Новый сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГлавнаяПресса о насУкраинскиеЯ пам’ятник собі... (укр.)

Я пам’ятник собі... (укр.)

13 декабря 2011

Премія PinchukArtCentre, її журі, її фіналісти й переможці – це вічна та благодатна тема для дискусій та критики. Цьогорічний фінал і нагородження переможців викликали специфічно гостру реакцію та стали, без перебільшення, несподіванкою для значної частини мистецького середовища. КОРИДОР звернувся до деяких представників цього середовища з проханням поділитись враженнями.

Ольга Балашова, викладач Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури

Очевидно, что результаты конкурса не случайны и обоснованы.  Сложно не согласиться, что и Никита Кадан, и Жанна Кадырова - важнейшие персоналии в молодом украинском искусстве, без творчества которых его едва ли вообще можно себе представить. Сергей Радкевич в этом смысле уступает своим коллегам, но его проект, созданный для выставки, действительно заслуживает внимания, а потому его выбор не вызывает возражений.

Такой здравый результат, тем не менее, является победой не столько украинского искусства, сколько самой институции, потому как свидетельствует, прежде всего, о том, что PinchukArtCentre на пятом году своего существования наконец обратил внимание на особенности местного художественного контекста и стал учитывать их в своей работе. Что не может не радовать.

Если же попробовать взглянуть на ситуацию более глобально, чем просто профессиональный уровень институции в подготовке и проведении национальной премии, то станет очевидным, что украинское критическое искусство (а именно оно было короновано на этот раз) - не более чем бутафория, декоративный элемент, работающий на благородный облик своих благодетелей, людей, способных его оплатить.

По иронии судьбы благодаря профессионализму и справедливости жюри Никита Кадан, критикующий в своем творчестве эксплуатацию труда, сам невольно оказался в роли эксплуататора по отношению к рабочим, которые монтировали его объект для выставки, но предпочел не заметить этого. И в самом деле, ведь не отказываться же от премии ради своих убеждений...

Олеся Островська-Люта, куратор, критик, керівник програм і проектів фонду Ріната Ахметова

Для мене рішення журі премії виявилося неочікуваним. Неочікуваним, власне, тому, що надто збіглося з настроями всередині українського професійного середовища. Наприклад, порівняйте із щойно виданим рейтингом журналу ArtUkraine, де Жанна Кадирова й Микита Кадан посідають найвищі позиції серед художників свого покоління. Я не хочу тут абсолютизувати рейтинги як такі, оскільки будь-яке рейтингування видається мені вкрай умовним і нестійким, але якщо й премію розглядати як певний рейтинг, то тут з усією очевидністю збіглося бачення внутрішньоукраїнського середовища й міжнародного, репрезентованого журі премії. Це значною мірою легітимізує й утверджує саму премію PinchukArtCentre в Україні, на відміну від минулого разу, коли неочікуване рішення видавалося зумовленим радше екзотизацією периферійного мистецтва, аніж власне сприйняттям самого мистецтва і його (мистецтва) здатністю комунікувати (про це, наприклад, писав КРАМ).

Водночас, рішення журі за участі, серед інших, Ганса-Ульріха Обріста та Кейт Буш утверджує й ціле коло або покоління художників, різко відмінне за своїм баченням мистецтва від, умовно кажучи, «покоління 90-х». Як мені видається, група художників, пов’язаних з Микитою Каданом і Жанною Кадировою, бачить своє мистецтво радше як інтелектуальну практику, аніж як створення екзистенційних об’єктів чи об’єктів, які мають екзистенційний вимір, як – знову таки, за моїм спостереженням – бачить (чи переживає) мистецтво умовного покоління 90-х.  Загалом, мушу сказати, що мене список цьогорічних лауреатів премії PAC втішив, бо добре висвітлив, як розвивалося українське мистецтво впродовж останніх 5-6 років.

Тамара Злобіна, редакторка відділів сучасного мистецтва та фемінізму журналу соціальної критики «Спільне»

У мене викликає огиду діяльність PAC як така. Вся активність інституції спрямована на створення символічного капіталу для українського олігарха, «відпирання» його іміджу пострадянського братка в очах західних колег по клубу мільярдерів. Вплив PAC на розвиток сучасного мистецтва в Україні – бігме побічний ефект, позитивність якого під питанням, і час про це голосно сказати. Поки ж лунають лише маргінальні (показово – жіночі) голоси й показово – в соціальних мережах (маю на увазі протест Маші Павленко та стаття Алевтини Кахідзе).

Вже досить цього пафосу подвижництва, героїчного відстоювання контемпорарі на противагу національному соцреалізму. Бо поки ми носимося з актуальним як таким, радіємо, мовляв, нарешті наші художники на закордонних аукціонах продаються, вибачаємо відверті кураторські лажі, бо «треба ввійти у ситуацію», то забуваємо ставити під питання сам спосіб виробництва мистецтва, позиціонування його у суспільстві, джерела фінансування. Поки я писала цю репліку, трохи задепресувала, думаючи, а звідки гроші? Пінчук, Воронов, Ерсте Банк, зрештою, я зараз пишу для КОРИДОРУ, чия діяльність підтримувалась грантом Фонду Ахметова, а зараз фінансується з коштів благодійного аукціону – тобто з тих самих кишень капіталістів. 

Я розумію логіку українських художни(ць)ків брати всі гроші й використовувати всі можливості для розмови з публікою, сподіваючись, що проекти говоритимуть самі за себе. Тільки боюсь, що віра у потенціал критичного мистецтва долати контекст свого представлення – ілюзорна. Усі ці антикапіталістичні проекти в рамках конкурсу від олігарха, промова Дьоготь на церемонії нагородження – це така нейтралізована критика, яку PАС успішно перетворює на прикол для своєї численної публіки. І висока художня якість проектів тільки зміцнює стіни добровільного мистецького гетто.

По-людськи я також розумію необхідність жити з чогось художни(кам)цям, їхню участь в аукціонах, продажі тощо. Але високі ціни і премії як такі залишаються для мене проблематичними – чому везуча працівниця сфери мистецтва має отримувати більше, ніж працівник сфери торгівлі? Привілейованість власної класової позиції в суспільстві, ідеологічна зумовленість цієї привілейованості – ще одна тема для розмови, якої бракує в українському художньому контексті. 

Адекватною відповіддю лівих художни(ць)ків на діяльність РАС має бути солідарний і публічно артикульований ігнор. Чомусь Артуру Бєлозьорову вдається тримати на плаву його маргінальний ЛабКомбінат, Аліна Копиця зробила чудову серію акцій «Трояндошиття» без жодної матеріальної підтримки й інституційної прив’язки. Де решта наших незалежних спейсів? Квартири, під’їзду, площі буває досить.

«Take the money and run» не завжди добра стратегія. Occupy. Occupy РАС, Мистецький Арсенал, Спілку художників, Міністерство культури. Бо якщо ми не почнемо розмову про соціалістичні способи фінансування мистецтва, цього ніколи не буде.

Аліса Ложкіна, редактор журналу ArtUkraine

Щодо другого місця – вочевидь? Жанна Кадирова – митець, достойний призу, і мене дуже тішить саме такий вибір журі. Що ж стосується переможця, можу сказати лише те, що, на мою думку, Микита Кадан — явище, яке ще остаточно не відбулося, оскільки на сьогодні він радше наслідує певні тренди. Микита — талановита людина, однак я вважаю, що ми маємо очікувати від Кадана більшого, а саме — пошуку власної (не вигаданої або запозиченої), справжньої художньої ідентичності. «Вписатися» у глобальний контекст — не може бути остаточним завданням для сучасного українського мистецтва. Необхідно ще якість та оригінальність. А цього, на мою думку, можна досягти не шляхом штучної інтелектуалізації твору мистецтва, а через щирий художній пошук.

І наостанок - я вже неодноразово казала, що в мене особисто викликає питання політична позиція митця, який, з одного боку, бере участь у лівоактивістських рухах, а з іншого – приймає приз з рук одного з найбільших українських олігархів.

Катерина Стукалова, арт-критик

Если говорить про приз зрительских симпатий PinchukArtCentre 2011, то тут все предельно ясно. За два года, прошедших со времени вручения первой в истории пинчуковской премии, Центру удалось значительно расширить свою аудиторию. Так что премию Никите Шаленному вручали действительно обычные люди, приезжающие погулять по Крещатику из своих спальных районов. Неудивительно, что они проголосовали за самое яркое и масс-медийное, что нашлось в экспозиции.

Со специальными премиями все тоже более или менее понятно: Жанна Кадырова просто не могла не выиграть хоть в одной из номинаций, потому что фигуры ее масштаба с искусством столь органичным, талантливым и способным удивлять, с настолько значительным для ее молодого возраста комплексом работ и международным успехом среди художников ее поколения в Украине просто нет. Проект, представленный ею в РАС, очень хорош в контексте всего ее творчества, но сам по себе он едва ли принес бы ей победу. Очевидно, что Жанна получила награду за «жизненные достижения», вполне заслуженную и ожидаемую.

Второй специальный приз, ушедший Сергею Радкевичу, довольно сложно комментировать. Про этого художника мало что известно, мне никогда не приходилось видеть его работы до этого. Из информации, имеющейся на сайте РАС, известно, что он занимается стрит-артом, и премию он, по формулировке жюри, получил именно «за удачное сочетание религиозной иконографии и языка уличной живописи». Сложно сказать, является ли это удачное сочетание последовательной художественной концепцией самого автора или просто случайным соединением организационного потенциала ПАЦ и классического образования художника.

Главная премия, доставшаяся Никите Кадану, - наверное, самая большая интрига всего события. Очевидно, что по мере роста политической и социальной напряженности в реальном мире, критические и гражданские позиции в искусстве будут неизбежно актуализироваться. В свете распространенной в наших краях склонности к вандализму и иконоклазму во время социальных и политических пертурбаций проект Никиты поднимает животрепещущие вопросы и, безусловно, заслужил отзыва жюри о том, что он «отражает суть истории и памяти, указывая в то же время на будущее». Впрочем, по тем же критериям можно было бы наградить Владимира Кузнецова или Лесю Хоменко, проекты которых также тесно связаны с духом и уроками истории, но пластически решены, на мой взгляд, интереснее и современнее.

Олена Червоник, арт-критик

Хотіла почати свій коментар з банальної фрази “я не заздрю журі цьогорічного конкурсу...”, але потім подумала, що я таки заздрю – адже вибирати переможців з такого сильного ряду робіт мало бути неабияким інтелектуальним задоволенням. 

Вибір трійки переможців не здивував, однак здивувала послідовність місць: проект Жанни Кадирової значно сильніший за роботу Микити Кадана, інсталяція якого порушила цікаву соціальну проблематику руйнації політично заангажованих пам'ятників, але артикулювала її невиразно.

Архітектурний макет, як пояснив сам Кадан підчас однієї з суботніх зустрічей в РАС, повинен був репрезентувати ідею радянського пам'ятника, що розрісся до гігантських розмірів та витіснив зі свого постаменту власного героя. Однак без уточнень самого митця робота сприймалася зовсім інакше. Форми та розміри макета могли прочитуватися й в рамках гігантоманії сталінської архітектури, так званої “wedding style architecture”, як іронічно називають багатоярусні нашарування будинків сталінської доби в західних мистецтвознавчих колах. Будівництво таких “тортових веж” базувалося на певному запозиченні та переінакшенні міфу вавілонської башти: робітники усіх країн повинні були об'єднатися та побудувати свій шлях до радянського раю – комунізму. Сталінська архітектурна гігантоманія – це насамперед символ єднання пролетаріїв.

Тоді як інтерпретувати розміщення цього символу поряд із хронікою руйнації пам'ятників, що демонструє певний ідеологічний розкол в українському суспільстві? Це теж заклик до єднання антагоністичних ідеологій? Чи це демонстрація того, що утопічний міф єдиного пролетарського раю на землі не спрацював?

Критичність, якої так прагне Кадан, локалізується в мові самого митця, а не в створеній ним роботі. Вербальне превалює над візуальним, художник поступається оратору. Інсталяція складається з довільного набору знаків, які не створюють чіткого висловлювання. Різноманітність прочитань не становить конструктивної багатозначності, радше перетворюється на хитку невизначеність, де можливі інтерпретації не нашаровуються, а анулюють одна одну.

Проект Кадирової відрізняється саме конструктивною багатоплановістю, в якій можна одночасно відчитати і спробу розробки формальних художніх задач, і соціальний коментар. Безперечна перевага Кадирової в її вмінні трансформувати побутові матеріали, такі як кахель чи асфальт, в нові художні мови. Вона не просто конструює певні художні знаки в галерейному просторі, вона створює нові парадигми, засобами яких можна формулювати різноманітні повідомлення. Я певна, що асфальтовий проект Кадирової буде мати продовження, водночас робота Кадана залишиться одиничним і не дуже чітко артикульованим висловлюванням.

Лариса Бабій, куратор, критик, учасник експериментальних проектів

Микита Кадан заслужив своєю багаторічною роботою головну премію РАС 2011. Відчуття незручності виникає від несумісності соціально активної лівої позиції, яку він проголошує в своїй мистецькій діяльності, та солідного економічного підґрунтя РАС і його тенденції представляти переважно дороге спектакулярне (ринкове) мистецтво. Яка може бути співпраця між цими нібито протилежними позиціями?

Мабуть, ці позиції не такуже й далекі одна від одної, як були п'ять років тому, коли й Кадан, і РАС тільки-норозпочинали свою діяльність, яка в кожному випадку спиралася на дещо романтизовану ідею про сучасне мистецтво та його ідеальну (етично-естетичну) силу/потенціал.

Сьогодні в усьому світі (від України до США) актуально відвертіше обговорювати матеріальні умови, в яких відбувається робота критичного мислення, – як, наприклад, (але не тільки) у сфері сучасного мистецтва. Як можуть співпрацювати багаті інституції та незалежні «трудящі мистецтва»? Чи принципи, на яких кожна з цих сторін стоять, виключають можливість допомагати один одному? Якщо так, тоді які нові економічні системи могли би бути адекватнішими для підтримки життя-думки?

Потенціал сучасного мистецтва – у можливості виразити унікальне бачення світу (художню позицію), що пропонує митець глядачу. Так працює аудіоскульптура Івана Світличного – одного з номінантів, з творчістю якого я ознайомилася завдяки цьогорічній виставці в PAC. Його робота не порушує соціальні, політичні, інституційні, ідеологічні дискурси, а «чисто» передає енергію та дослідницьку зацікавленість художника, пропонує глядачу відкрити для себе індивідуальний досвід багатовимірного сприйняття.

Сьогодні спостерігаємо зміни парадигми в житті та мистецтві. Ми живемо у світі, який прагне реорганізації, в якому не можна передбачити напрямок його розвитку. Дотримання чинних структур – ідеологічних, економічних, інституційних тощо – незалежно від того, чи ти виступаєш «за» чи «проти» - уже не адекватне. Мистецтво робить крок у незнане, і ми всі стали митцями, і нам доводиться мати справу з незнаним.

Олексій Радинський, редактор української версії журналу «Політична критика»

Я втратив інтерес до цьогорічної премії Пінчука щойно стало відомо, що головного призу не отримає Жанна Кадирова. Якими б не були причини цього не-рішення журі, його не назвеш інакше як курйозним. Роботи Кадирової просто розчавили конкурс, у шорт-лісті не було жодного твору, що не виглядав би поряд із ними безпорадним. 

Асфальт Кадирової - доказ того, що мистецтво й далі може бути, перепрошую на слові, правдивим. Не в сенсі маячні про "справжнє мистецтво", а в тому, що воно говорить правду про наш теперішній момент, постулює політичну істину, яка, умовно кажучи, полягає в тому, що ми опинилися перед шматками глухого, темного асфальту, вирізаного з нашого спільного хідника й повішаного на загальний розгляд у приватній галереї шикарних забавок.  

Ця робота - зразок тотальної, всеохопної суспільної критики (на щастя, Жанна про це, мабуть, не здогадується, інакше в неї це так добре б не виходило). Таке критичне мистецтво не знезброїти жодними преміями, жодним позиціюванням в олігархічному контексті - воно дивиться на нього згори, як на виплюнуту жуйку. Якщо втіленням суспільної ситуації напередодні останнього суспільного перевороту ("перебудови") була, за недавнім висловом Сорокіна, "сіра стіна з не дуже якісного радянського бетону", то втіленням нинішнього капіталістичного застою є саме ці квадрати зі свіженького, лискучого, "європейського", але цілковито нефункціонального асфальту. 

Якщо говорити про премію як таку, єдиним позитивним наслідком її цьогорічного видання є її політизація. Навіть Віктор Пінчук був змушений слідом за Миколою Рідним під час церемонії вручення вжити табуйоване слово "капіталізм" (скандал! який "капіталізм"? в усьому цивілізованому світі це ж називається "нормальні ринкові відносини"!). Загалом, підсумок премії такий: критичне мистецтво встановило, нехай локальну й, можливо, тимчасову, гегемонію. Варто нарешті покласти кінець розмовам, чи може "справжнє ліве" мистецтво брати участь в етично недосконалих ініціативах. "Справжні ліві" нехай бризкають слиною зі свого підпілля, а для критичного мистецтва в Україні настає вирішальний момент - чи зможе воно скористатися моментом гегемонії та поставити суспільство (хай навіть за посередництва олігархічних арт-інституцій) перед своїми викликами. 

Автор: Катерина Ботанова
Источник: korydor.in.ua