Новый сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГлавнаяПресса о насУкраинскиеМистецтво холодних поверхонь (укр.)

Мистецтво холодних поверхонь (укр.)

9 февраля 2012

У київському PinchukArtCentre відкрилися три виставки цілковито різних і разом схожих художників

Усі експозиції є прем'єрними: «Фотографія: у світлі, чорна, кольорова, біла і темна» канадійця Джеф-фа Волла, «Краса» британця Гаррі Х'юма є першими у Східній Європі персональними імпрезами цих митців, а інсталяція українця Миколи Маценка «Неофольк» побудована спеціально для залу «РАС-UA», призначеного для підтримки вітчизняного мистецтва.

Х'юмова «Краса» становить понад 60 картин і скульптур. Він починав свою художню практику з door paintings — напівабстракціоністських, напівдизайнерських розписів на лікарняних дверях у 1980-х роках. Пізніше художник зайнявся дослідженням теми людського тіла, портрета, природи, птахів, квітів.

Х'юм — приклад того, як візуальне міське — переважно реклама й дизайн — трансформує таку, здавалося б, анахоретську справу, як живопис. Майже всі роботи, за винятком кількох скульптур, виконані подібно до дорожніх знаків або рекламних щитів — емалевими фарбами на алюмінієвих аркушах. Результати частково нагадують поп-арт з його запопадливістю перед масовим глядачем, частково — раціонально спрощений абстракціонізм. Яскраві чи навіть ядучі локальні кольори, лискучі площини, композиції, котрі, якщо вдаватися до прийнятних у даному разі банальностей, уже щось нагадують, зокрема твори або стилістику знаменитих попередників. В одній роботі відчувається вплив Марселя Дюшана, у другій — Казимира Малевича, ще десь майоріють тіні Хуана Міро, Пітера Мондріана або інших знаменитих експериментаторів. Відчуття вторинності, так само як і поверховості, такого собі офісного декоративізму з'являється майже відразу. Водночас повністю невдалою «Красу» не назвеш: помітно, що Х'юм — обдарований рисувальник, уміє надати образові вишуканої пластичності, окресливши його буквально однією-двома лініями, як у масштабній картині «Великий птах» або в кам'яній «Скульптурі у вигляді птаха». На жаль, це швидше винятки.

Уродженець Івано-Франківщини Микола Маценко намагається представляти українську традицію з допомогою абстракції. Для «Неофолька» він створив 46 квадратових робіт, котрі певним чином повторюють народну вишивку. Автор зазначив: «Це єдиний проект у моєму житті, де лінія йде не від голови, а від серця. Це рефлексія про килим із мого дитинства. З одного боку, я зробив з цього вправу з кольорознавства, а з другого — це дуже духовна, емоційна і єдина ірраціональна робота в моїй творчій діяльності».

Справді, якщо тут і є емоції, то не надто радісного ґатунку. Маценко декорував стіни двох залів білими кахлями і в більшій кімнаті додав ще переривчастий фриз зі згаданих різнокольорових квадратових картинок з одним і тим же центральним елементом у вигляді хреста. Біла плитка нагадує навіть не так про новозбудовану громадську вбиральню, як про операційну палату чи навіть про трупарню, простір якої раптово прорізує цей яскравий пунктир, — одним словом, суперечливі асоціації. Невідомо, чи продумував художник цей ефект, однак загалом вийшло доволі точне відображення нинішнього становища вітчизняної культури.

Безумовно, центральною подією є «Фотографія: у світлі, чорна, кольорова, біла і

темна» — 17 великоформатних фоторобіт та 7 лайт-боксів Джеффа Волла.

Волл народився 1946 року у Ванкувері (Канада). Він найбільше знаний своїми фотографічними зображеннями, під-свіченими в лайт-боксах. Він мав багато міжнародних персональних виставок у таких авторитетних інституціях, як ІСА, Лондон (1984), Ірландський музей сучасного мистецтва, Дублін (1993), галерея «Вайтчепел», Лондон (2001), Музей мистецтв, Вольфсбург (2001), центр «Хассельблад», Ґетеборг (2002), Astrup Fear-nley Museum, Осло (2004) і рет-роспективи в галереї «Шаула-гер», Базель (2005), знаменитій галереї «Тейт Модерн», Лондон (2005), галереї Гуггенхайма, Берлін (2007), і в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку (2007).

У нього немає репортажних фотографій як таких. Поштовхом до створення того чи іншого зображення справді може бути скороминуще вуличне враження, як і спогад із дитинства чи навіть класичне полотно (зокрема, «Меніни» Веласкеса чи «Бар «Фолі-Бержер» Едуарда Мане). Волл працює як режисер: добирає виконавців, освітлення, місця зйомки, реквізит. Бездоганне володіння жанром, ретельність підготовки, точність авторської оптики дають змогу йому робити неймовірні речі: він, якщо це потрібно, досягає цілковитого ефекту вищезгаданої випадковості. Його фото — на перший погляд стандартні побутові сцени, краєвиди або портрети; лише вдивляючись, починаєш помічати, якою вишуканою, продуманою є композиція, яка гармонійна кожна окрема світлина в найменших деталях. Це може бути варіація на тему постімпресіоністичного полотна Едуарда Мане, чорно-біле соціальне фото, краєвид, напівабстрактний великий план заколоченого вікна — естетична якість усіх тих цілковито різножанрових образів завжди є винятковою.

Попри очевидну несхожість митців, всі три виставки мають спільну концептуальну якість: це абсолютне торжество форми, відсторонений, але досконало втілений (у Волла) раціоналізм. У певному сенсі всі три проекти об'єднуються в одну метавис-тавку. Як наслідок, бачимо свого роду маніфест чистої форми, мистецтво холодних поверхонь у розпал зими.

У найближчих номерах «Дня» читайте інтерв'ю із Джеффом Воллом.

Автор: Дмитро Десятерик