Консервативна сенсація

Вихідними у мистецькому центрі PinchukArtCentre (точніше, в орендованому для церемонії київському планетарії) вручили премії Future Generation Art Prize у двох категоріях: спеціальну та головну.

Згідно з рішенням журі, спеціальну премію, котра спрямовується на стажування та сприяння подальшому розвитку лауреатів, було розділено між п’ятьма митцями з різних країн. Жонатас ді Андраде (Бразилія), Міколь Ассаель (Італія), Ахмет Огют (Туреччина), Райан Табет (Ліван) і Марва Арсаніос (Ліван) мали розділити між собою 20 000 доларів, однак було ухвалено рішення збільшити початкову суму.

А ім’я володаря Головної премії другого конкурсу Future Generation Art Prize стало справжньою несподіванкою. Живописець Лінетт Ядом-Боакьє (Великобританія) здобула 100 000 доларів, із них 60 000 дол. — готівкою і 40 000 дол. — у вигляді гранту на створення нових творів мистецтва.

Художниця афробританського походження, Лінетт Ядом-Боакьє народилася 1977 року в Лондоні. Навчалася у Центральному коледжі мистецтв і дизайну святого Мартіна, брала участь у численних групових виставках, серед яких VІІ Бієнале в Кванджу (2008), «Таємні спільноти» (Франкфурт-на-Майні), ХІ Ліонська бієнале (всі 2011), та «Непідконтрольні» (The Ungovernables), Трієнале у нью-йоркському Новому музеї, (2012), цього року мала також персональну виставку у лондонський галереї Chisenhale.

Відмінність Ядом-Боакьє від решти конкурсантів хоча й технічна, але вагома. Вона — єдина, хто представив живопис. Решта обмежила себе жанрами, що стали вже звичними для актуальних виставок: відео, перформанс, інсталяція. Це, до речі, помітно зі списку відзначених спеціальною премією.

Наприклад, Міколь Ассаель (Італія) і Ахмет Огют (Туреччина) віддали перевагу відео. Ассаель крутить безсюжетний фільм, знятий через брудне скло, за яким літають мухи та видно якусь ѓрунтову дорогу, — відповідно настирливе дзижчання складає звукову доріжку. Чи це про екологію, чи про те, що весь світ — звалище — яка різниця? Мухи значення не створюють.

Ахмет Огют взяв за основу більш ніж буденний матеріал: весільне відео, в яке він включається як учасник, роздаючи всім однодоларові купюри з написаною на них адресою сайта http://eyewriter.org. Все затіяно заради збору грошей на виробництво спеціального приладу, котрий дозволяє паралізованим людям передавати письмові повідомлення за допомогою руху очей. Шляхетна мета, щирі наміри, але слабке мистецтво.

Ліванка Марва Арсаніос суміщає дійство з натяком на експозицію: художниця сидить у кімнаті, заповненій навмисно недбало розміщеними артефактами (фарбовані дерев’яні дошки, скопійовані на принтері картини) і вголос читає радикальні тексти. Звісно, присутність живої людини як частини інсталяції вражає саме по собі; але лишається стале відчуття вторинності та згубної смислової нечіткості: якщо тут і було якесь послання — політичне, соціальне чи мистецьке — авторові його донести не вдалося.

Земляк Марви, 29-річний Райан Табет, спробував перетворити суб’єктивне на об’єктивне — тобто на об’єкти. Спираючись на свої спогади про дитячі ігри с яскравими конструкторами, котрі, мабуть, у всіх складалися з елементарних геометричних фігур — дерев’яних циліндрів, призм, паралелепіпедів, — Табет відлив із бетону 12000 таких мініатюрних блоків і вибудував із них багатометрову інсталяцію «Уроки архітектури» на підлозі PinchukArtCentre. Вийшла така собі комбінація містечка для ліліпутів із абстрактною мікроскульптурою та дитячими сентиментами, в певному сенсі навіть зворушлива.

Йонатас де Андраде взяв за основу інсталяції «Ностальгія, класові сентименти» стіну історичної напівзруйнованої будівлі з абстрактним орнаментом, викладеним кольоровими кахлями. Орнамент він відтворив у залі Центру Пінчука, додавши кольоровим елементам об’єму — зробивши їх 10 сантиметрів заввишки. На інших трьох стінах Йонатас написав уривки з текстів двох бразильських архітекторів про те, за якими правилами облаштувати життя у місті, замінивши деякі слова тими самим червоними та жовтими трикутниками, синіми квадратами тощо. Вийшло дуже дотепне, досконале за формою мистецьке дослідження долі будь-якої утопії.

Власне, класові сантименти притаманні й Лінетт Ядом-Боакьє. Вона малює психологічні портрети в умовно-реалістичній манері: розмите абстрактне тло, широкий мазок. За великим рахунком ці полотна — не антропологія й не етнографія, а, скоріше, моментальні фото станів і настроїв, переважно меланхолійних; водночас тут є помітний соціальний акцент, адже герої картин Ядом-Боакьє — так само, як і вона, — афробританці, вихідці з небагатих верств. Ось це сполучення психологічності, реалізму і соціальності, вочевидь, і принесло перемогу.

Але головною причиною здається те, що технології, котрі від початку освоювалися художниками як інструменти боротьби з банальністю у мистецтві — відео, інсталяція, перформанс, фотографія — на сьогодні самі баналізувалися до крайньої межі. І на цьому тлі вже традиційний живопис виглядає свіжо. Ось така консервативна сенсація.

Виставка триватиме до 6 січня 2013 року, а потім переїде до Венеції, буде показана в рамках місцевої Бієннале. Що ж до київських глядачів, то наступного року вони матимуть змогу побачити персональну експозицію Лінетт Ядом-Боакьє у PinchukArtCentre.