укр
рус
eng

Юрій Франк

Юрій Франк (2015)
HD відео, звук, колір, 16:9
11:30 хвилин

Мене звати Юра Франк. Я координатор трансгендерного напрямку в громадській організації "Інсайт". Фактично я займаюся тим, що працюю з трансспільнотою, плюс ми спілкуємося з нашими державними органами з приводу дискримінації трансгендерних людей, процедури зміни статі і документів в Україні.

Ситуація трансгендерних людей в Україні досить складна з ряду причин. Перша причина - це те, що у нас високий рівень гомофобії та трансфобії в суспільстві. Люди досить ксенофобні, тобто трансгендерні люди зустрічаються з дискримінацією, коли звертаються до держорганів, також вони зустрічаються з насильством, грубістю, нерозумінням близьких.

Друга причина труднощів - це те, що трансгендерність або транссексуальність, як це зазначено в медичних документах, досі вважається психічним захворюванням. Це зафіксовано на міжнародному рівні в Міжнародному класифікаторі хвороб, затвердженому ВООЗ. На практиці це стає причиною стигматизації, тому що в нашому суспільстві люди з будь-якими психіатричними діагнозами вважаються неадекватними, тобто люди ставляться до них з недовірою.

Третя проблема, яка випливає з перших двох - це сама державна процедура, згідно з якою люди отримують доступ до якихось медичних втручань, які потрібні, і до зміни документів. Відповідно до діючої процедури, трансгендерна людина, якщо вона хоче зробити якусь операцію і змінити документи, офіційно підтвердити свою ідентичність на державному рівні, повинна пройти ряд етапів, які часто розтягуються на роки. Перший етап: людина повинна звернутися до психіатра, стати на облік до психіатра і вона має бути направлена на обстеження в психіатричну лікарню, стаціонар. Тобто людина повинна пробути місяць в психіатричній лікарні. Це робиться нібито для того, щоб встановити діагноз "транссексуалізм". Тут я хочу додати, що це один з так званих політичних діагнозів, на мою думку. Точно такий же, як у свій час була "гомосексуальність", яка теж вважалася психічною хворобою.

У психіатрів, якими часто є люди старшого віку, виховані в радянському суспільстві і отримали тоді освіту, у них дуже стереотипні уявлення про гендерні ролі, тому часто трансгендерні люди змушені там брехати, тобто придумувати історію максимально стереотипну для того, щоб виглядати в їхніх очах, якщо ти трансгендерний чоловік - максимально маскулінним, а якщо ти трансгендерна жінка, то ти повинна бути максимально фемінна.

Люди проходять дослідження протягом місяця. Там згідно закону - від місяця до 45 днів і потім якщо все добре, лікарі в лікарні приймають рішення: поставити цей діагноз чи ні. Якщо все успішно, отримавши це рішення, людина має поїхати до Києва і пройти спеціальну комісію. До Комісії входить 12 осіб. Це мультидисциплінарна комісія. До неї входять психіатри, ендокринологи, психологи, хірурги. Якщо їх все влаштовує, вони видають довідку про можливість хірургічного втручання. На операцію і на гормонотерапію. Є такий стереотип, що всі трансгендерні люди хочуть зробити якісь операції, тобто максимально наблизити своє тіло до зовнішності іншої статі. На практиці це не так. Є люди, яким комфортно, якщо вони приймають гормони і все.

Я з провінційного міста і там, де я жив, у тому оточенні, в якому я жив - це виглядало так, як ніби ти не вибираєш своє життя. Все, що повинно бути у тебе, вже розписано на перед. Якщо ти дівчина, ти повинна вийти заміж, повинна народити дітей. Я був 7 років у шлюбі. Мій чоловік - непогана людина, я не скажу, що він здійснював проти мене насильство, але наш шлюб скоріше був моєю втечею від моєї матері, ніж моїм свідомим вибором насправді. І це була втеча якоюсь мірою від минулого, тому що у мене в підлітковому віці, в юності було багато неприємних моментів. Я пережив зґвалтування, насильницьке партнерство з людиною, який бив мене.

У той момент я мало знав про фемінізм і про соціальні причини ось цих всіх стереотипів. Про них я дізнався значно пізніше. У будь-якому випадку, навіть коли я дізнався про них, я відчував себе некомфортно в цьому тілі через те, що мене розпізнають у суспільстві як жінку і ставляться відповідно. Я почав називати себе в чоловічому роді й ідентифікувати себе так в інтернет-блогах, соціальних мережах. Я писав фанфікшн і там теж підписував себе від чоловічої особи. Просто в один момент мені стало зрозуміло, що я проживаю не своє життя, я його не контролюю. До того моменту ми прийшли з моїм чоловіком до того, що ми жили разом як друзі, в принципі, могли роз'їхатися. Я хотів почати своє власне життя.

Якщо зараз говорити про конфлікт, який відбувається на Сході України, це, на мій погляд, агресія Росії в загальному і маніпуляція її на проросійських настроях людей, які живуть у цьому регіоні. І сама ця ситуація робить ще важчою становище транслюдей, особливо в тих регіонах, де йдуть бойові дії. До нас звернувся чоловік, який був на цій території в той час і не міг виїхати через те, що він трансчоловік, довгий час був на гормонах і було складно уявити, що коли-небудь він був жінкою. При цьому у нього був жіночий паспорт, який він не міг поміняти через процедури, і не міг виїхати. І у нас вийшло вивезти цю людину тільки після втручання місії ООН. Через майже три місяці. Ми з ними зв'язалися і вони вивезли її кортежем до кордону з Україною, де його зустріли наші волонтери.

Нещодавно активізувалися праворадикальні, націоналістичні групи, у яких звичайно ж дуже погане ставлення до ЛГБТ, до будь-яких груп всередині ЛГБТ, вони проявляють цілком собі фізичне насильство, що можна було спостерігати під час прайду, який проходив у цьому році. Це можна спостерігати в нашому повсякденному житті. Буквально два дні тому мені зателефонувала трансжінка і запитувала про те, як їй писати заяву в поліцію, тому що її штовхнули ногою на Майдані Незалежності. Це були люди з татуюваннями зі свастикою. До честі нашої нової поліції потрібно сказати, що вони ввічливо з нею обійшлися, відвезли додому, прийняли її заяву і вона стежить за тим, щоб справа далі тривала. Тому що у нас є проблема, що злочини на ґрунті ненависті не розслідуються. Тобто у нас є законодавство, але воно дуже погане і такі випадки інтерпретують як хуліганство.

Звертаючись до суспільства, просто до людей, які живуть в цьому місті, живуть у цій країні, я б хотів побажати їм бути, чи то, добрішими і не завжди слідувати першій стереотипній думці, яка приходить їм в голову. Іноді не все, що здається нам очевидним - очевидно. Іноді ті люди, на яких ми звикли навішувати ярлики - ці люди частіше, такі ж як і ми, зі своїми проблемами, зі своєю життєвою ситуацією. І в ситуації меншини, пригнобленої групи, може виявитися будь-хто. Я б хотів побажати, щоб якомога менше людей опинялися в ситуації гноблення і дискримінації, і якомога більше людей розуміли, що це і намагалися не допускати цього. Знаючи, що це може відбутися, в тому числі, з ними.