Новий сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГоловнаПреса про насУкраїнськіБоги, каструлі й маніяки

Боги, каструлі й маніяки

9 лютого 2010

Новий рік "PinchukArtCentre" почав із виставок художників, котрі парадоксальним чином поєднують іронію, соціальність і навіть метафізику.

А втім, метафізика більшою мірою притаманна індійцю Субодху Гупті. Він відомий в першу чергу завдяки інсталяціям, вибудуваним із кухонного начиння. Матеріал — блискучі металеві каструлі, кружки, тарілки, ложки та виделки. Є в нього також і живопис, де той таки посуд у різних химерних комбінаціях висить у невагомості, відокремлений від будь-якого побутового контексту; та все ж таки найбільше враження справляють саме об’ємні композиції. "Лише один сніданок" — це затиснутий у масивну квадратну раму сліпучий хаос каструльок і мисочок, в якому раптовою плямою виділяється червоний клунок з тими таки мисочками: лише один сніданок одного індійця. У сусідньому залі зі стосів каструль побудована рухома інсталяція "Віра має значення" (це, власне, назва всієї виставки Гупти). На велетенському столі на суши-конвеєрах у діаметрально протилежних напрямах рухаються блискучі об’єкти, схожі водночас на химерне медичне обладнання і на макети чи то пагод, чи то хмарочосів. Відверто релігійна форма в скульптурної групи "Космічна битва": восьмирука богиня Дурга у парі з левом убиває злого демона — людинобика Махіши. Згідно з поясненнями художника, такі фігури в Індії роблять щороку з глини на знак ушанування Дурги. Гупт замінив глину на бронзу і вкрив скульптуру білою фарбою, а ще, крім списа, дав у руки войовничій богині електролампи різних форм і розмірів. Вийшов об’єкт у стилі усередненого західного поп-арту — великий, більш ніж доступний для сприйняття, яскраво освітлений та ще й озвучений (поруч на стіні висіли навушники з фонограмою барабанного гуркоту). По суті, Гупт в максимально зрозумілий для європейського глядача спосіб намагається обігравати реалії своєї країни: тут і традиційні вірування, і посуд, з якого їдять всі індуси, від мільйонерів до злидарів. Виходить такий собі загальнодоступний зліпок реалій сучасної Індії: ніяких східних таємниць, лише їжа та ритуали.

Що ж до Браткова, то він нашу дійсність — не тільки українську, а й пострадянську, хоча виставка й називається "Україна" — відображає набагато винахідливіше.

Сергій починав ще наприкінці 80-х у Харкові як фотограф, згодом до свого інструментарію додав відео й інсталяції. Разом з Борисом Михайловим, він є одним з найвідоміших харківських митців. Виставка в "PinchukArtCentre" являє собою ретроспективу робіт Браткова за останні 15 років. Одразу помітно, що наш художник талановитий у всьому, за що береться. Соціальні роботи — співчутливе відеоспостереження за старенькою, що їсть суп з банки в столовій ("Банка супу") або фотосерія "Вулканоїди" про людей, що приїздять купатися на грязьовий курорт — являють зріз певних шарів суспільства. Постановочні світлини взагалі наближаються до кінематографії і літератури; найбільшу увагу привертають знамениті провокаційні серії 90-х років "Діти" і "Страшилки". Загалом, герої обох серій є дітьми, але ігри в них кожного разу різні. У "Дітях" малеча грається в дорослих: "по-дорослому" нафарбована й одягнена, у двозначно розкутих позах; свого часу серія викликала скандал, на художника посипалися звинувачення в педофілії, але тут діти лише відображають світ дорослих — і тим самим несвідомо й кумедно пародіюють його. Що ж до "Страшилок", то це фотоілюстрації до пізньорадянського школярського фольклору на кшталт "Дети в подвале играли в гестапо, // Зверски замучен сантехник Потапов". Ефект підсилюється рядом дитячих шафок для одягу, всередині яких відповідні об’єкти — "по-звірячому замучені" м’які іграшки. Браткову вдалося передати всім відомі "садистські" мікросюжети з належним гумором, створивши такий собі гіньоль, котрий насправді мало чим відрізняється від світу за стінами виставкової зали.

З того ж розряду моторошного гумору, переплетеного з життям, — "Щоденник Чикатила" — імітація матеріалів зі справи, заведеної на знаменитого вбивцю. Братков представляє наче пожовклі сторінки з дитячих зошитів Чикатила. І смішно, і страшно: маніяк постає як цілком стандартний "хомо сов’єтікус", психоз якого нічим по суті не відрізняється від комплексів середньостатистичного обивателя.

Одна з найбільш вражаючих інсталяцій — здійснений минулого року "Балаклавський кураж". Під карамельну, нестерпно вульгарну поп-музику з рефреном "Для тебя" на екрані хлопчаки-підлітки стрибають з пірсу у воду, вочевидь, аби похизуватися перед дівчатами — однак внизу, в напівтемряві виставкового залу, якраз під "поверхнею води", — небезпечні уламки залізобетону. Дійсно вражаюча, по-своєму трагічна інсталяція, котра може прочитуватися у найширшому діапазоні тлумачень: від загроз дитинства до небезпеки поведінкових моделей, нав’язуваних людині поп-культурою і власним оточенням.

Братков уміє бути і просто смішним, як у відеокомпозиції "Кропива", де художник власною персоною втілює пильного міліціонера в колгоспі з вирощування елітних утриманок, селянина, гордого за свої баклажани та "співаючого ректора". Один з найдотепніших об’єктів виставки — "Євроготель" з усіма зручностями, обладнаний всередині старого "Запорожця"; для нашої влади, що майже завалила підготовку до Євро-2012, це було б оптимальним рішенням проблеми розміщення туристів. А фотосерія "Україна" являє собою якраз ту країну, в якій сама буденність може містити дивакуваті елементи, від похилого футбольного поля до комахоподібного басейну.

Загалом, оптика Браткова не завжди компліментарна, але гостра й точна. Комусь може й не сподобатись такий портрет України, та, зрештою, оскільки в нас є такі талановиті художники — справи не такі вже й кепські.

Автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Джерело: День