Новый сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng

Вогонь надії

19 сентября 2006
Точніше, відкрилася галерея «Пінчук-арт- центр». А в її стінах - перша виставка «Новий простір» - частина колекції, зібраної бізнесменом і колишнім політиком Віктором Пінчуком.
«Пінчук-арт-центр» (скорочено «ПАЦ») займає три останні поверхи в розважальному комплексі «Арена». Зсередини виглядає, як типовий західний музей сучасного мистецтва. Багато білого кольору, скла і світла, великі виставкові площі, високотехнологічне обладнання, бібліотека, кафе і конференц-зал.
Що ж до виставки, то в ній був помітний акцент на гучних іменах вітчизняного мистецтва, незалежно від того, де вони живуть зараз. Фотографії колишніх харків'ян Бориса Михайлова і Сергія Браткова та скандального екс-киянина Олега Куліка сусідили з роботами Арсена Савадова (балетно-шахтарський «Донбас-шоколад»), Олега Тістола (поп-артівський «Телереалізм»), Василя Цаголова («Оргія» - іронічний груповий портрет голівудських зірок), Олександра Гнилицького. З усього переліку, безумовно, найважливішим є ім'я Михайлова. Цикл його ранніх фото «Біля землі» є цінним придбанням «ПАЦу». Фіксуючи в чорно-білих світлинах непоказну реальність СРСР 90-х, Михайлову, як великому майстру, вдається надати непоказним вулицям, обідраним парканам, похмурим будинкам та мешканцям цього середовища майже метафізичну значущість, зробити цю малопривабливу й кумедну дійсність самодостатньою, мов інша, далека цивілізація.
Серед українських учасників хочеться відзначити інсталяцію «Візуальний вініл», виконану Гнилицьким у рамках його проекту «Інституція нестабільних думок». Здається, що Гнилицький - один з небагатьох вітчизняних митців, хто більш-менш розуміється на інсталяціях як таких; принаймні він вміє робити їх ефектними. «Візуальний вініл» - це диски, на яких, під лихоманкове мерехтіння стробоскопів, рухаються мініатюрні об'єкти: товсті сині пасма виконують циклічний кордебалет, коливаються помаранчеві циліндри, схожі на оскаженілу діаграму, і самі собою розстібаються-застібаються відділені від одягу «блискавки». Чистий атракціон, але дивитися можна безкінечно.
Роботи закордонних учасників відрізнялися більшою масштабністю. Кількаметрова «Зозуля» Ксав'є Вейяна, побудована з різнокольорових коліс, дротів та передаточних ременів і дуже схожа на аналогічні об'єкти його знаменитого земляка Жана Тінглі, тимчасово не працювала. А ось «Wellenwane» Карстена Ніколая функціонувала безперебійно. Вишукано проста робота: три ємності з тонким шаром молока, інфразвукові колонки знизу, мистецький результат - заворожуюче сполучення мінливого малюнку рідини і тих надшвидких вібрацій. Але таких мінімалістичних творів було обмаль. «Вітальні» британця Сандісона - чорна кімната, населена через проектори популяцією білих слів - «батько», «мати», «дитина», «старий», «їжа» тощо. Слова множаться і зіштовхуються, а власне твір - у цьому русі, у тому, як «чоловік» поглинає «їжу», як спочатку зближуються, а потім розходяться «чоловік» та «жінка». «Перекинута вежа тіні» данського художника ісландського походження Олафура Еліассона - 5-метрова конструкція з металевих ромбічних елементів, освітлена всередині 280 лампами - як на мене, розкішна рама для найголовнішого витвору - самого глядача, котрий стає таким, просто заходячи всередину.
Інші роботи, скоріше, складали загальне тло виставки. «Свято для ста і восьми богів» індуса Субодха Гупти - скульптура, зварена зі сталевого посуду. Абстракцiонiстська «Решітка Лос-Анджелес» Сандри Морріс. «Тьмяніння до чорного II» француза Філіпа Паррено - серія малюнків та написів фосфоресцентним чорнилом. Величезне (5х7 метрів) полотно таїландця Навіна Раваншайкуля «Art Of (M)Art», де, за композицією однієї з класичних картин Веронезе, змальовані всі сучасні художники - від Родена до Джозефа Кунса. Важко було позбутися враження, що це такий собі осучаснений Глазунов, котрий раптом зацікавився актуальним мистецтвом. Між іншим, двое з персонажів цього полотна були присутні вживу: це дует надзвичайно яскравих персон, котрі називають себе Єва і Адель. Голомозі, одягнені в найяскравіші кольори, вони їздять з однієї імпрези на іншу по всьому світі (автор цих рядків бачив їх ще у Венеції в 2001 році), проголошуючи себе рухомими експонатами, витворами самих себе. Треба віддати належне організаторам - запрошення Єви і Адель було гарним ходом. Але і двійко живих експонатів, і низка відомих політиків від Єханурова до Черновецького не були найцікавішим враженням вечора.
Після презентації дійство перемістилося у внутрішній двір «Арени». Немаленька площа всередині комплексу була заповнена вщерть. По колу стояли клітки з написами «Леонардо», «Пікасо», «Гоген» тощо, в яких танцювали відповідним образом вбрані моделі. Сцену на всю висоту перекривало величезне фотопанно, що відтворювало фасад ПАЦу. Ведучий потягнув за мотузку - і панно, розпавшися на окремі пiнопластові блоки, обрушилося вниз. Під гуркіт барабанів та електронної музики на сцені з'явилися танцюристи в масках. Потім пiнопластові блоки справа від сцени загорілися.
Полум'я майже одразу сягнуло кількох метрів заввишки. Музика продовжувала грати, танцюристи - танцювати. Лише коли вогонь став перекидатися на кін та сценічні конструкції, вистава припинилася. Перфоманс продовжили асистенти з вогнегасниками. Полум'я не хотіло здаватися, натомість почало вивергати неймовірну хмару чорного диму, що струменіла у вечірнє вересневе небо. Врешті-решт, усе загасили. На цьому, надзвичайно вдалому акорді, ритуал завершилася.
Ретельний аналіз ще попереду, але вже зрозуміло, що ця подія виходить далеко за рамки щосезонних презентацій. В Україні нарешті з'явився повноцінний центр сучасного мистецтва. А сама церемонія його відкриття вивищила цю структуру над знаними світовими аналогами. Бо який ще музей, який там «Гугенхайм» може похвалитися таким потужним ініціюючим жестом, як справжня пожежа?!
Автор: Дмитро Десятерик
Источник: «День»