Новий сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГоловнаПреса про насУкраїнськіЧуєш, Деміен? У нас тут декілька запитань...

Чуєш, Деміен? У нас тут декілька запитань...

1 травня 2009

Того дня, коли зникли гроші, він продав за 140 мільйонів євро законсервованих тварин та медичні кабінети. А тепер? Деміен Хьорст про жадібність, пристрасть до розваг, мову гріхів та обставини, що змінили його життя

Для людини, яка два роки підряд збуджує переполох та бентежить мистецький світ, Деміен Хьорст справляє враження людини напрочуд спокійної. У 2007 році своїм твором “For the Love of God”, а саме платиновим черепом, вкритим діамантами, він створив ікону епохи, в якій, здавалось, безмежно панують проценти, доходи від цінних паперів, прибуток, а мистецький ринок стрибав від одного рекорду до іншого. Рік потому Хьорст одним ударом покінчив з пияцтвом, і цей сміливий вчинок, як виявилось пізніше, став для нього історичним. Якраз того дня, коли Lehman Brothers оголосив про банкрутство, його останні роботи, що прибули на аукціон прямо з майстерні, були продані за такі ціни, які здавались дивними, абсурдними та обговорювались ще з півроку, і згадуються досі у час світової економічної кризи. Загалом Хьорст виграв 111,5 мільйонів фунтів або ж 140 мільйонів євро.

В оточенні гавкаючих собак та галасливих дітей він проводить час на дачі на південному узбережжі в Англії, де він мешкає зі своєю дружиною Майєю та трьома синами. Журналістів він тут принципово не приймає – але сьогодні зробив виняток для Monopol. Коли мова зайшла про вдало вибраний час проведення аукціону, він відверто сказав, що досі не може збагнути свого щастя. Якби аукціон проводився через кілька днів, це вже була б катастрофа, - зізнається він, - під час якої він препарував би смажену свинину.

На довгому дерев’яному столі, за який сідає вся сім’я, стоїть скульптура Джакометті, хтось натяг на неї шерстяну шапку. На картину Френсіса Бекона. що висить над телевізором, вже також ніхто не звертає уваги, тим більше два одинадцятирічних хлопчики, які грають під нею в азартні ігри. Здається, Хьорсту подобається домашній хаос. Лише коли трохи згодом наймолодший син Сайрус загуркоче зі сходів і драматично розтягнеться на кам’яній підлозі, на все горло сповіщаючи про те, що він ніколи у своєму житті не ступить ногою у ванну – тоді навіть Деміен Хьорст на якусь хвилю почувається дещо безпорадним.

Пане Хьорст, Ваша творчість є для мене сучасним Momento mori. Давайте серйозно поговоримо про смерть.
Та-та-та-таа!

Серйозно. Ваші найсильніші роботи – саме ті, темою яких Ви обрали незбагненність, непоясненність буття. І вимагаєте полемізувати саме з цим.
Дуже добре побути зі смертю наодинці, чи не так? Як це чудово сказав Семюел Бекетт: „Смерть не вимагає від нас вивільнити для неї час.” Ця фраза мені завжди дуже подобалась. Смерть неможливо спланувати. Це просто велика тінь, примара. Я вважаю, що в школі потрібно про неї вчити, один урок на тиждень, тому що... вона належить до життя.

З цим у нас проблема.
Справжня проблема. У мене є будинок у Мексиці, так от там людям думка про смерть здається більш близькою. У нас про це не говорять. На столі може бути м’ясо, але нам більше подобається їсти рибу без голови. Але якщо ти скажеш: „Ой, а курка ще вчора бігала”, то відразу отримаєш по голові. Ми намагаємось ігнорувати смерть і заховатися від неї. Але саме цього як художник ти і не маєш права робити.

Чим багатша культура, чим вона технічно більш прогресивна, тим більше вона забуває про те, що смерть дійсно існує?
Вірно. Багато людей, особливо в США, вважають, що самовпевненість – найкращий спосіб порозуміння зі смертю. Що за нісенітниця! Як віра в те, що якщо це неминуче, то краще більше: більше, міцніше, товстіше, жирніше, м’ясистіше, тепер цього багна на 20 процентів більше.

Так, багато чого витісняється.
Знаєте, як у „Копах”? Я завжди дивлюсь „Копів”, це вже як хвороблива пристрасть.

Що це, телевізійний серіал?
Так, реаліті-шоу. Його знімають скрізь, по всій Америці, один тиждень у Далласі, наступний у Лас Вегасі, в Айові, в Юті, за „Копами” можна переїжджати з міста в місто, скрізь те саме, нижній прошарок суспільства, жалюгідні Crackdealer, яких потім затримують, повії, типи, що підсіли на PCP (пі-сі-пі, фенілциклідін, "янгольський пил" - наркотик, який отримують з транквілізатора для тварин, з’явився на початку 1970-х років та розповсюджений переважно в Америці, має галюциногенний ефект, порушує координацію рухів та мислення – прим. перекл ) і потім цей величезний магазин...як він називається? Crystal Meth. Все повністю зруйновано, перебито, скрізь. Наліт – і поліція вже тільки стоїть та дивиться. Як у третьому світі.

Глядач конфронтує зі смертю? Очна ставка?
Так, але на певній відстані. Смерть з перспективи крісла, так, щоб не зачепила. А так, щоб наче могла зачепити інших.

„Ми у західному світі намагаємось ігнорувати смерть та заховатись від неї. Але саме цього як художник ти і не маєш права робити”

В чому відрізняються від цього Ваші роботи?
Хм, не уявляю. Треба подумати. Я завжди думав, що між рекламою та мистецтвом, в принципі, немає великої різниці. Крім тієї, що реклама допомагає комусь придбати речі, яких він не хоче. Витвір мистецтва – він унікальний, він щось дає людині, просто так. Перше – це азартна гра, гра на гроші, а друге – подарунок. Чи ні?

Можна дивитись на це і так.
І в ідеалі цей подарований досвід допомагає комусь краще прожити життя. Ворхол, наприклад, власне, дещо цинічний. Але як він зміг бути водночас іконічним та іронічним – неймовірно! У мене є його картина, така червона з автомобільною катастрофою, Ви вже знаєте. Тоді автомобілі були ще в новинку і вважались шиком. Зобразити авто в той час жахливим, небезпечним, руйнівним та таким, що несе зло, біль та страждання – вже безумство. Неймовірне пророцтво.

А як з дітьми? Ви розмовляєте з ними про смерть?
Авжеж, так. Смішно те, що вони не мають про це жодної уяви. Тобі шкода свого власного дитинства, і коли у тебе потім з’являються діти – це як частинка карколомної гри, пазл, про який ти і не думав, що колись його знайдеш. Ти пов’язуєш свої власні спогади з їхніми переживаннями. Якось я запитав свого Кассіуса, йому було сім років: „Що ти думаєш про смерть?” А він мені: „А що ти про неї думаєш?”

І що Ви відповіли?
Я розсміявся. І сказав, що я її не люблю. Я її не люблю, чорт забирай!

Але вона Вас цікавить, таке враження, що Ви їй симпатизуєте. Я маю на увазі акулу в формальдегіді або голову мертвої корови, яку поїдають мухи. Огидно та привабливо водночас. Я дуже добре розумію, що люди не хочуть думати про смерть. Чому вона повинна їх приваблювати? Для цього є візуальна мова. Часто це мова гріха, якою зазвичай продають лайно. Вона називається рекламою, і все в цілому діє, як за рефлексом Павлова. Тобі потрібна червона зірка, яка світиться – вже всі туди дивляться. Або ти пишеш вгорі „Знижка” великими літерами або ще щось. Користуючись певними фарбами та оптичними трюками можна спонукати людину до якихось дій або вчинків.

Мистецтво також приваблює, спокушає, зваблює.
Так, кожна мистецька ідея походить від старших поколінь художників. Гойя створив картину „Сатурн пожирає своїх дітей”. Діамант! Один раз побачив – і вона тебе вже не відпустить. Щось призводить до того, що ти повинен знову і знову дивитись на неї; картина, власне, лякає і непокоїть, але вона дійсно затягує і не відпускає вже ніколи. Великий витвір мистецтва як загадка, яка залишається нерозгаданою і залишається з тобою назавжди. Грандіозна творчість Бекона, наприклад, - її ненавидиш, її любиш, від неї сироти по шкірі.

Є якийсь один певний витвір мистецтва, який змінив Ваш погляд на життя?
Один? Мільйони! Я роками по-справжньому поглинав мистецтво. Френсіс Бекон або Джефф Кунс, напевне, змінили моє життя. Я ще пам’ятаю, як я стояв у шкільній бібліотеці перед усіма тими книгами і думав: „Чорт, тепер я все це прочитаю”.

45:
Величезний вплив мав також Брюс Науман. Це був новий виток з висловом „Справжній художник допомагає світові відкривати містичну істину”.
Що вже само по собі вражає. Але Науман зробив це, коли концептуальне мистецтво досягло своєї найвищої точки.

Що Вас у ньому так захопило?
На лондонському музеї Вікторії та Альберта розміщений вислів Арістотеля „Ціле – це більше, ніж сума його частин”. Стосовно митця, художника це означає: Коли починаєш справу, є зовсім окремі речі. І лише коли перед роботою стоять люди і дивляться на неї, це її остаточний, готовий стан. Для художника дуже важко працювати з цим.

Чому?
Ти думаєш, що можеш приховати речі так, щоб їх не було видно. Часто думаєш, що ти щось створив, але саме в цьому ти і обманюєшся. І якщо тоді хтось створює єдність, одне велике ціле, це вражає. Як спіраль Наумана, що знаходиться на межі науки та релігії. Тоді художники придбали полотно і написали на ньому слово „стілець”. Потім до цього ж навели його словесний опис з енциклопедичного словника і сам стілець поставили біля стіни. Науман міг просто написати чорним на полотні „Справжній художник допомагає світові відкривати містичну істину”. Це було б нудно. І що він зробив?

Спіраль.
Що вже само по собі містично. Перед нею стоять, дивляться, думають. І кажуть собі: „Як зроблено! Чому так зроблено?” А потім: „Що воно мені хоче сказати?” А ще потім: „Оце істина?” І далі: „Звичайно, це істина!” І тоді все перетворюється на чудовий, дивний, незвичний танок. Це точно, і ти думаєш: „Так, це справжній художник”. Хоча твір не відповідає на запитання і не розкриває містичних істин, ні. І водночас так. Якщо ти це одного разу пережив, відчув, то більше не зможеш уникнути цього відчуття. Воно з’являтиметься знову і знову.

46:
Ви досягли цього у своїй роботі?
Хм. Коли більше, коли менше. Отією з мухами, можливо...

„Тисяча років”, голова корови?
Так, я думаю, вона викликала щось таке, я б сказав: чого не можна проконтролювати. Про саму роботу навряд чи варто говорити. Виплило щось, чого я не зміг приховати. Або я був замолодий для того, щоб вірно це зрозуміти, не знаю. Голова корови діяла. Але у власних роботах це важко зрозуміти.

Коли йдеться про вплив на Вас та Вашу творчість, Ви називаєте багато американських художників. З якого приводу Ви вперше наштовхнулись на їхні твори?
Звичайно. Кінець 80-х років, в галереї Саатчі (Saatchi Gallery) в Лондоні, чудова виставка “New York Art Now”. Вона мене вразила, наповал, чесно. Я приїхав тоді до міста, ніякої великої художньої сцени не було. Галереї на Корк-стріт - все. У порівнянні з форматами Ворхола твори Петера Блейка або Річарда Хемілтона були скоріше скромними. Нічого, що було б у масштабі Сполучених Штатів. Точнісінько як з абстрактними експресіоністами: британці були малоформатними, американці замальовували цілі стіни. Мистецтво розвивалось скоріше за американськими мірками, не за британськими. Без Саатчі я б точно малював менші картини, бо таку гігантську картину майже ніде не можна було вивісити. „Святе багно”, - подумав я, коли переступив поріг величезних приміщень галереї. „Можна осліпнути від блиску!”

Обряд посвяти.
Так би мовити, разом з цією виставкою Річарда Серра: величезна скульптура з двох величезних стальних плит, такого я ще ніколи не бачив. Я підійшов до неї, наполовину зазирнув усередину, і уявив собі: „Ця частина мене вб’є. Якщо я зараз упаду ...”. Я злякався і відскочив назад. Я ніколи не думав, що пластика може викликати таку психічну реакцію. Такий страх перед об’єктом! А потім, звичайно, подумав: „З якою охотою я б усе це купив.” Але тоді у мене не було ні копійки.

Сьогодні, через 20 років, ваша колекція відіграє велику роль у Вашому житті. Звідки взялось бажання колекціонувати витвори мистецтва?
Що залишається, коли людина помирає? Найкраще, що можуть успадкували люди, це мистецтво. Чи Ви думаєте про Rockefeller Center, чи про Guggenheim, чи про Tate Gallery – це все подарунки. Хочеш бути безсмертним – тоді так: купляти мистецькі твори і передавати їх далі.

Ви хочете безсмертя?
Це як наркотик. Перший колекціонер, якого я зустрів, був навіжений. Коли мені було 20 років, і я мешкав у комуналці, у нас був рідкісний сусід, містер Бернес. Ми завжди бачили, як він виходив з дому з господарською сумкою на колесиках і збирав туди речі, підібрані на вулиці. Він жив прямо поруч з нами, я міг чути у себе в кімнаті звук його телевізора. І раптом стало тихо, і ми полізли, щоб подивитись, чи не трапилось чого. В конторі ми дізнались, що вони його переселили, бо його квартира була непридатна для житла. Тоді ми обслідували його речі. Я дізнався про нього все. Це були 60 років життя, звалені в одному приміщенні у кучугури заввишки у декілька метрів, кожний тюбик зубної пасти, якою він колись користувався, був скручений у рулик.

„Мистецтво могутніше за гроші і важливіше так чи інакше. Все, про що я думаю і у що вірю, спирається на цю позицію. Кому б як погано не було, прекрасне потрібно всім”

Сьогодні б сказали „месія”.
Людина з черепами з кладовища, статуями, всім можливим і неможливим. Я читав його листи і знайшов нерозбірливі каракулі. У нього було дуже старе порно, нехитре, а потім кілька справжніх хардкор-„творів” (hard-core – досить примітивне та агресивне відгалуження панк-музики – прим. перекл.) 70-х років, з піхвою, витертою гумкою, та тілами з відтятими головами, що займаються коханням. Ми знайшли колекцію трубок, інструмент та столярний матеріал, олівці та фарби. Я все перенишпорив і переніс до себе в майстерню, де я малював якісь погані картини. Я зробив колаж з його краму, думаю, що я теж колись перетворюсь на такого, як він. Я вже навіть почав збирати по вулицях всякий мотлох. Я багато дізнався і навчився у містера Бернеса про мистецтво. І про колекціонерів. Тепер, коли я сам ним став, я краще розумію і моїх колекціонерів.

Наскільки?
Я розумію пристрасть, яка за цим приховується. Що до цього підштовхує, збуджує. Але корисно знати і те, що вони не відпустять. Що вони роблять це не тільки з великої любові до тебе.

Яка різниця між тим, скажімо, Френсісом Беконом, що знаходиться в галереї, і тим Френсісом Беконом, який „висить” вдома?
Дві зовсім різні речі. На нього можна дивитись голим, залишивши кальсони на підлозі, не прибравши. Ніхто не скаже: Не чіпай! Це казково, це сенсаційно, мати такі картини вдома.

Коли Ви кудись їдете, помічаєте їхню відсутність? Вам їх не вистачає?
Ні. Але якщо він є у якогось ресторатора, я завжди телефоную: „Там все в порядку?” З володінням виникає потреба. Тебе обіймає неспокій, коли ти знаєш, що він не поруч.

Крім художника та колекціонера Ви були ще й продавцем, минулої осені. Ви перший, хто паралельно ще й продавав у галереї. Ваш аукціон наробив галасу. Ви вважаєте галеристів зайвими?
Ні, я їх люблю і завжди буду з ними співпрацювати. Це не питання або-або. Щодо мене, то мова ніколи не йшлася по те, що аукціони - єдино вірний шлях. Я просто жадібний. Я хочу і те, і те. І я вважав, що потрібно було зняти табу на те, що художники не можуть продавати самі. Якщо один раз пройти у певному напрямку, його не можна більше змінити. І якщо зараз це роблять ще й інші художники, то, можливо, це рішення вже не спірне, а прийнятне. Це було найнапруженішим у проекті, точно, як кажуть: Я розумів, що крові попсують.

50:
Ви не могли вибрати для цього кращого моменту: день, у який Leman Brothers оголосив про банкрутство. Потім, оглядаючись назад, здавалось, що підприємство наче танцює на вулкані. Нам неабияк пощастило, чи що? Смішно, але зі мною в життя часто трапляються такі речі. Якщо ти робиш якесь безумство, то з нього і виходить безумство. Але якби ми знали, що цього ж тижня захитається фінансовий світ, ми б усе продули. З певністю! Коли я вранці перед аукціоном взяв почитати газету, на першій сторінці було написано „Black Monday“ ( „чорний понеділок” ). Банки збанкручувались, і я подумав: „Чорт забирай, у нас нічого не вийде!” Це було безумство. Кожний наперед говорив, що я не повинен цього робити. „Ти ідіот, ти знищиш ринок. Чому ти хочеш знищити золотого тельця?

Несподівано Ви продали все, навіть за рекордними цінами. І все ж таки, здається, епоха закінчилась.
Якщо думати про минулі місяці, про всі острахи навколо ринку, то тепер ми знаходимось на новій фазі. Але якщо подивитись на мистецтво, воно все ще виглядає чудово, велично, криза так чи інакше минеться. Останнім часом я придбав речі, які справляють враження.

Для Вас нічого не міняється?
Навпаки! Практично я багато від чого відмовився, над чим працював роками. Spot-Paintings, Spin-Paintings, Fly-Paintings – все на мертвій точці. Я починаю повністю нові роботи. Кінець і початок - два в одному.

Як це виглядатиме?
Це інший вид мистецтва. Я спокійніший, ніж раніше. Я малюю, тут в Девоні. Я зосереджуюсь на Fact-Paintings, картини за фотографіями. Багато часу піде на те, щоб їх зменшити. Думаю над виставками, які були б стриманішими, не такими невгамовними та нестриманими.

Що трапилось?
Я відчував, що змінився, але моя робота залишалась такою, як і раніше. Боротьба, яку веде кожна людина. Бачиш, що час прийшов, і не знаєш точно, як слід реагувати. Стаєш ідентичним картині з самого себе – це погано. Багато з того, що я роблю зараз, стосується почуттів, які були в мене, коли я був молодшим. Я підходжу до точки, де мої твори знову матимуть зі мною щось спільне. А це в моїй професії дуже бажана річ.

Не жартуєте – більше жодного Spot-Paintings? Spin-Paintings? Жодного?
Я відчув, що потребую значних, докорінних змін. Аукціон був чудовим для того, щоб сказати: „Добре, проїхали!” І коли потім на це наклалося ще й банкрутство, то внутрішньо я зміг остаточно покінчити з цим. Буде ще кілька робіт у формальдегіді, потім я облишу і це. Мені стало ясно, що нічого нового я цим більше сказати не можу. Якщо так піде і далі, доведеться розпрощатись.

Коли-небудь Ви бачили себе живописцем?
Не знаю. Мої картини були наче етюди про живопис. Абсолютно формалістично. Spot-Paintings, Spin-Paintings – це спроба малювати, не малюючи. Дуже концептуально. Тепер я вже упродовж двох з половиною років малюю по-справжньому, я втратив страх перед малюванням. У жовтні та листопаді у мене виставка в Лондоні, спочатку у Wallace Collection, потім у White Cube в Лондоні, вона буде мати назву “Nothing Matters”. Я готовий до нового.

Завдяки чому Ви втратили страх?
Можливо, завдяки тому, що в мене є діти, я постарів і впевненіше почуваюсь, думаючи про мистецтво, про успіх. Я намагаюсь діяти не напружено, старомодно, вилазячи із шкіри у судомах, я повинен стати більш індивідуальним, особистісним. Але власне причина: я думав, що житиму вічно. Справді! Увесь час я стояв на столі і горлав: „Ми не можемо програти!” Тепер я сиджу на підлозі і встиг помітити: „Е ні, ми можемо вмерти.”

Зараз всіх займає тема грошей. Мистецький ринок може докорінно змінитись.

51:
Це складно. Я постійно зважую та обдумую стосовно мистецтва. Можливо, це пов’язано зі страхом продати себе. Мій менеджер дав мені класну пораду: гроші для того, щоб змінити мистецтво – не навпаки. Їх потрібно використовувати для того, щоб втілювати мистецькі ідеї.

В обох системах нічого не вартий матеріал перетворюється на щось цінне. Шмат паперу може бути оціненим у 1000 доларів, а звичайне полотно, намальоване фарбами з магазину, у декілька мільйонів.
Я впевнений в тому, що мистецтво сильніше грошей, так чи інакше важливіше, і все, про що я думаю і у що вірю, спирається на цю позицію. Так багато людей, у котрих нічого немає – щось таке, як діамантовий череп, дуже скоро може стати просто непристойним. Та незважаючи на це, є віра і надія на те, що село, повне людей, які мешкають у глиняних хатах та хворіють, а в центрі селища стоїть діамантовий череп, якого встановили там їхні предки, - що ці люди будуть за те, щоб зберегти його, а не продати для того, щоб роздобути ліки.

„Мої картини були чимсь наче етюди про живопис. Абсолютно формалістично. Spot-Paintings, Spin-Paintings – це спроба малювати, не малюючи. Дуже концептуально. Тепер я вже упродовж двох з половиною років малюю по-справжньому, я втратив страх перед малюванням.”

Це не наївно?
Можливо. Насправді вони цю чортівню напевне продадуть за безцінь. І все-таки існують цінні витвори мистецтва з минулого аж досі. Кому б як погано не було, прекрасне потрібно всім. Ці речі не обов’язково повинні щось коштувати, але можуть.

При всій повазі маю зауважити, що на Вашому аукціоні минулого року в каталозі були речі, неначе спеціально зроблені для російських колекціонерів, в усякому разі це так виглядало. Spin-Painting з черепом, наприклад, не дуже переконливо.
Ні? Тоді я повинен Вам один подарувати. Вам потрібно.

Добре, Ви мене переконали.
Ви знаєте, що всі, кому я дарую картини, продають їх?

Всі?
95 процентів. Я завжди дізнаюсь про це від Франка, мого ділового партнера, який відслідковує весь продаж. До мене ж приходять знову і питають: „У тебе немає для мене картини, я її теж ніколи не продам.” А я собі думаю: „Авжеж, я точно знаю, що ви робите.” І зовсім з неповажних причин. Щоб покласти собі в кишеню. Якщо хтось приходить і каже: „Вибач, у мого сина лейкемія, я повинен продати твою картину” – жодна людина не матиме нічого проти. Але на нове авто або на відпочинок? Ні.

Отже, гроші сильніші за мистецтво.
Вони сильніші за людину. Незважаючи на це, я вірю, що мистецтво могутніше за гроші. І кінець кінцем це втрата для людей. Якщо не стає ні грошей, ні картини, Ви розкаюєтесь. Одного разу я подарував картину своєму другові, п’яний, він всю ніч був зі мною, хоча у його подруги наступного дня був день народження. Я дав йому картину, щоб він подарував її подрузі. І тому що знав, що у них є дитина, яка колись отримає цю картину. Через декілька років - вони якраз подали на розлучення - він розповів мені, що його дружина хоче продати картину. Він був зовсім кислий, похмурий, отже, я подзвонив їй і сказав: „Слухай, я даю тобі половину грошей за картину, а ти подаруй картину своєму синові. Ти отримаєш гроші, твій син – мистецтво, я сплачу лише половину ціни, але всі будуть задоволені.”

Непогано.
Але вона не схотіла і віднесла картину на ринок. Я купив її за повну ціну і написав на звороті: „Мистецтво важливіше за кишені”, і подарував її синові. Моєму другові дуже прикро. Але іноді треба так робити. Хоча я і не зможу нічому запобігти: можливо, що одного дня і син її продасть.

Найцікавішим у „For the Love of God“, Вашому черепі, обсипаному діамантами, є те, що він певною мірою підтримує економіку мистецтва. Вихідний матеріал сам по собі вже був дуже цінним.
Виробництво коштувало 24 мільйони доларів, Ви пропонували свій витвір за 99 мільйонів. Якщо розглядати різницю між доходами та витратами – серце заходиться.
Череп говорить про час у світі мистецтва, коли гроші пливли потоками і все сплутали. Раніше художники ніколи б не змогли цього зробити, ні Ван Гог, ні Френсіс Бекон. Таке міг зробити лише король.

Звідки взяли ідею?
Хм. Та якось все крутилось навколо грошей. І водночас був цей страх перед смертю, всі відрікаються від неї, про це ми вже говорили. „For the Love of God“ здавалась мені тим максимумом, який можна було протиставити смерті. Власне, досить груба ідея, але я багато думав над цим і прийшов до висновку, що вона може спрацювати, якщо зробити це досконало.

За цим приховувалось: перемогти смерть?

52
Думаю, так. У будь-якому разі, спробувати її перемогти. Я бачив розфарбовані бірюзою черепи індійців племені майя у Мексиці. Я бачив прикрашені черепи ацтеків. Я купив череп Стівена Грегорі. Дав всьому цьому подіяти на мене, а потім подумав: „Що, як зробити його з найціннішими діамантами, які можна купити? Якщо не йти на фінансові компроміси, наче гроші взагалі не відіграють ніякої ролі?” Я знав, з цього щось вийде. Це був тривалий, дорогий, божевільний проект.

Багато хто відчував себе приголомшеним, думаючи про вартість об’єкту. Більшість людей романтично уявляла собі, що мистецтво робить золото з лайна.
Ви думаєте, не варто було робити? Ви не бачили черепа! Ви вважаєте його чимсь іншим. Я зважаю на критику тих, хто його дійсно бачив. Коли я працював над інсталяцією з мухами, хтось запитав у мене, що я роблю. Коли я відповів: „Уяви собі вітрину з тонованим склом, а там мертва корова та самі лише живі мухи, які поступово гинуть від електричної пастки для комах. Це називається „Тисяча років” – вони подумали, що в мене не всі вдома! Вони вважали це повним лайном.

„Казка про білого лицаря на грьобаному білому коні, який вирве нас з цього всього лайна і візьме з собою – ми всі цього хочемо. Але цього не відбувається”

Отже, йдеться не про ідею, а про прямий досвід з витвором мистецтва?
І про те, і про те. Але я завжди робив речі, які не можна описати кількома словами або зробити репродукції. Коли бачиш роботу прямо перед собою, так би мовити „живцем”, це зовсім інше. Тому ми відправили череп у світове турне. Нещодавно він побував у Рейксмюсеум (Rijksmuseum) в Амстердамі. Безпека – це ще те задоволення. Наче я збудував атомну бомбу. Тому я думаю про постійну виставку в Лондоні. Але спочатку „Forthe Love of God“ подорожуватиме до Берліна, Гонконга і можливо до США.

Дивлячись на Ваші твори, не спадає на думку, що Ви надаєте великого значення міжлюдським стосункам. Коли бачиш Вас з друзями або рідними, таке відчуття, що це єдине, що для Вас справді важливо. Ми всі приречені на одинокість, чи любов може врятувати?
Все залежить від того, як до цього ставитись. Взагалі найважче – це розлучатись з людиною. Кожний через це проходить, і ніхто і ніщо не зможе допомогти. Ми збираємось разом, об’єднуємо свої зусилля, чіпляємось один за одного. Але кінець кінцем, шкіра відділяється від костей, ми перетворюємось на мерців, і як довго б ми не намагались триматись: колись доведеться відмовитись. Однаково, як би ми не намагались бути хорошими – в кінці ми ізольовані, одинокі.

О, господи!
Ми не хочемо зіпсувати своє щоденне життя і стати нещасними. Але без цього розуміння ми були б самозадоволені. Ми віддалені одне від одного і хочемо наблизитись один до одного. Можливо, ми робимо це під час сексу, всього якісь миттєвості. У мого друга дитина, якій чотири роки, вона хвора на рак. Кожний чіпляється за надію, що вона виживе. Треба тільки спробувати зробити все від нас залежне, докласти всіх зусиль, адже життя таке жорстоке.

Холодність та невблаганність у Ваших роботах допомагає Вам вірити в любов?
В принципі так. Коли старієш, ризикуєш стати цинічним. Спочатку ми всі віримо в любов, потім з цим стає трохи складніше. Казка про білого лицаря на грьобаному білому коні, який вирве нас з цього всього лайна і візьме з собою – ми всі цього хочемо. Але цього не відбувається, і тоді нам потрібно трошки нещадного реалізму.

Як противагу?
Щоб любов, яку ми відчуваємо, стала сильнішою, чистішою. Якщо від цього ховатись, опинишся в дупі. Тому моя скульптура має назву „Loving in a World of Desire“ - бо це важко до божевілля. Ти запитуєш у себе, що ти повинен дати своїм дітям. У моїх батьків було дурне переконання: ти з кимсь знайомишся, закохуєшся і будеш щасливим до кінця твоїх днів. Такого просто не трапляється. І тому я своїм дітям буду розповідати про якісь речі, напевно, більш нещадно.

Ваше мистецтво або Ваша перспектива змінилась через батьківство?
Думаю, так. В будь-якому разі ще й через те, що я більше не п’ю. Мої нові твори будуть набагато кращі. І, звісно, як художник сподіваюсь: чим дорослішим стаєш, тим більш зрілими стають і роботи.

Чому Ви більше не п’єте?
Так, я не знав міри, дуже „перебирав”. Упродовж п’яти років це було фантастично. Всі вважали чудовим бути зі мною. Тоді я перетворився на знуджене, бридке, знервоване лайно, яке ставало на столі, роздягалось, голосно ревло і кидалося пляшками від вина. Коли тобі 21, це не особливо приємно виглядає. Але коли тобі 40, то всі сподіваються лише на те, що ти нарешті підеш спати.

Час від часу скляночку?
Мої потреби величезні. А все відбувається таким чином: Я тримаю в руках вино і почуваюсь недобре. Я хочу більше вина і не можу зосередитись на розмові, нишпорю очима, шукаючи пляшку, і думаю про наступну. Потім мені спадає на думку, що продовжити треба з горілкою. Мені хочеться текіли, при цьому в голові кокаїн, в цей час зі мною хтось розмовляє, а я переймаюсь лише тим, де ж взяти цю штуку, і коли ми нарешті почнемо. Я у повній „відключці”. Лише коли переді мною стоїть три напої, а поруч лежить грам кокаїну, я можу серйозно взяти участь у розмові. Коли всі хочуть спати, я теж хочу йти з усіма, з вином та текілою, і нікому не даю заснути. Тоді я повинен комусь зателефонувати, відправитись розважатись і вилізти на стіл.

Коли Енді Ворхол після замаху на нього був змушений покінчити зі швидкістю, його мистецтво стало справді поганим.
Може бути, але все краще без алкоголю. Напідпитку хороші роботи можуть виходити лише в тому разі, якщо ти себе обмежуєш. Зробиш чорно-білу картинку, нічого складного, і зіпсуєш. Є момент просвітлення, ясновидіння, так. Але він такий крихітний і такий швидкоплинний. Можна малювати тверезим, наче п’яним, а навпаки не вийде.

Має сенс.
Знаєте, я через все це пройшов. Але коли тепер мої помірковані щодо спиртного друзі лають випивку на всі заставки, я лише думаю: „Говорите дурниці. Ми були королями, у нас були божевільні часи!”

Наскільки важко було відвикати?
Я повинен був все життя вивчати заново. Навіть секс. Іноді дійсно запитуєш себе, хто це лежить поруч. Але нарешті все знову проясняється, і все стає краще: секс, товариство людей. Коли я пив, я був соціально повністю не функціональний. Припинити це було найкращим, що я взагалі міг зробити.

Ви залишаєтесь таким же поміркованим і врівноваженим, коли Ваше мистецтво стало символом ринкової пересиченості перед вибухом?
Мені важко давати оцінку самому собі. Але я був на виставці Джеффа Кунcа у Версалі, і тоді можна було сказати, що Джефф уособлює шик, рекордні ціни, пересиченість. Але все це дуже хитке на цій виставці. Джефф стоїть над всім цим сміттям. Його скульптури в обстановці часів Людвіга XIV справляють фантастичне враження. Кого в такий момент цікавить фінансова криза? Той, хто виклав величезні суми, міг би обревтися з того, що він заплатив ціну набагато більшу за вартість. Але потім людина приходить додому, дивиться на твір і думає: „А, дідько з ними, тими грошима, адже він диявольськи гарний!”

А спекулянти?
Добре, це єдині, хто дійсно мічений. І навіть вони мають щось прекрасне для споглядання. Йдеться ж про це, чи ні? Є маса людей, які свого часу хотіли підняти ціни на мої роботи в "Сотбіз". Але оскільки там не все можуть збути, то сказали Ні. Супер, повісьте собі на стіну! Поставте у спальню!

Автор: ДЖЕННІ ШЛЕНЦКА
Джерело: Monopol