Між страхом та надією

З 17 травня по 5 жовтня PinchukArtCentre у рамках проекту "Страх та надія" об'єднає під своїм дахом трьох яскравих представників сучасного українського мистецтва. Артем Волокітін, Микита Кадан, Жанна Кадирова в різний час уже ставали володарями премії PinchukArtCentre. В новому проекті вони представлені як відомими роботами, так і новими. Про страх, надію та безпосередньо про проект DT.UA розповів Бьорн Гельдхоф, заступник арт-директора PinchukArtCentre, куратор виставки, що відкрилася.

— Ця виставка є платформою для українських художників, її мета — знайти відповіді на нові драматичні запитання та повороти, які виникли в сучасній Україні, — розповідає пан Бьорн Гельдхоф. — "Страх та надія" — два почуття, відомі кожному з нас, бо цей конфлікт вічний. Мені здається, саме ці почуття відображають і нинішній стан України, за ними стоять як ризики, так і можливості, що відкриваються перед країною і її громадянами.

— Пане Гельдхоф, як ви особисто сприйняли події в нашій країні довкола Євромайдану, що думаєте про нинішні баталії на Сході України? Як відомо, саме життя народило багато нових арт-трендів, тем, образів. Що, на ваш погляд, цінне і справжнє в таких тенденціях?

— Насамперед, я був абсолютно вражений нестихаючими протестами людей на Майдані на захист своїх ідей про кращу Україну. Художники різних генерацій, особливо молоді, з усіх куточків України стояли в перших рядах протестів. Вони брали в них участь і як громадяни, і як художники. У результаті з'явилася ціла лавина художніх практик, документальних зображень, текстів, перформансів, акцій. Роботи, створені ними, належать Майдану й поки що не можуть бути виставлені в контексті певної арт-установи. Але в той момент, коли протести перейшли в жорстоке і криваве протистояння, залишатися просто художником всередині повстання немає жодного сенсу. А в метушні подій простір для художнього осмислення зникає, його місце займає пряма дія.

— Якщо можна, знайдіть саме ті слова та характеристики, які лаконічно, але точно розкриють смисли робіт Кадирової, Волокітіна, Кадана, представлених у проекті "Страх та надія"...

— Сьогодні кожен художник прагне відреагувати на те, що сталося останнім часом. Своїми роботами вони пропонують інший, часто незаангажований, критичний погляд. Цей погляд не завжди новий — як тема він був у їхніх роботах і раніше, до розвитку кризи. Виставка в PinchukArtCentre створює відкриту платформу для роздумів, не тільки поміщаючи в поточний контекст, а й представляючи ті глибокі ідеї, що були властиві роботам Кадана, Кадирової та Волокітіна від самого початку їхнього творчого шляху.

"Страх та надія" починається з другого поверху, де трьома роботами, що досліджують тему конфлікту, представлений простір Кадирової.

"Атлети" (2003) — серія фотографій, знятих під час перебування художниці в Криму. Фотографій, які "грайливо" відсилають до жорстокості, фізичної розправи та протестів.

Друга, зовсім нова робота, створена спеціально для виставки, — карта України, вирізана з відкопаної спаленої стіни колишньої радянської фабрики в Шаргороді. Жанна Кадирова повертає нас до Криму, — що в цій роботі є вже окремим шматком, — як спірної території Росії та України. Лицьовий бік карти України зроблений з обгорілих цеглин, а тильний — покритий старими радянськими шпалерами. Ця монументальна нова робота символізує Україну як розломлену країну і, однаковою мірою, посилається на розпад Радянського Союзу в цілому; на його промисловий колапс і неминучу незалежність України. З одного боку, це нація, що перебуває в центрі геополітичного конфлікту, — але також це нація громадян. Шпалери Кадирової персоніфікують раптову появу цього політичного конфлікту в реальному житті. Він стає конфліктом народу.

Третя робота Кадирової "Натовп" (2013) — зібрання із 40 скляних вітрин, у яких представлений колаж вирізок щоденних газет. Взявши до рук газету, художниця вирізає портрети з кожної сторінки і створює композицію, де люди різних соціальних статусів, політичних поглядів та вірувань стають пліч-о-пліч. 40 газет із різних країн світу (усі датовані 2012 р.) втрачають зв'язок із текстом та мовою, крім назви, яка слугує своєрідною географо-культурною "рамкою" портретів. Кожен колаж презентує маси людей, а вся інсталяція цілком — портрет натовпу. Робота стає символом поточних протестів в усьому світі й відображає роль ЗМІ у цих конфліктах.

Микита Кадан представляє чотири групи робіт, які стали, по суті, єдиним висловом, єдиним жестом, що його він відносить до класичного музею, до формалізації пам'яті та спадщини, а також до того, як конфлікт ідеологій призводить до культурної амнезії, котра змінює хід самої історії. З допомогою п'яти експонатів Микита вибудовує наратив історичного музею. "Учора, сьогодні, сьогодні" (2012) і "Робочі матеріали. Вина зображень" (2014) — роздуми про прив'язку суспільства до спадщини та (минулих) ідеологій. Тоді як "Адміністрація. Макет" (2014) і "Музей революції. Вина показу" (2014) змальовані безпосередньо з політичного конфлікту в Україні.

"Учора, сьогодні, сьогодні" започатковується з естетики й архітектури станцій метрополітену радянської епохи, які задумувалися як підземні народні палаци з високими склепіннями залів і символ рівності для всіх. Дорогі оздоблювальні матеріали й чудесні декоративні задумки свідчили про перевагу радянської ідеології. Сьогодні ці гарні мармурові стіни віддані на відкуп неоліберальній, капіталістичній ідеології, яка перетворила ці стіни на площі для реклами на самоклеючій плівці.

"Робочі матеріали. Вина зображень" — добірка зображень будинків і скульптур, побудованих як експресія втраченої радянської ідеології, у поєднанні з андеграунд-порнографією та радянськими книжками з історії мистецтв.

"Адміністрація. Макет" — міні-копія будівлі одеської міської адміністрації, де в січні 2014 р. чиновники забарикадувалися бетонними блоками, — акт, що символізує страх влади перед людьми, про яких ця влада зобов'язана піклуватися. Робота персоніфікує нездатність чути і вступати в діалог із громадянами.

"Музей революції. Вина показу" — історія про Український дім (колишній Музей Леніна), що опинився в епіцентрі протистояння на Майдані. Кадан "цитує" частини будівлі, зруйновані під час протестів і відремонтовані з допомогою дикту. Фасад стає в певному сенсі історичним колажем і місцем боротьби ідеологій.

Остання інсталяція складається з групи п'яти арт-об'єктів Артема Волокітіна. "Експонат. Нероздільне" (2014) — монументальна робота з попелом, сама собою вже пам'ятник. Коли все зникає, порох — єдине, що залишається. Це фінальна історія, кінець і початок, точка, де історія зникає. Ця нова серія робіт із лайтбоксами — символом комерціалізації міського простору — представлена разом із роботою "Процедурна кімната" (2009—2010) і циклом акварелей, що символізують авторитарні практики в контексті зміни ідеологій. Волокітін у своїх картинах звертається до захопливого й емоційного аспекту війни, життя та творення. У деяких роботах увага акцентується на актах насилля, зокрема на вибуху, тоді як інші картини пов'язані з порожнечею та людським горем.

— Дякую за такий цікавий екскурс... А якщо вийти за межі PinchukArtCentre і подивитися, що цікавого в інших українських музеях, галереях, культурних інституціях?

— Цікава виставка "Кодекс Межигір'я" в Національному художньому музеї. Це особливий підхід до теми, яку дуже важко зобразити в умовах усе ще невщухаючого конфлікту. Концепцію виставки розробляли молоді талановиті художники Іван Мельничук та Олександр Бурлака спільно з кураторами Олександром Ройтбурдом та Алісою Ложкіною.

— Як один із ідеологів PinchukArtCentre, що б ви могли сказати про художні запити вашої постійної аудиторії — переважно це молоде покоління українців...

— PinchukArtCentre завжди був відкритий для публіки. Протягом останніх семи років арт-центр постійно робить свій внесок у розвиток громадянського відкритого толерантного суспільства — як представляючи роботи всесвітньо відомих художників, так і підтримуючи й інвестуючи в українську арт-сцену. Наш центр зміг стати в Україні надзвичайно важливою платформою для дискусій на теми сучасного мистецтва. Гадаю, такий курс триматиметься в далекосяжній перспективі. Вірю, що наша публіка стане ще більш зацікавленою, а також активно залучатиметься в те, що ми робимо й виражаємо. Ми й надалі працюватимемо над формуванням суспільства, здатного критично мислити і надавати кожному можливість для саморозвитку.