укр
рус
eng
ГоловнаПреса про насУкраїнськіДень художника: Жанна Кадирова

День художника: Жанна Кадирова

21 липня 2017

У спецпроекті «Ворота в арт» Platfor.ma показує, як живуть художники. Цього разу про свій день, улюблені місця та людей розповідає лауреатка головної Премії PinchukArtCentre2013 року та спеціальної Премії 2011 року Жанна Кадирова, яка створює скульптури, фото, відео та інсталяції. 

В цей день я планувала зустрітися з фоторафом Ігорем Македоном на Трухановому острові. Думала, я приїду на велосипеді, ми вип'ємо кави, скупаємося і поїдемо у справах. Але я проспала, тож ми перенесли зустріч на Контрактову площу і одразу почали з буденних справ. 

На площі якраз демонтували ларьки, і мене зацікавили їхні сліди на асфальті. Також мене дуже приваблює важка техніка, неодноразово для створення своїх робіт я використовувала крани, елеватори, трактори. Такі девайси для мене – як пензлі та палітра. 

Насправді художник завжди працює, навіть сидячі у катку. Це може виглядати як повсякденне життя, але у цей момент ти вивчаєш світ, речі, що тебе оточують, переосмислюєш їх. Це процес дозрівання ідеї. 

Зараз робота художника не така, як у старих майстрів, які роками відточували вміння малювати. Сьогодні не техніка, а скоріше власний погляд є основною складовою мистецького твору. Важливо, що ти виокремив зі світу і в якій формі показав глядачу. 

Ми сіли в 12-й трамвай і поїхали в бік Куренівки. Колись тут була величезна барахолка, тепер її перенесли на Петрівку. Але певна кількість продавців таки залишилась на Куренівці. 

Я дуже люблю барахолки і відвідую їх у різних країнах. Інколи це пов'язано з роботою. Наприклад, якось я створювала серію, для якої мені був потрібен старий емальований посуд. Тож я полювала за ним на барахолках України та Франції. 

В такі місця продавці приходять здебільшого не задля бізнесу, а заради спілкування. Вони знають один одного, інколи співають пісні, п'ють. Це виняткова атмосфера. 

Покупець для них – привід розповісти свою долю. Композиції, які люди викладають зі свого скарбу, інколи дуже неочікувані, цікаві та виняткові. Люди творять мистецтво, навіть не усвідомлюючи цього. 

Насправді ми вийшли з трамваю не через барахолку, а задля візиту в Інститут надміцних матеріалів. Це кремезна радянська будівля з величезною територією. На території мало що змінилося, тому це наче машина часу. 

Тут працює мій друг Вадим. Він допоміг знайти камінь потрібних кольорів для проекту, і мені потрібно було йому подякувати. На фото я саме чекаю на нього.

Вадим проводить нас у шліфувальний цех до людей, у яких він знайшов для мене камінь. Вони нарізають мармурову підлогу і роблять безліч речей. Від того залишається дуже багато обрізків, матеріалів, і мені завжди цікаво їх вивчати.

На масштабній території інституту є будівля, з якої осипається плитка «кабанчик». В мене була серія «Секонд-хенд»: я робила з кахлю одяг, викладаючи плитку в тому порядку, в якому вона колись була на стіні. Тож побачивши цей матеріал, просто не могла пройти повз, стала вивчати і збирати його. 

На прохідній інституту панує та сама сумісність несумісного, яка приваблює мене на барахолках. Ось лілії, типова вертушка з хромованого металу, а поруч із місцем вахтерки – календар з голим чоловічим торсом. Такі речі так само потужні, як і мистецтво. Люди створюють унікальні композиції. 

В мого друга Вадима є мікроавтобус «Фольксваген», з яким він мене неодноразово виручав. Він возив мої роботи до Італії, допомагав нам з друзями добиратися на фест в Шишаки – він допоміг мені зробити дуже багато речей. Цього разу я попросила його забрати роботи з видавництва Huss. 

Засновник Huss Костянтин Кожем'яка цінує мистецтво і тому дозволяє художникам використовувати простір друкарні для зберігання робіт. Ми приїхали за моїми роботами, які зберігались тут понад два роки, а також подивилися виставку, яка виникла тут природно. Виявилось, що якраз вийшла книга «25 років присутності» про українське мистецтво. На фото я дивлюся сторінку з моєю репродукцією. 

Ще одне видання на фото – популярна література, переклад українською книги Віллі Ґомперца про мистецтво (Вiллi Ґомперц «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» – Platfor.ma). 

Наступний пункт – наша майстерня, куди я прийшла забрати плакати, які друзі зробили до Київ-Прайду. Той, що з написом, створила Дана Брєжнєва, другий – Даніїл Галкін. Коли ми прийшли на Прайд, плакат Галкіна цензурували волонтери самого Маршу рівності. Вони сказали: «Нам і так закидають пропаганду порнографії, тож краще не провокувати». Ми погодилися, бо, звісно, не хочемо шкодити. 

Це наша червона «копійка», але я мрію повністю покрити її іржею. В неї зім'ятий дах, бо хто тільки на ньому вже не танцював. 

Вся начинка замінена, тож вона чудово їздить. Коли на сучасних машинах всі пригальмовують, щоб не пошкодити підвіски, «копійка» проноситься на звичайній швидкості, бо це – бойова пташка.

Після майстерні я заїхала додому перевдягтися до відкриття у PinchukArtCentre. Хотілось їсти, і ми з фотографом Македоном зайшли в цікаве місце біля мого дому. Це буфет у підвальчику, де є бутерброди, кава тощо. Я дуже люблю його, бо зазвичай тут можна швидко та смачно перекусити, а головне – сюди заходять поштарі, інспектори міськгазу, депутати Верховної Ради та печерські старожили. 

Таких автентичних кафе в Києві вже майже не залишилось. Поки ми їли, один з гостей зацікавився камерою Македона. Виявилось, що він теж фотограф і колись давно його батько тримав фотоательє.

Ще одне улюблене місце «на районі» – готель «Національний». Він має розкішний радянський інтер'єр з натурального каменю, зеленого та червоного. У барі готелю працює чудовий бармен. Колись ми грали в шахи. Він добре грає, а я посередньо. Потім я мала партію вже з якимось гостем з Азербайджану. Бармен підказував мені, як ходити, але я все одно програла, бо була нетвереза. 

Це теж місце з живою атмосферою, де люди спілкуються один з одним. Мені подобається тут бувати пізно ввечері або коли на вулиці дощ. 

Ввечері ми пішли на відкриття в PinchukArtCentre. Це мої друзі-митці: Даніїл Галкін, Саша Єльцин, Катя Єрмолаєва

Першу виставку в PinchukArtCentre я зробила в 2007 році – це десять років тому. Після того було багато проектів, роботи, інколи нічні монтажі. І ось цей балкончик на фото – місце, куди ми завжди виходили відпочити. Тому тут у мене завжди певна ностальгія і я почуваюся як удома.

Це вже неформальна частина відкриття – дискотека на 6-му поверсі, де танцюють друзі-митці: Катя Єрмолаєва, Вова Воротньов і Женя Моляр. 

Виявилось, що нам цього мало. За що я люблю масштабні події – підтягуються всі друзі, а коли ви разом, ніхто не хоче розходитися. Після відкриття всі хмарою мандрують містом, заходячи у бари або клуби. День закінчується на наступний ранок. Відкриття виставок завжди приносять тобі особисті відкриття і нові зустрічі. 

Автор: Олена Скачкова
Джерело: Platforma