Олександр Зінченков

Мене звати Олександр Зінченков. Я працюю в громадській організації "Правозахисний ЛГБТ центр "Наш світ". Наша організація існує з 1998 року. Ми займаємося моніторингом та наданням правової допомоги представникам ЛГБТ спільноти в Україні. Також займалися в різний час інформаційною роботою серед ЛГБТ - спільноти і також профілактикою ВІЛ/СНІДу.

Справа в тому, що будь-які кроки з відстоювання своїх прав на офіційному рівні пов'язані з певним ступенем відкритості постраждалих. Переважна більшість із них не бажає бути відкритими і потрапивши в неприємну ситуацію один раз, вони не бажають потрапляти в аналогічні ситуації більше. Тому що бояться спілкуватися з органами правопорядку, з міліцією, зі ЗМІ, тому що інформація про їхні орієнтації може стати відома їхнім близьким, родині, що спричинить нові проблеми. Тому мотивувати людей відстоювати свої права є для нас основною проблемою.

Більше того дуже складно мотивувати людей не лише відстоювати свої права, але навіть повідомляти про порушення. Бо багато хто з них закриті, особливо в регіонах, дрібних містах та сільській місцевості. І навіть громадським організаціям свої ж ЛГБТ - товариші не бажають повідомляти про порушення. Про такі порушення ми дізнаємося через третіх осіб, їхніх знайомих, і намагаємося якось з'ясувати інформацію докладно. Це досить копітка і складна робота.

З моменту незалежності України, коли вона її отримала в 1991 році, Україна першою серед республік колишнього СРСР скасувала кримінальне переслідування за добровільні гомосексуальні відносини між чоловіками. У той же час ВООЗ виключила гомосексуальність із переліку психічних захворювань і здавалося б, що ці дві передумови дають поштовх до розвитку гей-спільноти в Україні. Проте все виявилося не так райдужно, як здавалося на перший погляд.

Українці отримали незалежність не знизу, не завоювавши її, а зверху, при поділі великої держави. Так само і ЛГБТ не знали, що їм робити з цією свободою. Тому вони жили так само, як і раніше, вони знайомилися, зустрічалися, але в жодному разі це не виносилося на розгляд суспільства. Перші ЛГБТ організації в Україні з'явилися тільки в середині 90-х років минулого століття. Зрозуміло, вони зайнялися найнагальнішими на той момент проблемами - це організація дозвілля, зустрічей, потім з'явилася боротьба з ВІЛ та СНІДом. На жаль, боротьба за свої права виникла як напрямок роботи громадських організацій лише на початку цього століття, і сформувалася в певний напрямок лише в році 2005.

До того ж часу, до середини нульових років з'явилися різні гомофобні організації. Мені важко сказати, звідки вони виникали і яка була ідея, але швидше за все на тлі виборів, що постійно проходять в Україні, політичної боротьби, яка до цього періоду стала досить гострою, тема ЛГБТ зайняла певну нішу на політичному тлі. Практично всі політсили використовували її як страшилку для боротьби за голоси свого електорату. В результаті з'явилися більш-менш сформовані гомофобні сили, як у вигляді громадських організацій, так і у вигляді різних праворадикальних, напівлегальних рухів націоналістичного спрямування.

На жаль, не лише політики розігрували цю гомофобну карту. З моменту падіння Радянського Союзу і провідної ролі Комуністичної партії, її місце зайняла Церква і знову таки для підняття популярності серед прихожан - вони використовували гомофобну риторику, благо вона була підкріплена різними догмами з Біблії. І безумовно це теж зробило дуже великий вплив на суспільство.

Проте все було б під контролем, якби сама держава не самоусунулася від вирішення цих проблем. Від початку незалежності і до сьогоднішнього дня жоден з державних діячів не вжив жодних спроб для врегулювання ситуації навколо ЛГБТ. І ось всі ці факти вплинули на те, що ЛГБТ в Україні виявилися якимись монстрами для суспільства.

По суті жодна із соціальних груп малозахищених, вразливих через дискримінацією не відчуває на собі такого негативного ставлення з боку суспільства, як ЛГБТ.

І ось на цьому тлі настали події новітньої історії. Я маю на увазі Євромайдан і наступні постреволюційні події. ЛГБТ, частина яких активно брала участь у революційних подіях, вирішили не виходити на Євромайдан з ЛГБТ-гаслами і райдужними прапорами, з тим, щоб не компрометувати основні сили перед консервативними. Більше того, ми всіляко намагалися перешкоджати різним провокаціям щодо ЛГБТ-суспільства, які влаштовувалися проросійськими силами. Наприклад, у січні 2014 року у розпал революційних подій, певні політсили вирішили знову розіграти ось цю ЛГБТ-карту. І хотіли провести гей-прайд у центрі Києва, де проходили революційні події. Вони найняли людей, які зображували з себе гей-співтовариство і намагалися спровокувати зіткнення тоді. На щастя, їм тоді це не вдалося, ми перешкоджали цьому, фізично стоячи з плакатами і викриваючи провокаторів, так і на прес-конференціях, які ми давали з цього приводу. Казали: хто це робить і чому. Таким чином, провокації тоді не вдалися, однак тепер нам це виходить боком, бо праворадикальні сили звинувачують ЛГБТ у тому, що вони не були присутні на Майдані, в тому, що вони не йдуть в АТО захищати Україну. Власне, виявилася палиця з двома кінцями.

Ще б я хотів відзначити, що всі революційні події і події на Сході, які зараз відбуваються, викликали в суспільстві зростання насильства та екстремізму. Почастішали випадки фізичного насильства щодо ЛГБТ, тобто ЛГБТ знову стали тим об'єктом, на якому суспільство зриває свою злість. Це почалося з підпалу кінотеатру в кінці минулого року, коли там демонструвався ЛГБТ- фільм, це сталося при нападі на Марш рівності, незважаючи на його охорону міліцією, це відбувається щодо індивідуальних геїв, коли їх вбивають, калічать тільки тому, що вони геї в різних містах України.

Я думаю, було б важливо почати працювати з суспільством в цілому: проводити різні інформаційно-освітні кампанії, які виховують толерантність і терпимість. Крім цього важливо, щоб самі геї та лесбіянки ставали більш відкритими, хоча б на базовому, побутовому рівні, де вони спілкуються з друзями, рідними. Щоб люди, які їх оточують, бачили, що це звичайнісінькі громадяни, їх брати і сестри, однокурсники або співробітники по роботі, що вони ніякі не монстри, як їх зображують у газетах і на телеекранах, а звичайні люди. І це один із найскладніших етапів: переконати геїв і лесбіянок стати більш відкритими.

З одного боку, це раціональний страх, тому що такі приклади є, коли дітей виганяють з дому - дітей, яким не виповнилося ще 18 років, тільки тому, що батьки дізнаються, що їхні діти - геї. Їх можуть звільнити з роботи або не прийняти на роботу, або створити таку атмосферу в трудовому колективі, що людина сама йде, тому що вона не може більше працювати в цій атмосфері. Однак таких випадків, на мій погляд, все-таки менше, ніж коли про людей дізнаються, що вони геї і при цьому приймають їх.

Я думаю, що у більш молодого покоління простіше ставлення до цих питань. У них немає стереотипів, які тиснуть на них, вони виховувалися у відносно вільному суспільстві з відносно вільними поглядами і відносно вільною пресою. І я впевнений, що ось цей бекграунд буде слугувати хорошою основою для того, щоб сприймати і робити світ таким, яким вони його бачать. І безумовно це буде прогрес.