Максим Еріставі

Мене звати Максим Еріставі, і я незалежний журналіст, співзасновник "Громадського інтернешнл" і я займаюся освітленням України в основному, ЛГБТ і медіаправ.

Також я один із небагатьох відкритих геїв-журналістів в Україні.

Завжди як журналісту мені здавалося, що якщо ти розбираєшся у чомусь дуже добре або твій бекграунд допомагає тобі висвітлювати певні теми, ти повинен це робити, відповідно в один чудовий момент я вирішив, що висвітлювати ЛГБТ я зможу набагато краще, ніж ті журналісти, що не є ЛГБТ або ті, які не зовсім розуміють реалії повсякденного життя представників ЛГБТ, у тому числі в Україні.

Після того як я повернувся назад в Україну в кінці 2013 після довгої відсутності і почалася революція, я зрозумів, що це унікальне вікно для громадянських прав в Україні.

Революція Майдану була і є унікальною можливістю для більшості людей в Україні усвідомити важливість рівності. Рівності як широкого концепту, який стосується всіх, що стосується громадянських прав, які дані всім від народження. І з цією революцією з'явилася унікальна можливість знайти той і допомогти тому прогресу в досягненні цієї рівності.

Так як я жив у Росії, а її часто порівнюють з Україною відносно гомофобії, коли я приїхав в Україну і побачив як за останній час змінилося саме суспільство, у мене з'явилася надія, що в Україні, на відміну від Росії, ця перемога в рівності, розширенні громадянських прав щодо ЛГБТ, набагато легше досягти цю мету, ніж у будь-яких країнах цього регіону. І досягнувши це, ми зможемо досягти більшого прогресу для всього регіону, не тільки в Україні.

Є опитування в Україні, одні з останніх, які показують, що більше 70% людей вважають гей-людей хворими людьми. Це як машина часу в Україні.

Звичайно, ти можеш зрозуміти людей, які кажуть, що коли у тебе криза, військовий конфлікт, то це не час, щоб починати дискусію з дуже важливих болючих проблем, намагатися змінити історію, сторіч, стереотипів, з приводу різних меншин, не тільки ЛГБТ. Що стосується гендерних прав, релігій та інших меншин.

І коли мені люди кажуть, що давайте ви почекаєте 20-30 років, треба вирішити найголовніші проблеми, а потім повернемося до твоїх, то я завжди відповідаю, що та війна, яка відбувається в Україні, вона не тільки війна військово-економічна, а війна цивілізаційна і культурна. І побудувавши суспільство, яке драматично відрізняється від того, з яким воює країна, від тих пострадянських цінностей, від яких вона намагається звільнитися, буде набагато важливішою перемогою у цій війні для всіх. Не тільки для меншин, а для країни загалом. Не тільки вирішивши військові та економічні завдання. В результаті для здорової, успішної та ефективної країни – це не небезпека – сильні меншини, які захищені.

Через рік після революції і під час війни ситуація стала набагато гіршою. Але проблема не в загальній зміні ставлення суспільства до проблем ЛГБТ, бо дуже часто ти бачиш зовсім інший тренд. Люди хочуть дізнатися більше, розуміють важливість захисту всіх меншин... З іншого боку я бачу, що ситуація, яка склалася, - це спроба вкрасти дискусію стосовно ЛГБТ і вселити в людей страх і маніпулювати цим страхом.

Але я б у цьому звинувачував би не тільки націоналістів і маргіналів. Я в першу чергу звинувачую нашу спільноту теж. У країні, де 45 млн. жителів, немає практично жодного відкритого представника ЛГБТ. Людей, які є, можна порахувати на пальцях і вони, в основному, відносяться до активізму. Пересічний українець не знає, що таке ЛГБТ як термін і вони не знають ЛГБТ у своєму житті, хоча ці люди є серед їх сімей, співробітників, але для закритої країни, яка тримає все своє особисте ЛГБТ – життя в шафі, ця проблема повинна почати вирішуватися на рівні самого ЛГБТ- ком'юніті в першу чергу.

Коли стосується боротьби за права, геї українці нічим не відрізняються від інших українців, які намагаються вибрати собі більше прав. Все це відноситься до культури страху, яка була в радянські часи. Постійна параноя і страх бути покараним за думку, яка відрізняється від інших, створила культуру страху, яка існує донині. Коли ти розмовляєш з ЛГБТ старшого покоління, в основному, вони не готові брати активну участь в будь-яких заходах або відкрито про себе заявляти, навіть у своїх сім'ях, що може бути набагато важливіше, ніж робити це публічно.

Напевно, більшу частину свого життя я можу описати як втечу. Втечу, яка починається ще в школі, де ти намагаєшся уникнути буллінгу, уникнути людей, які намагаються тебе принизити, бо часто дітей-геїв дуже легко визначити, і всім це зрозуміло. Потім твоя втеча розширюється, коли ти відчуваєш, що потрібно залишити своє місто, тому що ти не відчуваєш себе там захищеним і намагаєшся знайти своє нове місце там, де буде більш толерантним суспільство. Потім ти залишаєш свою країну. І в той момент, коли я поїхав в ті місця, де я подумав, що буду відчувати себе набагато комфортніше, я зрозумів, що цей страх все одно залишається у тебе всередині. І нікуди не втечеш, поки не обернешся, не зупинишся і не почнеш давати здачу. І в той момент я зрозумів, що не важливо: де ти живеш, поки ти не вирішиш цю проблему з повагою себе, і це токсично і руйнівно ненавидіти щось всередині себе, з чим ти не можеш впоратися і що дано тобі від народження.

Чесність – це одна із речей, яка завжди приваблювала мене в журналістиці і тому я вирішив піти туди. Це було важливо не тільки в професійному плані, а й в особистому. Якщо я раптом став чесним по відношенню до себе і до людей, яким я розповідаю про себе, я зрозумів, що не можу робити інакше, що стосується моєї професії. І ще тому що в мене ідеалістичні, романтичні стандарти журналістики, я зрозумів, що неможливо розповідати людям історії, не розкриваючи особистого бекграунду... Якщо я висвітлюю ЛГБТ-історії, я повинен сказати, що я теж належу до ЛГБТ.

Звичайно, це ненормально, коли ти повинен бути відкритим геєм і ділитися якоюсь частиною свого особистого життя. Просто для того, щоб захистити себе, тобто твоя публічність є захистом у багатьох випадках не тільки від насильства, а й від дискримінації.

Якщо в українських медіа стільки представників ЛГБТ, то чому висвітлення проблем ЛГБТ настільки непрофесійне, жахливе і часто більше завдає шкоди самому меседжу, ніж було б інакше? Може бути я б звинувачував би не тільки журналістів, медіа, а й ЛГБТ-активістів, бо через негативний досвід, що у них був з медіа, часто вони закриваються, намагаючись звести співпрацю до мінімуму. Думаю, тут потрібен новий старт, із чистого аркушу для двох сторін і працювати разом, щоб зрозуміти: чому освітлення настільки непрофесійне, чому воно часто використовує елементи гомофобної лексики, чому так відбувається?

Я не думаю, що варто винаходити новий велосипед і потрібно намагатися подивитися в історію та досвід інших країн, де схожа боротьба була успішною. Потрібно намагатися взяти щось звідти, тестувати тут, вийде - не вийде, постійно шукати шляхи, як цього прогресу досягти. Бо врешті-решт, незважаючи на історію, на різний бекграунд, це все зводиться до дуже простого питання: прийняти вибір іншої людської істоти.

Згадуючи своє дитинство і ті проблеми, які були у мене, той страх, те приниження, що було в школі від хлопців, які намагалися принижувати мене, закривати в громадському туалеті, я розумію, що зараз я набагато успішніший і набагато краще себе почуваю, ніж вони. Правда в тому, що мені не потрібні особливі права і мені не потрібні спеціальні, додаткові права або якісь привілеї. Нам потрібна просто рівність, яка дається тобі за народженням і гарантована не тільки законодавством, а просто правом на життя. Рівність не варта додаткових грошей і зусиль законодавців. І не потрібно для рівності голосувати чи проводити спеціальні вибори. Рівність – це те, що дається тобі від народження і право бути гордим тим, ким ти є, і не боятися розповідати про це іншим, це те, що має бути дано абсолютно будь-якій людині від народження. І це та ідея, з якою можуть погодитися абсолютно всі українці після революції Майдану.