Київська арт-премія справляє враження

Український мільярдер та поціновувач мистецтва Віктор Пінчук зміг привернути на свій бік світові імена для підтримки премії кращому молодому художнику

Вечір починається під самісіньким дахом київського білосніжного бару з ламаними стінами, пізніше – переїзд припорошеними снігом вулицями до театру 19-го сторіччя, і ,зрештою – бурхливе завершення в найексклюзивнішому нічному клубі української столиці. Гості – світова еліта сучасного мистецтва, яка є свідком народження арт-премії Future Generation Art Prize.

Сер Ніколас Серота, директор галереї «Тейт», називає премію першим, дійсно глобальним мистецьким конкурсом; Джефф Кунс знаходить доказ універсальної природи мистецтва у роботах переможниці-Бразилійки ; Деміен Хьорст каже, що кинув би пиячити молодшим, коли б він виграв ці преміальні $100 000 у свій час; Такаші Муракамі має враження, що потрапив на такий собі «мистецький саміт», а Міучча Прада просто дарує всім посмішку з-під своєї козацької шапки.

Чому вони всі тут, готові позичити свій колективної авторитет цій новоспеченій премії? Яким чином український мільярдер та поціновував мистецтва Віктор Пінчук зміг привернути на свій бік трьох найвідоміших художників сьогодення; директорів галереї Тейт, галереї імені Соломона Гугенхайма; Музею  сучасного мистецтва в Нью-Йорку та Центру Жоржа Помпіду при Музеї сучасного мистецтва у Парижі; пані Праду; Сера Елтона Джона та філантропа-колекціонера Елі Броуда, аби заручитися підтримкою у справі пошуку найкращого в світі молодого художника? Чому директори останніх двох Венеційських бієнале та двоє кураторів, що ненавидять одне одного, а також Ай Вейвей – китайський митець-активіст, чиїм соняшниковим насінням з порцеляну устелена підлога зали Турбайн Хол в галереї Тейт Модерн –  погодились сісти за один суддівський стіл?  

Здавалося, мистецька бульбашка мала б луснути з початком фінансової кризи у вересні 2008 року. Лот Деміана Хьорста –  проданий за £111 мільйонів на аукціоні Сотбіс у день колапсу «Леман Бразерс» –  мав би стати кінцем свята.

Цього не сталося. Після напруженого 2009 впевненість повернулася. Світовий рекорд вартості творів мистецтва на аукціонах було побито цього року вже двічі.

Однак, амбіційність Future Generation Art Prize має інший рівень. Премія заснована, нібито, для молодих художників. Але насправді мова йдеться про залучення старших, впевнено крокуючих світом брендових імен в області культури, котрі, на думку Пінчука, нанесуть Україну на мапу світу. Задовго до початку церемонії нагородження минулої п’ятниці пан Пінчук охарактеризував мету премії як «глобальну, національну та особисту».

За столом у своєму офісі,  в оточенні робіт Хьорста, Кунса, Андреаса Ґурскі (ще один член Ради Премії), Сальвадора Далі, Сем Тейлор-Вуд та Ентоні Ґормлі, Пінчук видається гостинним хазяїном, хоча й з поставою та пильністю боксера середньої вагової категорії.

Журнал Форбс оцінює його статки у $3,1 мільярди, а його лондонський дім  - у £80 мільйонів. Цей колишній радянський інженер розбагатів на трубному бізнесі після розвалу Радянського Союзу, одружився з дочкою Президента України та став власником шести телеканалів і найпопулярнішої газети країни. Однак він покинув політику аби мати вплив іншого штибу –  набутий через філантропічні проекти та спонсорування  мистецтва в одних лавах з Полом Маккартні, сером Елтоном Джоном, Стівеном Спілбергом, Джорджем Соросом та Біллом Клінтоном.

Сучасне мистецтво – його найпалкіша пристрасть. Він  вважає, що сучасне мистецтво здатне модернізувати Україну та змінити світ, бо, хоча шедеври великих майстрів минулого й коштують багато, «вони не заряджають тебе енергетикою» так,  як роботи Хьорста чи Кунса. Пінчук не приховує сподівань на те, що  премія відкриє нових митців, яких він зможе колекціонувати. Справедливим буде зазначити, що не тільки гроші привернули мистецьку еліту до Києва. Мова йде про нову нагороду, яка визнає, як сказав Ніколас Серота, той факт, що «світ змінився, надзвичайно змінився за останні декілька років».

Більшість премій, на кшталт Премії Тернера, являються національними. Венеційська бієнале, можливо, являє собою зразок заходу, найбільш схожого на повноцінний міжнародний обмін, але її структура  має за основу неофіційну та застарілу ієрархію країн світу. Понад 6000 митців віком до 35 років з 125 країн подали заявки на участь у конкурсі. Два британця, Саймон Фуджівара та Емілі Уорділл потрапили до списку 21-го номінанта на премію, але, зі слів Ніколаса Сероти, майже не мали шансів на перемогу, бо журі хотіло віднайти невідомий талант з країни, що не належить до традиційної кагорти впливових гравців  у сфері мистецтва.

Отож, премію отримала Сінтія Марчелле, маловідома 36-річна відео-художниця з Бразилії, яка минулого року пройшла стажування в TrAIN/Gasworks при коледжі мистецтв Камбервелл (Camberwell College of Arts), Лондон. Сінтія сяє від щастя і, пізніше, однією з перших піде в танок, але це не робить її головним центром уваги.

Альфред Пакеман, директор Musee National d’Art Moderne, в якийсь момент здивовано зауважив, що ця подія настільки несхожа на ті скромні мистецькі заходи, які доводилось відвідувати кураторам його покоління. «Це більше відповідає шоу-бізнесу чи кіноіндустрії, аніж мистецькому світові (минулого). Все змінилося, особливо роль ринку та ЗМІ, які проявляють набагато більший інтерес». 

Ніхто з представників арт-світу не зміг підкорити ринок та ЗМІ так, як це вдалося Хьорсту, Кунсу і Муракамі, і саме тому всі мистецтвознавці, власники галерей заклякли в подиві з відкритими щелепами, побачивши цю трійцю вперше разом в одному місці. Хьорст – суцільний нерв, по-юнацьки енергійний – блазнює перед фотографами. Кунс з його лощеною усмішкою, одягнений в костюм з краваткою, нагадує брокера з Уолл Стріт, котрим він колись був. Муракамі в мішкуватому костюмі та з зачесаним у ґульку волоссям поводиться найбільш невимушено.

Ральф Шлутер, досвідчений заступник редактора німецького журналу Арт підвів підсумки колективної гарячки: «Це неймовірно бачити їх разом в одному місці. Це як «Три тенори» мистецтва. Вони повинні створити шедевр».

А може вони його вже створили: унікальний 24-годинний перформанс,  київська постановка, зірковий склад, розмаїття мистецтв та промислова кількість української горілки.