Один день з «Відкритою групою»: «Там де ми, там і майстерня»

Два роки назад шестеро друзів-художників вирішили об'єднати свої творчі зусилля і організуватися в арт-гурт, який назвали «Відкрита група». У 2012 році Євген Самборський та Юра Білей були разом на стипендії «Gaude Polonia» в Польщі, де і організували першу спільну виставку, після чого вирішили, що можна було б створити групу і працювати разом. Саме тоді народилась назва арт-гурту. Коли хлопці повернулись до Львова (їхнє відносно постійне місце проживання), вони поділилися ідеєю створення групи зі Станіславом Туріною, Павлом Ковачем, Антоном Варгою та Олегом Перковським (пізніше вийшов зі складу групи).

Уперше ART UKRAINE познайомився з «Відкритою групою» ще у 2012 році на Тижні актуального мистецтва у Львові, якому, до речі, хлопці багато чим завдячують. Відтоді «Відкрита група» реалізувала чимало проектів і організувала не одну виставку. Сьогодні, у той час як ви читаєте ці рядки, хлопці у щоденному перформансі в PinchukArtCentre задокументовують чийсь життєпис – озвучують біографію відвідувачів. Цей день із художником, який традиційно ART UKRAINE проводить у майстерні митців, почався тезою одного з учасників «Відкритої групи»: «Там де ми, там і майстерня». Тож сьогодні майстерня «Відкритої групи» розміщується на другому поверсі PinchukArtCentre.

З права на ліво: Юрій Білей, Павло Ковач (молодший), за столом Станіслав Туріна

– З одного боку робота в групі дає більше можливостей, з іншого — можуть виникати складнощі у порозумінні. Вас п’ятеро. Як воно працювати, коли окрім тебе є ще чотири амбітні порадники?

– Важко. Постійно виникають суперечки, але в процесі цих суперечок народжуються наші проекти.

До речі, ми це досліджували в одному з наших проектів, який називався «Між нами». Там ми безпосередньо апелювали до питання співпраці художників в одній групі. Під час того проекту ми записували усі наші розмови. У результаті для аналізу в нас був 30-годинний запис з нашими непорозуміннями та сварками.

– Як у вас відбувається робочий процес? Ви певним чином розподіляєте обов’язки?

– Воно само собою автоматично розподіляється. Так складається, що комусь ближче вирішення організаційних питань, комусь – щось інше. Чіткого поділу обов’язків не існує, усе відбувається природньо.

– Більшість митців намагаються закріпитися за певною інституцією, а ви створили свою. Розкажіть про вашу галерею Detenpyla у Львові.

– Нашій галереї уже майже 4 роки. Це мистецький простір, організований нами самими на невеличкій кухонці. Думали, функціонуватиме у форматі квартирної галереї, але зараз це повноцінна галерея з постійнодіючими виставка, про яку багато хто знає. На перші відкриття у Detenpyla могло прийти шість чоловік, а тепер трапляється, що в нашій невеликій галереї тісниться 60 людей.

До речі, минулого тижня відбулось відкриття виставки робіт Любомира Сікача. Оскільки ми зараз робимо проект в Києві і фізично не могли організувати відкриття, наші друзі взяли ключі від галереї і провели цей захід.

Станіслав Туріна

– Чи відрізняється мистецьке життя у Києві і у Львові?

– Кожне місто має свою мистецьку атмосферу і аудиторію. В Ужгороді вона інакша, ніж у Львові. А у Львові інша, ніж у Києві. Так само, якщо порівнювати в межах країн, то, до прикладу, в Німеччині одна аудиторія, а в Україні зовсім інша.

Звичайно, відчувається різниця: є певна традиція сформована і навколо академій, і навколо творчих осередків.

– Бажання переїхати до Києва не було?

– Ми всі з маленьких міст і нам дуже важко звикнути до Києва. Тим більше, що у нас галерея у Львові. Є речі, які не можна залишити.  

З іншого боку — навіщо? Можна було б взагалі кудись в гори поїхав попрацювати.

До того ж, у 21 столітті немає потреби прив’язуватись до місця. Є інтернет, за допомогою якого можна зареєструватись для участі в резиденції чи фестивалі. Можна дізнатися хто де виставився, і що цікавого відбулось та й врешті-решт поїхати туди.

– Якісь плани на закордонні виставки є?

– Ми не думаємо, що є закордон і треба працювати на закордон. Або є Київ і треба працювати на Київ. Це все випадки. Надходять пропозиції – ми готуємо проекти. Звичайно, є місця, де хотілося б побувати, взяти участь у якихось заходах. Наприклад, хочемо поїхати на резиденцію Granny Hall (прим. ред. резиденція організована львівським художником Сергієм Радкевичем).

Якщо говорити про закордонні виставки, то два тижні назад ми приїхали з Праги. Це була перша резиденція художників, які зробили арт-центр Futura. Ми там організували проект «Де моя галерея?», у якому взяло участь вісім чоловік. Це була акція, яка відбувалася в декількох місцях одночасно в Україні та в Чехії. Учасники шукали свою галерею, а у Празі виставлялася документація цього процесу.

Станіслав Туріна та Павло Ковач (молодший)

– Ваші проекти відрізняються від того, що роблять українські академічні митці. Ви більшою мірою працюєте з інсталяціями та перформансами. Чому саме такі художні техніки обираєте?

– Мабуть, так сталося, що зустріли людей, які стали вчителями. І привели кудись туди, де не всі ходять. Велику роль відіграв Тиждень актуального мистецтва у Львові. Якби не Тиждень, не знаємо, чи працювали б ми зараз в такому напрямку.

Але ми усі пройшли традиційну школу образотворчого мистецтва. Кожен з нас займається якимись окремими художніми практиками, як то живопис, графіка, скульптура.

– Чи вважаєте ви себе концептуальними художниками?

– У якійсь мірі — так. Просто ми робимо те, що нам подобається. Намагаємось передати те, що нас хвилює.

– З чого виникла ідея досліджувати мистецький простір?

– Нам цікаво знайти відповідь на питання про існування галереї без художника і художника без галереї. Створення відкритих галерей — це створення певних меж, якими хочеться зловити невловиме, зловити пустоту.

Головною метою нашого довготривалого проекту «Відкрита галерея» є реалізація та трансформація мистецького простору. Важливою складовою стає створення простору до і після. Тобто, розставлення точок від альфи до омеги. У перспективі це середовище розвивається, утворюючи вторинні прецеденти чи занепадає.

Біографія  — предмет дослідження «Відкритої групи»

– Ваш проект «Відкритий магазин». Що це за ідея? Кому належала?

– Ми з Антоном (Станіслав Туріна і Антон Варга) сиділи абсолютно без грошей і думали як це нам розбагатіти – захотіли заробити серйозний статок. Придумали подати оголошення у «Ваш магазин» і написали туди про свої роботи.

«Ваш магазин» — це львівська безкоштовна газета оголошень, в якій можна купити що завгодно. І ми туди подали свої роботи: Антон живописний об’єкт давав, Паша інсталяції, а Юра - документацію перформансу, яку помістили в розділ «DVD та інші USB-носії».

Потрібно розуміти, що це іронічний проект. Ніякого матеріального інтересу насправді в цьому не було. Це такий момент, коли звичайна людина в газеті може зіштовхнутися з тим, з чим вона не зустрічається в буденному житті. «Документація перформансу» - це швидше вірус в цій газеті. Хоча у неї достатньо широка аудиторія: від архіінтелектуального інтелігента до диванного завсідника.

В ідеалі цей проект незакінчений, ми плануємо далі туди подавати роботи, запрошувати інших художників. Ця газета виходить раз на тиждень накладом 7 тисяч. З часом вона може перетворитися на такий собі каталог сучасного мистецтва.

– А що це за історія з ключем, який підійшов до замка закинутої будівлі?

– Це було з «відкритою галереєю» «Тиса», яку ми робили в рамках локального фестивалю сучасного мистецтва «Креденс». Підійшов ключ від Detenpyla. Ми вирішили, що це певний знак і зробили окремий проект «Ключі від галереї»: 6 коробочок, в кожній з яких був ключ, карта і опис як дістатися до місця призначення. Нас тоді в групі було шестеро, відповідно в кожній коробочці фотографія. Цей проект фактично був відповіддю на запрошення Алевтини Кахідзе взяти участь у Christmas Art Fair 2012. До речі, це наш єдиний комерційний проект, який був розрахований на продаж: за два роки група заробила 900 гривень.

Папка для збереження біографії

– Ваші сусіди у PinchukArtCentre три українські митці з проектом «Страх та Надія» звертаються до соціально-політичної проблеми. Ви ж розглядаєте питання самопрезентації людини у сучасному інформаційному суспільстві. Чому для проекту обрали таку тему?

– Для нас повинно пройти трохи більше часу, щоб рефлексувати на тему Майдану.

А тема переосмислення біографії зараз є надзвичайно актуальною. Коли відбуваються зміни такого масштабу, безсумнівно, ти щось згадуєш і переосмислюєш.

Проект «Біографія» розроблений спеціально для PinchukArtCentre. Нас запросили десь місяці 4 назад взяти участь у виставці. Підготовка до цього проекту йшла з різних місць: Португалія, Китай, Чехія (Прага), Україна (Мукачево). Ми робили цей проект по скайпу.

Початковий задум цього проекту - перформас, під час якого усім учасникам «Відкритої групи» одночасно набивали б татуювання наших біографій. Але виявилось, що не усі в групі можуть зважитись на таке.

Тож зупинилися на тому, що долучимо відвідувачів, які надсилатимуть нам свої біографії.

– Які історії превалюють серед біографій, що ви отримуєте?

– Чесно кажучи, ми очікували чогось більш технічного, сухого від цих біографій, а в результаті отримуємо достатньо гуманістичний проект. Пишуть ті, кому є що сказати. Здебільшого це студенти віком від 17 до 25 років, хоча є і старші.

Щодо самого змісту біографій, то дуже складно працювати з людськими історіями. За ці декілька тижнів такого начиталися, що уже здається, нічим не здивуєш. А потім береш нову біографію і з завмиранням дізнаєшся, що ж далі буде.

Є десяток-два, у яких люди описують своє світобачення. Велика кількість своєрідних біографій-сповідей: у когось вмирають близькі і вони про це пишуть, розповідають як на них позначилась смерть дідусів, бабусь, батьків. Є й інша категорія. Категорія щасливих і закоханих в життя, світ, чи когось конкретного. У нас величезна аудиторія: від сльоз до радості, від лиха до щастя.

Моток із записаними біографіями

– За якою схемою відбувається перформанс?

– Усі біографії, що ми отримуємо, зачитуються за кафедрою біля входу до арт-центру, звук транслюється в кімнату на другий поверх, де один з учасників групи записує її, ніби як під диктовку, на моток. Цей моток – своєрідне життя, в якому є сльози і радість, горе і сміх. Візуально – це моток гладенького білого паперу, який виглядає достатньо мінімалістично, але насправді – максимально наповнене змістом життя. За такої візуальної простоти, ця річ має максимальну смислову навантаженість.

Під час виставки ми створюємо певні жести. Наприклад, біографія акушера-гінеколога – людини, яка є свідком багатьох початків біографій, і водночас це людина, яка припиняє біографії, коли робить аборт – такий собі жест для переосмислення і трансформації поняття біографії.

До речі, «Відкрита група» шукає людину, яка б могла набити собі татуювання своєї біографії. Будь-якою мовою, будь-яким шрифтом. Це має бути таке собі писання життєпису на житті, як біо і графія — грецьке життя і писання.

Станіслав Туріна читає біографію

Фотографії надані сайтом ArtUkraine.