Женя Степаненко

Горори, які інтерпретує Женя Степаненко, варіюються у піджанрах і темах. Так, боді-горори розкривають екзистенційний страх неминучості смерті й небажаних трансформацій тіла. Монстр-муві — це прихована, часто політико-соціальна метафора тривоги за те, що нормальний устрій буде зруйновано вторгненням паразитарних організмів і тіл. Слешери акцентуються на одіозних персонажах убивць і ґвалтівників, однак, розкриваючи травматичні лінії їхнього дитинства та минулого, показують їхню ушкоджену людяну сторону. Такі психологічні й фантастичні фільми жахів, як «Повсталий з пекла», «Драбина Джейкоба», «Американський перевертень у Лондоні», заглиблюються в теми багатошарових страхітливих наслідків війни, посттравматичного стресового розладу, травми вцілілого тощо.

«Крик із пінної ванни» також акцентує на психоаналітичному потенціалі фільмів жахів. За допомогою вишуканого матеріалу — порцеляни — художниця символічно підносить часто означуваний як «низький» жанр горору. Степаненко перетворює моторошні образи на метафоричні химерні елементи декору, покликані створювати атмосферу затишку й благополуччя. Тож, конфлікт змісту та форми тут відповідає ролі, яку фільми жахів відіграють у шляху самозаглиблення художниці: горори стали комфортним контрольованим способом зустрітися з власними страхами й тіньовою стороною особистості. Інтерес до таких граничних людських проявів, як жорстокість, насилля й безумство, табуйованих культурними та моральними нормами, вивільняється завдяки фільмам жахів. Вони провокують розкутий, позбавлений пригнічення від раптового потрясіння аналіз як особистісної, так і суспільної проблематик.