Міре Лі
Міре Лі (народилась у 1988 році) займається художнім процесом, в основі якого речовини, залучені до акту «творення». Насамперед цікавлячись матеріальними властивостями та рухом тривимірних засобів, вона досліджує афект та енергію, зокрема бажання, сентиментальність, життєву силу та драйв. Брала участь у різних виставках, серед яких персональна під назвою «Війну виграють не солдати, а почуття» (Insa Art Space) та групові «Рух/Зображення» (Arko Art Center), NERIRI KIRURU HARARA у сеульському центрі Media City в 2016 році (Сеульський музей мистецтва), «Там, де вода зустрічається з водою» на 15-му Ліонському бієнале сучасного мистецтва та інших.
Міре Лі (народилась у 1988 році) займається художнім процесом, в основі якого речовини, залучені до акту «творення». Насамперед цікавлячись матеріальними властивостями та рухом тривимірних засобів, вона досліджує афект та енергію, зокрема бажання, сентиментальність, життєву силу та драйв. Брала участь у різних виставках, серед яких персональна під назвою «Війну виграють не солдати, а почуття» (Insa Art Space) та групові «Рух/Зображення» (Arko Art Center), NERIRI KIRURU HARARA у сеульському центрі Media City в 2016 році (Сеульський музей мистецтва), «Там, де вода зустрічається з водою» на 15-му Ліонському бієнале сучасного мистецтва та інших.
Міре Лі використовує опалубку, типовий матеріал для будівництва фасадів, аби сформувати окремий архітектурний об’єкт в експозиційному просторі. Опалубка є тимчасовою конструкцією і зазвичай прибирається коли матеріал всередині висихає, щоб потім бути використаною знову і знову. У певному сенсі панелі опалубки «дають життя» бетонним блокам, у процесі чого їх поверхня накопичує сліди усіх будівельних модулів, які було створено. Просторовий об’єкт у залі має два входи, що дає можливість пройти крізь його внутрішню архітектуру. Перебуваючи всередині цієї напівзакритої конструкції, глядачки й глядачі опиняються в вузькому просторі між стінами, оточені опалубками наче шкірою.
Пересуватись структурою можна так, ніби перебуваючи всередині тіла: є два симетричні простори органів й судини, що їх з’єднують. У суміжних кімнатах, окреслених опалубкою, постійно працюють перистальтичні насоси. Скульптурний та машинний компоненти щільно переплітаються, утворюючи гібридне тіло. Межі зовнішнього й внутрішнього розмиваються в цій інсталяції. Поверхня фасаду, вкрита бетоном, виглядає сухою й твердою, тоді як зовнішній шар скульптур посічений тріщинами, через які витікає в’язка рідина. Вона проривається зсередини крізь оболонку, яка колись виглядала цілісною.
Матеріальність і рухомість скульптур активують тактильні відчуття. Можливість інтерпретації виходить поза вербальну комунікацію й стає основою роботи. Замість мови, як способу людського пізнання, ми зіштовхуємося з естетичним досвідом, який можна розділити з іншими.
