Виставки

PinchukArtCentre представляє проект «І знову демократія?» – масштабну групову виставку за участі Франсіса Аліса, групи Аллора та Кальсаділья, Олафура Еліассона, Мауріціо Кателана, Зо Леонард, Гошки Мацуги, Такаші Муракамі, Сондри Перрі, Паскаля Мартіна Таю, Люка Тюйманса, Рейчел Уайтред та Деміена Хьорста.

«Я хочу президента-лесбі» – це фраза, якою відкривається експозиція і одночасно початок вірша «Я хочу президента» Зо Леонард 1992 року. Не зважаючи на те, що він був написаний два десятки років тому поеткою-активісткою феміністичного руху з США, він не втратив своєї актуальності ані для США, ані для України.  

Вірш спонукає до роздумів про нещодавні вибори в різних країнах світу, що змістили баланси впливу, і підводить безпосередньо до майбутніх виборів президента України, які відбудуться 31 березня 2019 року, а також виборів до Верховної ради України 27 жовтня 2019 року. Це провокування одночасно теперішнього, майбутнього і минулого.  

Виставка «І знову демократія?» відштовхується від подвійного запитання: «Чи ми маємо переосмислити демократію? Як скорегувати чи адаптувати цю систему, аби вона вижила перед викликами, що стоять перед нею сьогодні?» або «Чи нам потрібна нова модель? Чи програє демократія? Чи втратила свою життєздатність модель представницької влади і чи не справляється вона зі своїми завданнями?» Виставка не пропонує прямолінійного погляду на всі ці питання, а радше пропонує комплексні рамки з думок, ризиків та мрій, що визначають чи загрожують вони демократичним устроям, якими ми їх знаємо сьогодні. 

Експозиція першого поверху задає історичну і концептуальну канву виставки. Роботи Люка Тюйманса, Зо Леонард, групи Аллора та Кальсаділья та Рейчел Уайтред пропонують вдатись до роздумів про модель представницької демократії: про її пробіли та недоліки, але також про її здатність давати надію та надихати на дух братерства. Цьому протиставлені три малюнки Гошки Мацуги, виконані роботом (всі створені у 2018 році). Це іронічна робота, що натякає на скінченність домінування людини й інтерпретує історію чи передбачає майбутнє на користь можливої появи штучного інтелекту.      

Протягом всієї виставки постійно з’являються нагадування про один з найголовніших викликів, що постають сьогодні перед демократіями: «Як захистити демократію у вигляді відкритого суспільства?». Особливо прямолінійно про це питання йдеться у роботі Франсіса Аліса «Не переходь міст, перш ніж дійдеш до річки» 2008 року. Сьогоднішні рішення політиків про закриття кордонів, розлучення дітей з їх сім’ями під час спроб імміграції чи заборона людям на плавучих засобах пристати до берега загрожують фундаментальному принципу відкритості наших суспільств, а значить, і самій демократії.   

Це зачіпає фундаментальний принцип демократії, що полягає у захисті меншин та забезпеченні їх свобод. Це історичне протистояння, представлене у роботах Мартіна Тейу, який дивиться на це з африканської точки зору, а також у роботі Сондри Перрі, в якій йдеться про боротьбу за права афроамериканців у США. 

З багатьма з цих ризиків та викликів боротись ще важче у світі, де привабливими і успішними видаються популістські підходи та авторитарні моделі управління. Ця думка прослідковується у новій картині Такаші Муракамі та в роботах Мауріціо Кателана.

Проте скрізь і завжди мистецтво залишається однією з багатьох форм, які дають можливість чинити опір. Мистецтво систематично займає позицію меншини і провокує статус-кво. Як у роботі «Непорушна річка» (2016) Олафура Еліассона, де провокація одночасно спрямована на саму себе, створюючи поліфонію форм, і на стандарти, за якими суспільство і його окремі представники формують судження про власний  спосіб життя, своє майбутнє та оточення.  

Сучасне мистецтво, подібно до добре функціонуючої демократії, створює «відчуття можливостей». Напередодні президентських виборів в Україні саме це відчуття можливостей ми повинні плекати. Цитуючи уривок з вірша художниці Зо Леонард: «… Я хочу президента, що не буде меншим з двох зол…» 

Куратор – Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre. 

Цитата Луманна / «Мистецтво демократії», Паскаль Гієлен, стор. 7.