Новий сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГоловнаПреса про насУкраїнські"Рейн на Дніпрі": з "Цибулею" і "Патріотизмом"

"Рейн на Дніпрі": з "Цибулею" і "Патріотизмом"

30 вересня 2008

Зірка "Рейну..." - німецький фотограф Андреас Гурскі. Він має славу одного з найдорожчих авторів світу, а прихильні критики називають його не інакше як "око Бога". Його світлини створені за відпрацьованою технологією: Гурскі фотографує множини, що складаються з певних однотипних елементів, причому не важить, з яких саме: це можуть бути білі острівці у морі ("Дубай ІІ"), стовпчики літер і цифр на табло в аеропорті ("Франкфурт"), схожа на велетенські соти декоративна стіна в нічному клубі ("Без назви"), а також - сотні клерків-арабів в однакових білих убраннях на близькосхідній біржі, натовп глядачів і обслуговуючого персоналу під час перегонів "Формула-1", ряд вікон у старовинному соборі й тому подібне. Фотографії збільшені до колосальних розмірів, інколи один твір займає цілу стіну. Індивідуальність тут не значить нічого; це світ суцільних стандартів; жодної глибини, як образотворчої, як і світоглядної, жодних ідей, тільки формальна гра з композицією, тотожніми образами, одноманітними поверхнями - фактично це свого роду аналог поп-арту у фотографії - такий же холодний, монотонний і прорахований.

Україну презентує виставка відомої київської арт-групи "Р. Е. П." (Революційний Експериментальний Простір). Цій експозиції, що має назву "Патріотизм. Мистецтво як подарунок" відведено у Центрі окрему "Проектну кімнату", якраз і призначену для акцій молодих митців. "РЕПівці", котрі намагалися працювати у найрізноманітніших жанрах, цього разу показали несподівано мінімалістичну роботу. Основним елементом вони взяли піктограму, чи, як зараз прийнято казати, логотип, - щось на кшталт умовної позначки з обгортки того чи того товару. Отримавши таким чином своєрідну абетку, вони розписали нею всю кімнату. Звичайно, те можна прочитати як цілком конкретне культурно-політичне послання, але достатньо лише скупої чорно-білої гами цього розпису і внутрішнього ритму, якому підпорядковані елементарні зображення: серед візуально перенасиченого "Рейну на Дніпрі" "Патріотизм" являє собою несподівано стриманий контрапункт.

Візуальним стрижнем експозицій варто визнати добірку відеоробіт з колекції Джулії Стошек; всього це 18 фільмів, об'єднаних назвою "Руйнуй, вона сказала" - так само називається найдовша з усіх тих картин, створена Монікою Бонвічіні.
Тут можна виокремити дві групи робіт. Перша, що, звичайно, більше приваблює увагу публіки, - це відео, побудоване на комп'ютерних ефектах, видовищно зняте та змонтоване. Друга, менша група - рухомі картини більш радикального штибу, котрі фіксують певні дії художника, тобто документація мистецького жесту, котра сама по собі стала твором.
Одним із найгучніших, але і найбільш поверхових опусів є "Занаду" Роберта Бойда. Це стрімка нарізка телевізійних кадрів, сповнених насильства і політичних провокацій, запущених під енергійну поп-музику. Все мигтить, гримить, задіяно чотири екрани, до того ще й крутиться блискуча дискотечна куля; але ніякого нового послання тут немає - лише чергове пережовування антиглобалістських штампів.

Спецефект задає сюжет "16 мм тайни" Крістіана Янковскі; художник приходить, встановлює камеру і чорний екран на даху одного з будинків, зрештою обрушується сусідній хмарочос - але який інший сенс у цієї роботи, окрім того, що треба застосовувати більш дороге кінообладнання, щоби руйнування виглядало природнішим, - незрозуміло.
Більш складні й вишукані роботи у Дуга Айткена й авторського дуету Райнольда Рейнольдса і Патріка Джолі. У першого - півгодинна, цілком повноцінна стрічка "Вихор уламків" (2000) - авторська фантазія щодо дивного племені голих людей, котре потроху долучається до цивілізації; зрештою, двійко аборигенів дістається крізь пустелі, руїни, промзони до цілком комфортного помешкання, але природа таки бере своє - пару засипає піском, і вони зрештою самі розсипаються на пісок, після чого зруйнований інтер'єр як і не було нічого самовідновлюється вже без жодного сліду людей - вочевидь, дика природа для них виявилася більш дружньою, аніж цивілізований ландшафт.
Що ж до Рейнольдса і Джоллі, то їхнє "Горить" (2002) не має драматичного розвитку. Тут дійсно все горить, причому з самого початку найнесподіваніші речі - наприклад, холодильник, стіни; подружжя звично сидить на канапі серед язиків полум'я і читає собі газети, вогонь стає все дужчим, та зрештою все завершується потужним штучним снігопадом, що замітає згарище без сліду: тут уже цивілізація знищила саму себе.

Вищезгадана "Руйнуй, вона сказала" виглядає скоріше як зізнання в любові до повоєнного європейського кіна: Моніка Бонвічіні змонтувала кадри з винятково жіночими обличчями з відомих італійських, французьких та американських стрічок 1950-1960-х років і запустила паралельну проекцію на два екрани.

Що ж до фільмів-акцій, то серед них були визначені комічні: наприклад, у "Основному тиску" (автор - Кейт Гілмор) огрядна дівчина намагається протиснутися крізь вузький ящик: в одній частині екрану бачимо її ноги, що поступово віддаляються, а в другій - її розпашіле від напруження обличчя, що наближається до рятівного виходу. Клара Уілден зіграла свою "Паралізовану", виконуючи божевільні танці під панк-рок просто у вагонах метра на очах очманілих від такого вторгнення сучасного мистецтва пасажирів. Весело і самовіддано.
Запам'ятовується продуманістю й елегантним мінімалізмом давній (1974) "Конусний переріз" Гордона Матти-Кларка. Це ретельне документування того, як група художників вирізає у старому будинку ідеально рівну складну фігуру, дотримуючись усіх пропорцій. Фактично, будинок перетворюється на свого роду колосальну раму для твору, а сам твір - це порожній простір, заданий тою-таки рамою. Спостереження за роботою, за реакцією перехожих, за кінцевим результатом - насправді захоплює.

Але справжнім героєм усієї колекції є жива легенда радикального мистецтва - Марина Абрамовіч. Ця югославська художниця стала знаменитою ще у 1960-ті завдяки своїм жорстоким, саморуйнівним акціям, перетворюючи власне тіло на експериментальний твір. З роками вона лишилася такою ж винахідливою нонконформісткою: доказом тому - "Цибуля". Тут жодних спецефектів, монтажних і операторських трюків. Просто бачимо крупним планом вродливу жінку, яка неквапно їсть величезну нечищену (!) цибулину протягом 20 хвилин. Течуть сльози, розпливається макіяж, вона стогне від болю, - видно, насправді страждає, водночас безпристрастний голос художниці за кадром начитує текст, кожна фраза якого починається зі слів "Я хочу..." Абрамовіч не просто митець дії, вона сама по собі обдарована акторськи, й ті всі трансформації на її обличчі відображаються з просто фізіологічною переконливістю. У цьому зразку відеоарта нічого зайвого - але вражає надзвичайно, і тлумачити можна як завгодно: чи то як метафору самопожертви художника, чи то як висловлення на тему становища жінки у сучасному суспільстві, чи то як жорстку іронію щодо людських бажань, котрі, як відомо, часто ведуть просто до пекла. В будь-якому разі, якби існувало якесь внутрішнє змагання серед виставлених робіт, "Цибулі" можна було б віддавати перше місце.

Однак, без перебільшень, сенсацією стала інша подія, котра супроводила відкриття "Рейну на Дніпрі" - концерт німецької групи "Крафтверк". Про це варто писати окремо - дивіться статтю в післязавтрашньому номері "Дня". Тут же слід сказати, що "Рейн на Дніпрі", з огляду на співвідношення елементів, таких як власне експозиція та спосіб її подачі плюс концерт, слід визнати найбільш вдалою мистецькою акцією за весь час існування "Пінчук-Арт-Центру".

Автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Джерело: День