Вероніка Гапченко
Яскравий аерографічний живопис Вероніки Гапченко відображає її глибокий інтерес до історії інфраструктури, архітектури й мистецтва колишнього СРСР, часто підсилений візуальними посиланнями на мозаїки радянських часів, знайдені в Україні. Самі по собі мозаїки є неоднозначним символом, оскільки поєднують в собі радянські пропагандистські образи з українським авангардом. Колись ці пам’ятки символізували сповнене надії майбутнє, а тепер їх руйнують російське вторгнення й атаки на об’єкти культурної спадщини.
Роботи Гапченко «Інженер I» та «Інженер II» є частиною серії, натхненної її дослідженням спадщини радянських мегапроєктів 1930-х років. Одним із таких проєктів був амбітний «Поворот сибірських річок», який мав на меті спрямувати потік північних річок, які «без жодної користі» впадали в Північний Льодовитий океан, і скерувати їх на південь до заселених, але посушливих регіонів Казахстану, Узбекистану та Туркменістану. Робота «Людська композиція», з іншого боку, відсилає до теми примусових міграцій, нав’язаних радянським режимом між 1930 і 1952 роками. Подібно до того, як підвалини цілих націй були навмисно зламані й перекроєні, полотно зображує людський хребет — спотворений, викривлений, зміщений.
Відсилаючи до радянського феномену примусової колективності, менша за розміром живописна робота «Звук» розвиває ідею про те, що зібрання великої маси людей породжує вібрацію. Цей деперсоніфікований натовп продукує виразний звук, що виникає лише через ритмічні повторення колективних тіл.
Масштабні гуманітарні й середовищні інженерні проєкти радянської влади, спрямовані на утвердження панування над природою та людьми, продовжують впливати на регіон і сьогодні. Завдяки техніці аерографії, яка приховує мазки і розмиває краї, водночас розширюючи колір у просторі, художниця тонко натякає на майже невидимі зв’язки, p яким ми повинні зіткнутися, не стираючи їх, щоб опрацювати колективну травму.
Яскравий аерографічний живопис Вероніки Гапченко відображає її глибокий інтерес до історії інфраструктури, архітектури й мистецтва колишнього СРСР, часто підсилений візуальними посиланнями на мозаїки радянських часів, знайдені в Україні. Самі по собі мозаїки є неоднозначним символом, оскільки поєднують в собі радянські пропагандистські образи з українським авангардом. Колись ці пам’ятки символізували сповнене надії майбутнє, а тепер їх руйнують російське вторгнення й атаки на об’єкти культурної спадщини.
Роботи Гапченко «Інженер I» та «Інженер II» є частиною серії, натхненної її дослідженням спадщини радянських мегапроєктів 1930-х років. Одним із таких проєктів був амбітний «Поворот сибірських річок», який мав на меті спрямувати потік північних річок, які «без жодної користі» впадали в Північний Льодовитий океан, і скерувати їх на південь до заселених, але посушливих регіонів Казахстану, Узбекистану та Туркменістану. Робота «Людська композиція», з іншого боку, відсилає до теми примусових міграцій, нав’язаних радянським режимом між 1930 і 1952 роками. Подібно до того, як підвалини цілих націй були навмисно зламані й перекроєні, полотно зображує людський хребет — спотворений, викривлений, зміщений.
Відсилаючи до радянського феномену примусової колективності, менша за розміром живописна робота «Звук» розвиває ідею про те, що зібрання великої маси людей породжує вібрацію. Цей деперсоніфікований натовп продукує виразний звук, що виникає лише через ритмічні повторення колективних тіл.
Масштабні гуманітарні й середовищні інженерні проєкти радянської влади, спрямовані на утвердження панування над природою та людьми, продовжують впливати на регіон і сьогодні. Завдяки техніці аерографії, яка приховує мазки і розмиває краї, водночас розширюючи колір у просторі, художниця тонко натякає на майже невидимі зв’язки, p яким ми повинні зіткнутися, не стираючи їх, щоб опрацювати колективну травму.
