«Патріоти, Громадяни, Коханці...»
Персональна виставка художника Карлоса Мотти, одного з володарів Головної премії Future Generation Art Prize 2014

Мене звати Олександр Зінченков. Я працюю в громадській організації “Правозахисний ЛГБТ центр “Наш світ”. Наша організація існує з 1998 року. Ми займаємося моніторингом та наданням правової допомоги представникам ЛГБТ спільноти в Україні. Також займалися в різний час інформаційною роботою серед ЛГБТ – спільноти і також профілактикою ВІЛ/СНІДу.

Справа в тому, що будь-які кроки з відстоювання своїх прав на офіційному рівні пов’язані з певним ступенем відкритості постраждалих. Переважна більшість із них не бажає бути відкритими і потрапивши в неприємну ситуацію один раз, вони не бажають потрапляти в аналогічні ситуації більше. Тому що бояться спілкуватися з органами правопорядку, з міліцією, зі ЗМІ, тому що інформація про їхні орієнтації може стати відома їхнім близьким, родині, що спричинить нові проблеми. Тому мотивувати людей відстоювати свої права є для нас основною проблемою.

Більше того дуже складно мотивувати людей не лише відстоювати свої права, але навіть повідомляти про порушення. Бо багато хто з них закриті, особливо в регіонах, дрібних містах та сільській місцевості. І навіть громадським організаціям свої ж ЛГБТ – товариші не бажають повідомляти про порушення. Про такі порушення ми дізнаємося через третіх осіб, їхніх знайомих, і намагаємося якось з’ясувати інформацію докладно. Це досить копітка і складна робота.

З моменту незалежності України, коли вона її отримала в 1991 році, Україна першою серед республік колишнього СРСР скасувала кримінальне переслідування за добровільні гомосексуальні відносини між чоловіками. У той же час ВООЗ виключила гомосексуальність із переліку психічних захворювань і здавалося б, що ці дві передумови дають поштовх до розвитку гей-спільноти в Україні. Проте все виявилося не так райдужно, як здавалося на перший погляд.

Українці отримали незалежність не знизу, не завоювавши її, а зверху, при поділі великої держави. Так само і ЛГБТ не знали, що їм робити з цією свободою. Тому вони жили так само, як і раніше, вони знайомилися, зустрічалися, але в жодному разі це не виносилося на розгляд суспільства. Перші ЛГБТ організації в Україні з’явилися тільки в середині 90-х років минулого століття. Зрозуміло, вони зайнялися найнагальнішими на той момент проблемами – це організація дозвілля, зустрічей, потім з’явилася боротьба з ВІЛ та СНІДом. На жаль, боротьба за свої права виникла як напрямок роботи громадських організацій лише на початку цього століття, і сформувалася в певний напрямок лише в році 2005.

До того ж часу, до середини нульових років з’явилися різні гомофобні організації. Мені важко сказати, звідки вони виникали і яка була ідея, але швидше за все на тлі виборів, що постійно проходять в Україні, політичної боротьби, яка до цього періоду стала досить гострою, тема ЛГБТ зайняла певну нішу на політичному тлі. Практично всі політсили використовували її як страшилку для боротьби за голоси свого електорату. В результаті з’явилися більш-менш сформовані гомофобні сили, як у вигляді громадських організацій, так і у вигляді різних праворадикальних, напівлегальних рухів націоналістичного спрямування.

На жаль, не лише політики розігрували цю гомофобну карту. З моменту падіння Радянського Союзу і провідної ролі Комуністичної партії, її місце зайняла Церква і знову таки для підняття популярності серед прихожан – вони використовували гомофобну риторику, благо вона була підкріплена різними догмами з Біблії. І безумовно це теж зробило дуже великий вплив на суспільство.

Проте все було б під контролем, якби сама держава не самоусунулася від вирішення цих проблем. Від початку незалежності і до сьогоднішнього дня жоден з державних діячів не вжив жодних спроб для врегулювання ситуації навколо ЛГБТ. І ось всі ці факти вплинули на те, що ЛГБТ в Україні виявилися якимись монстрами для суспільства.

По суті жодна із соціальних груп малозахищених, вразливих через дискримінацією не відчуває на собі такого негативного ставлення з боку суспільства, як ЛГБТ.

І ось на цьому тлі настали події новітньої історії. Я маю на увазі Євромайдан і наступні постреволюційні події. ЛГБТ, частина яких активно брала участь у революційних подіях, вирішили не виходити на Євромайдан з ЛГБТ-гаслами і райдужними прапорами, з тим, щоб не компрометувати основні сили перед консервативними. Більше того, ми всіляко намагалися перешкоджати різним провокаціям щодо ЛГБТ-суспільства, які влаштовувалися проросійськими силами. Наприклад, у січні 2014 року у розпал революційних подій, певні політсили вирішили знову розіграти ось цю ЛГБТ-карту. І хотіли провести гей-прайд у центрі Києва, де проходили революційні події. Вони найняли людей, які зображували з себе гей-співтовариство і намагалися спровокувати зіткнення тоді. На щастя, їм тоді це не вдалося, ми перешкоджали цьому, фізично стоячи з плакатами і викриваючи провокаторів, так і на прес-конференціях, які ми давали з цього приводу. Казали: хто це робить і чому. Таким чином, провокації тоді не вдалися, однак тепер нам це виходить боком, бо праворадикальні сили звинувачують ЛГБТ у тому, що вони не були присутні на Майдані, в тому, що вони не йдуть в АТО захищати Україну. Власне, виявилася палиця з двома кінцями.

Ще б я хотів відзначити, що всі революційні події і події на Сході, які зараз відбуваються, викликали в суспільстві зростання насильства та екстремізму. Почастішали випадки фізичного насильства щодо ЛГБТ, тобто ЛГБТ знову стали тим об’єктом, на якому суспільство зриває свою злість. Це почалося з підпалу кінотеатру в кінці минулого року, коли там демонструвався ЛГБТ- фільм, це сталося при нападі на Марш рівності, незважаючи на його охорону міліцією, це відбувається щодо індивідуальних геїв, коли їх вбивають, калічать тільки тому, що вони геї в різних містах України.

Я думаю, було б важливо почати працювати з суспільством в цілому: проводити різні інформаційно-освітні кампанії, які виховують толерантність і терпимість. Крім цього важливо, щоб самі геї та лесбіянки ставали більш відкритими, хоча б на базовому, побутовому рівні, де вони спілкуються з друзями, рідними. Щоб люди, які їх оточують, бачили, що це звичайнісінькі громадяни, їх брати і сестри, однокурсники або співробітники по роботі, що вони ніякі не монстри, як їх зображують у газетах і на телеекранах, а звичайні люди. І це один із найскладніших етапів: переконати геїв і лесбіянок стати більш відкритими.

З одного боку, це раціональний страх, тому що такі приклади є, коли дітей виганяють з дому – дітей, яким не виповнилося ще 18 років, тільки тому, що батьки дізнаються, що їхні діти – геї. Їх можуть звільнити з роботи або не прийняти на роботу, або створити таку атмосферу в трудовому колективі, що людина сама йде, тому що вона не може більше працювати в цій атмосфері. Однак таких випадків, на мій погляд, все-таки менше, ніж коли про людей дізнаються, що вони геї і при цьому приймають їх.

Я думаю, що у більш молодого покоління простіше ставлення до цих питань. У них немає стереотипів, які тиснуть на них, вони виховувалися у відносно вільному суспільстві з відносно вільними поглядами і відносно вільною пресою. І я впевнений, що ось цей бекграунд буде слугувати хорошою основою для того, щоб сприймати і робити світ таким, яким вони його бачать. І безумовно це буде прогрес.

Я не так давно займаюся активізмом. Зокрема, я брала участь у підготовці та організації КиївПрайд у 2015 році і я є активістом однієї з правозахисних організацій, яка в тому числі займається питаннями подолання дискримінації щодо ЛГБТ-людей.

Наші реалії такі, що дуже складно цим займатися, тому що на всіх рівнях суспільства, від обивателів до політичної еліти, немає великого прийняття питань, прав ЛГБТ-людей.

Протистояти цьому можна у двох напрямках. На побутовому рівні люди повинні бути більш відкриті. Я, звичайно, кажу щось дивне, бо я сама не зовсім відкрита. Але у мене на це є об’єктивні причини. Друге – це з точки зору державної політики, якщо будуть вводити освітні програми, говорити про це в тих же школах, про те, що ЛГБТ-люди такі ж люди і що це варіант норми. Я думаю, тоді через освіту буде більше толерантності в суспільстві. Тому що головна проблема, що люди не знають і судять про це зі стереотипів.

Є дві причини на це. Перша причина – це те, що у мене не зовсім стабільна ситуація з роботою. І це може мені перешкодити мати кошти для існування зрештою. Друга причина – це моя сім’я, тому що я не відкрита у своїй родині. Через те, що для моїх близьких через їхні погляди буде великим ударом зрозуміти і прийняти це. Я скажу, що стосовно моєї відкритості та відкритості мого партнерства з моєю дівчиною, у нас не виникає проблем, поки ми не афішуємо це. На щастя, оскільки ми дівчата, то суспільство більш лояльно ставиться до таких речей і якщо не афішувати характер наших відносин, то проблеми виникають не часто. Але знову ж таки це великий дискомфорт через те, що ми змушені це приховувати, і я вважаю, що це неправильно.

Стосовно мого досвіду роботи в міліції, я можу сказати, що через мою сексуальну ідентичність у мене ніколи не виникало проблем, крім тих випадків, коли до мене проявляли інтерес мої колеги і я була змушена досить жорстко їх присікати. Чим, звичайно, не отримувала особливої популярності, але і це риса мого характеру, я не звикла змішувати особисте життя і роботу. Характер моєї роботи не припускав екстремальних контактів із людьми, зокрема з ЛГБТ. Стосовно внутрішнього спілкування керівників і підлеглих, які, можливо, належали до ЛГБТ-спільноти, у нас теж не було таких інструкцій, у всякому разі, я про них не знаю. Але я знаю, що кілька моїх колег, які належали до ЛГБТ, вони, як і я, приховували свою ідентичність і були змушені бути замкнутими в цих питаннях.

Відмінність столиці від провінції, а саме від Луганська, вражаюча. Тому що тут набагато більш розвинені різні рухи, є організації, в яких можна отримати інформаційну підтримку, емоційну, психологи, лікарі та інші моменти. Люди більше консолідовані, набагато більше відкриті, і тут дійсно є спільнота, в якій можна відчувати себе комфортно і безпечно. У Луганську всього цього не було і ЛГБТ спільнота не така сформована, дуже розрізнена. Якісь люди, які спілкуються між собою, більш якісь дружні зв’язки, і це питання там не було розкрито.

Я думаю, що наслідок цієї обставини, великого відтоку ЛГБТ активістів із регіонів – це дуже негативна ситуація для регіонів, зокрема, тому що основним двигуном прогресу в галузі прав людини є окремі люди, якісь пасіонарні особистості, які можуть зламати ситуацію, але все ж в інших регіонах є філії організацій, які здійснюють консолідацію спільноти на місцях. І в деяких регіонах достатньо непогана атмосфера для ЛГБТ. Наскільки я знаю, в Запоріжжі сильний ЛГБТ-рух, реалізуються чудові проекти і це обнадіює.

Конфлікт із Росією вплинув на життя сексуальних меншин такою ж мірою, як він вплинув на життя всього іншого населення. Тому що ЛГБТ-люди були змушені таким же чином мігрувати з місця звичайного проживання, стикаючись з тими ж труднощами, тільки лише посиленими їх ідентичністю. Чи відношення в суспільстві змінилося до них? Я думаю, що в тому, що з’явився інший якийсь ворог, щось більш негативне, ніж ЛГБТ. Уявна ЛГБТ-загроза, на думку обивателів. Можливо, якщо вибирати між так званим “москалем” і геєм, то москаль буде гірше.

Я думаю, що я б сказала їм, що потрібно трохи більше розвиватися, трохи розширити свої погляди, піти від тих стереотипів, у владі яких вони перебувають, тому що, на мій погляд, у нашій країні є дуже сильний вплив нашого минулого, у тому числі минулого в СРСР, коли відмінності в сексуальній ідентичності сприймалися як щось негативне в аспекті великого впливу в’язничної субкультури. І я думаю, що це важка спадщина для всіх нас. Дотепер у людей сприйняття ЛГБТ людей, зокрема чоловіків, відбувається через цю призму. І навіть через те, що вони не мали такого досвіду і серед їхніх близьких – це просто генетична пам’ять, коли велика кількість людей стикалася з кримінальним переслідуванням за свої політичні погляди. Я хочу попросити людей бути більш об’єктивними і спробувати дізнатися щось нове перед тим, як це засуджувати.

Мене звати Оксана. Я координатор з правових питань у громадянській організації “Громадська ініціатива “Тема”. Однак я не люблю слово “активізм”. Я вважаю себе фахівцем, який на своєму місці робить свою справу заради своєї спільноти.

Ідентичність свою я зрозуміла з самого дитинства. Я завжди знала, що я дівчинка, намагалася про це заявити батькам. Вони дуже жорстко це в дитинстві придушили. Тоді я в собі це теж почала давити. Почала розвивати як би чоловічі всі якості. Та й багато в чому розвинула: жорсткість, сміливість, рішучість, здатність брати на себе відповідальність. Зазвичай я називаю їх “чоловічими” якостями в лапках. Тому що багато жінок володіють такими якостями, проте суспільство не вважає, що жінка повинна володіти такими якостями. Суспільство вважає, що жінка повинна бути м’яка, поступлива, сімейна.

Десь у 30 років мене дисфорія заїла настільки, що у мене була спроба самогубства. Я на полюванні намагалась застрелитись. Була осічка і я зрозуміла, що це доля і все-таки вирішила почати перехід. Почала замісну гормональну терапію.

Потім ми познайомилися з Ангеліною. Коли почалася війна, ми перебралися до Києва. І тут вже створили нашу громадську організацію, заодно я знайшла роботу. На роботі до моєї гендерної ідентичності ставляться з повагою і це не ЛГБТ- організація, а юридична фірма. Я зробила кар’єру, просунулася до провідного юриста буквально за рік.

Насамперед мною оскаржені в суді протипоказання наказу номер 60 Мінохоронздоров’я в частині наявності того, що заборонено трансгендерним людям, які мають дітей, не мають роботи або постійного місця проживання, проходити процедуру корекції статевої приналежності. Цей процес почався з однієї простої причини. В однієї з наших дівчат була дитина. Вона, як і я, переїхала до Києва, тобто втратила місце проживання у зв’язку з бойовими діями на Сході України. Там у неї ще був сфальсифікований діагноз. Спочатку я відновила діагноз, тобто встановила його в F64.0 “транссексуалізм”, відповідно до Міжнародної класифікації захворювань 10 перегляду (далі МКБ-10). Після цього я провела ряд судових процедур і оскаржила наказ в цій частині.

На даний момент, перехід з однієї статевої приналежності на іншу, відбувається на підставі статті 51 Законодавства про охорону здоров’я, де зазначено, що зміна (корекція) статевої належності відбувається на підставі заяви особи, при обліку показань/протипоказань на зміну (корекцію) статі і після відповідно медичного втручання. Тобто у нас держава зарегулювала цю галузь, прив’язавши визнання юридичної статі тільки після низки медичних втручань. Даний наказ визнавався неодноразово з боку комітету ООН з прав людини таким, який суперечить правам людини. Аналогічні відгуки він отримував з боку ПАРЄ. Ми почали процедуру щодо скасування даного наказу Мінохоронздоров’я. Це справа не дуже легка. Ми ініціювали зараз розробку стандарту охорони здоров’я, уніфікованого клінічного протоколу з гендерної дисфорії, який повинен прийти на зміну цього наказу. По-перше, там повинна бути скасована Комісія, яка насправді є зайвою ланкою. Там буде винесено самовизначення особи, тобто самовизначення особою медичних послуг, якщо вони йому потрібні.

Ми взагалі почали процедуру зміни наказу ще з минулого року. Почали потихеньку бомбити листами, звичайно ж в кожному листі була дуже жорстка аргументація, потім нас підтримали члени Комісії, співробітники науково-дослідного Інституту судової та соціальної психіатрії. Дуже допомогли в просуванні цього наказу. У нас взагалі склалася парадоксальна ситуація, коли членів Комісії демонізують. Ми теж спочатку їх сприймали ворогами, а потім зіткнулися і побачили, що і вони, і ми хочемо змінити існуючий стан на користь трансгендерів. У нас Комісія є заручником законодавства. Їх прирікають на прийняття рішень з видачі медичних свідоцтв тільки після того, як людина зробить операцію. У медичному середовищі встановилося, що операція – це повна вагінопластика для трансжінок, або для трансчоловіків метоідопластика. І тому це вимагає мінімальний набір операцій. Всі ці операції є органовидаляючими, дуже важкими, не кожен на них піде, не кожен їх може за фінансами потягнути. Тому що медицина то безкоштовна, а з фахівцями, хірургами у нас проблема. Доводиться їхати за кордон: в Росію, Таїланд, Білорусь.

Припустимо, простий приклад. Недалеко від мене жив хлопчик, трансгендер з Харцизька. У нього не змінені документи, бо не було втручань, нічого. Він ледве вибрався з окупованої Росією території. На нього було кілька нападів. В принципі, трансгендеру, поки він не поміняє документи, поки він не набуде більш-менш нормальної зовнішності, що відповідає тій статевій ролі, яку він хоче реалізувати, у нього буде багато проблем. У мене є знайомі трансгендери на окупованій території. Ховаються, бо за законами ДНР, вони неодноразово заявляли, що вони не розрізняють трансгендерів і геїв. Я знаю, мені друзі повідомляли, що розстрілювали геїв так звані ополченці ДНР. Це було, зокрема, в Ясинуватій, Донецьку. У мене друг був свідком, він зараз на окупованій території, як розстріляли і де закопали.

Складно говорити про ситуацію на окупованій території, оскільки велика частина, як тільки це все почалося, виїхала сюди на велику землю, частина виїхала в Росію. Залежно від своїх схильностей. Залишилися тільки ті, хто дуже добре вміє маскуватися. Я скажу, насамперед, про транссексуалів. Тому що трансгендери – це неоднорідна група. Їх досить не багато. Тому що серед нас доживає дуже мало до переходу. Багато хто просто закінчує життя самогубством, багато хто просто ламається, отримує купу психічних захворювань і сходить з дистанції.

Я націоналістка і патріотка. Я люблю свій народ, я люблю свою землю. А націоналізм – це не ненависть до інших. Це любов до свого. А те, що є радикали, то як кажуть, у них проблема. Їх націоналізм не виріс із тих штанців, в яких він був у 40-х роках. Їм просто важливо перерости цю німецьку спадщину Третього Рейху. Для генезису націоналіста – це природний процес. Я не приховую, що я захоплювалася свого часу ідеологією Третього Рейху. Але з роками вона мені допомогла зрозуміти права людини. Ідеологія ненависті дала мені розуміння ідеології цінності життя, цінностей інших людей.

Ви всі різні. Мені, чесно кажучи, все одно, як ви будете про мене думати. Будете вважати мене героєм чи ненавидіти, зневажати за мою гендерну ідентичність. Я просто скажу просто: любіть свою землю, свій народ, у всьому його різноманітті. Тому що саме все це різноманіття складає нашу Україну.

Вітаю всіх, мене звуть Анатолій Єрема. Я телепродюсер, працюю на телебаченні більше 20 років. І якщо говорити про мій зв’язок з діяльністю ЛГБТ- організацій,Сталося так, що в одному інтерв’ю мені довелося зізнатися в тому, ким я є насправді. Це вийшло на одному з телеканалів – програма, де я розповів, що в 33 чи навіть 34 роки я відчув себе геєм і що з того вийшло, і як з цим довелося жити. Ну, ця історія чомусь викликала у багатьох великий інтерес. Можливо завдяки тому, що я публічна особа. Люди цікавилися і от власне ця історія можливо комусь допомогла усвідомити, хто є ким насправді. Можливо когось підтримала у важкий момент. Не знаю, але я щиро на це сподіваюся.

Коли йдеться про те інтерв’ю, яке я згадував, то я побачив щире намагання журналіста розібратися у цьому питанні і не просто зробити якусь таблоїдну програму, щоб видати на гора якусь сенсацію, а поставити питання: що означає для людини зізнатися, ким вона є і які наслідки можуть бути для її робити, для її кар’єри? За великим рахунком якихось негативних наслідків для мене не було. Звичайно, що не було легко. Я не все врахував. Я не врахував того, що дуже не легко буде впоратися з цим моїм дітям, їм доведеться відповідати на деякі дуже не зручні питання. Але з іншого боку – це життя. Воно не завжди буває білим і пухнастим, в ньому бувають такі моменти, коли треба вміти і себе захищати, потрібно захищати свого батька. Я дуже пишаюсь своїми дітьми, тому що вони змогли захистити свою гідність та гідність свого батька.

В певний період життя я був тісно пов’язаний з кінофестивалем “Молодість”. Це дуже прогресивна команда, яка привозила в Україну дуже багато фільмів, які звучали на різних кінофестивалях. І одного разу з директором кінофестивалю ми були на нараді координаторів ЛГБТ- фестивалів на Берлінському фестивалі і вони з подивом з’ясували, що такого формату як “Тедді” не має жоден інший великий кінофестиваль. Все-таки в міжнародних масштабах кінофестиваль “Молодість” є немаленьким, досить крупним і ми з Андрієм Халпахчі сказали: ” Чому б і ні? ”

Не пройшло півроку як в рамках кінофестивалю “Молодість” 2002 року з’явилася програма “Сонячний зайчик”. Хоча вона викликала резонанс, негативу якогось спочатку не було. Можливо, люди не в’їхали “що це було” насправді. Ми хотіли показати фільми з життя геїв, лесбійок, трансгендерних людей як звичайних людей. Про те, що в них є свої проблеми. Ми не намагалися показати їх ради приколу, а піднімати важливі суспільні теми, проблеми адаптації таких людей в суспільстві. І я вам скажу, що на цих показах було багато людей. Ми потім проводили конференції і круглі столи, і справа зрушила з місця. І це була одна з перших крупних ЛГБТ- акцій в Україні. Я дуже радий, що вже після того як я залишив команду “Молодості”, мої колеги продовжили цю справу і ця програма, Богу дякувати, існує в рамках “Молодості” 13 років.

Я знаю, що мракобісся одним махом побороти неможливо, тому потрібне терпіння, потрібна послідовна робота. І потрібно вірити в те, що ти робиш. Під натиском якихось ортодоксів від релігії, які не хочуть тебе слухати – вони ніколи тебе не почують. Але всеодно треба кричати, доносити світові про себе правду. І тоді люди побачать, що якщо ти наполегливо несеш якісь ідеї – ти в них віриш,  а це значить, що вони тоді зрозуміють, що за тобою правда. Тільки так і не інакше. Тому я впевнений: спалили “Жовтень” – “Жовтень” відродимо. І “Сонячний зайчик” знову буде на екранах кінотеатру “Жовтень”.

Я вважаю, що ЛГБТ- рухові в Україні просто критично потрібна підтримка публічних людей: чи це будуть письменники, чи це будуть впливові інтелектуали, чи це будуть навіть політики – це буде дуже важливо, тому що саме вплив цих людей на суспільство може змусити суспільство задуматись над тим, що вони говорять і які ідеї підтримують. Мені здається, що ця акція на підтримку прайду була дуже правильною, тому що його підтримали і письменники, і журналісти, і навіть народні депутати. Присутність особиста декількох народних депутатів на цьому ЛГБТ- прайді – це дуже важко переоцінити цю подію. В такому суспільстві як в Україні – це справді дуже важливо.

Якщо оцінювати розвиток ЛГБТ-руху скажімо за останні 20 років, то перше десятиліття, або навіть трохи більше – це була така камерна робота. Хоча одна з перших організацій була створена на Сході, в Луганську. Там, де ніхто не очікував, що така організація з’явиться. Але вона робила те, що могла : випускала якісь брошури, журнали, вела сайт. Зараз, я б сказав, що зараз це став якісний ріст цієї роботи. Що долучились до неї міжнародні організації, такі як Amnesty international, посольства західних країн, які підтримують ці акції.

Не забувайте,  що Україна – це країна Фейсбуку, можливо перебільшенням буде, але Фейсбук зробив нашу Революцію Гідності. З поста відомого журналіста там зібралися люди, і перший пост був розміщений у Фейсбуці. Тому можливості цієї мережі і те, як вона діє на благо країни, на благо багатьох справ, які зараз відбуваються у нас – це якась нова реальність, яку ми можливо не до кінця оцінили, її потенціал. Мені здається, що тут треба більше працювати, більше розвивати, але не треба забувати, що віртуальний світ Фейсбуку не покриває 100% суспільства. Це  не треба забувати, бо можна втратити відчуття реальності. Треба працювати там і поза інтернетом також.

Люди,  хочу сказати, що не забувайте, що ви – люди. Не забувайте залишатися людьми і бачити людину у тих, хто поруч. Не думайте про те, який у неї колір шкіри, якої вона орієнтації, просто бачте в ній людину, а людина має право лишатися сама собою. Має право залишатися людиною в будь-якій ситуації і як на мене людина має два найбільші права: право на життя і право на любов, а любов вона безмежна, вона не знає кордонів і не знає кольорів. Вона може бути червоною, блакитною, рожевою – будь-якою. Головне, щоб це була любов, щоб це були почуття і щоб вони були взаємні. Цього я вам бажаю.

Дякую, що запросили. Мене звати Юрій Йорський і я ЛГБТ активіст вже впродовж довгого часу.

Ситуація, що склалася в країні, пов’язана з економікою і політикою, дуже важка, тому наявність ЛГБТ- активізму дуже важлива зараз. Економічна ситуація дуже не стабільна, і люди думають в першу чергу як заробити на шматок хліба і прогодувати сім’ю. І в них не йде пріоритетом думати про те, що таке їхні права, що означає їхня обізнаність, освіта у сфері прав людини, тобто думати про свої права на голодний шлунок – дуже важко. Ситуація політична, пов’язана з війною, вона дуже загострена і так само впливає на положення прав людини. Як багато людей говорить, у тому числі наші опоненти з “Правого сектору”, що під час війни їм неможливо думати про те, що ЛГБТ-спільнота вимагає “особливих прав”, тому що у нас є більш нагальні справи, як війна з Росією.

Існує велика різниця між тим, що таке бути геєм у столиці, у великому метрополісі і що таке бути геєм у невеликому індустріальному місті, з якого я родом, із Запоріжжя. Промисловий регіон, де дуже багато заводів, дуже високий відсоток населення – це роботяги, які від дзвінка до дзвінка на роботі, рівень толерантності, інтелігентності, освіченості не достатньо високий, тому, на жаль, відсоток гомофобії, насильницьких дій, буллінгу набагато вище в регіонах, ніж у столиці.

Питання з камінг-ауту перед рідними закрався дуже давно. Частково він досі під питанням. Буквально два місяці тому я зробив камінг-аут своєму старшому братові. Він типовий житель індустріального міста Запоріжжя, він працює на заводі, що займається виробництвом двигунів для літаків. У нього дружина, двоє дітей і в одного з них я хрещений. І я страшенно боявся, що він мені заборонить з ким-небудь із них спілкуватися. Але на тлі того, що я часто чув від нього гомофобні жарти, мені здавалося, що реакція буде негативна. Я був неймовірно здивований його реакцією, його словами, приємно здивований. Він мені сказав, що я його брат і він буде мене любити незалежно ні від чого. Він сказав, що буде радий, якщо я буду приїжджати до нього додому зі своїм хлопцем і ми будемо проводити час разом. Після камінг-ауту наші відносини ще покращилися і стали міцнішими.

Проблема українського суспільства в тому, що воно, як і багато інших, патріархально, і у нас йде дуже нав’язана ідея маскулінності в суспільстві. У чоловіків і жінок повинні бути ролі, які чітко розділені. Тому від чоловіка очікують, крім звичайних речей, того, щоб він був сильним, захисником, добувачем у сім’ї. Від нього очікують, що він знайде типову чоловічу роботу, що він буде важко працювати, у той час як його вірна дружина буде сидіти вдома, готувати йому їжу, прибирати і ростити дітей. Цей пресинг починається з дитинства, він нав’язується у школі, тому хлопці геї, які з дитинства розуміють про свою гомосексуальність під тиском цього пресингу, бояться зробити неправильний крок. Вони бояться десь проколотися, щоб десь не вискочила їх фемінність, тобто талановиті діти бояться йти до школи танців, бояться ставати художниками, дизайнерами, тому що це буде не типова чоловіча професія. На жаль, вони змушені перекреслити свої плани на майбутнє, пов’язані з їх мріями.

Війна, яка відбувається між Україною і Росією, насправді вплинула на роботу ЛГБТ активістів, бо сталася радикалізація суспільства. Всі сили, які вирішили боротися за сильну Україну, всі методи стали хороші. Праворадикальні сили вони отримали доступ до зброї, вони отримали доступ до грошей, ресурсів і їм стало простіше здійснювати правосуддя. Роблячи добру справу, які вони роблять у війні з Росією, вони стали якоюсь мірою улюбленцями суспільства і тепер вони вирішили, що можуть керувати долею будь-яких меншин. І в тому числі громади ЛГБТ. Хлопці стали висловлювати свої думки все частіше в публічному просторі, що ЛГБТ спільнота – це неприйнятно в Україні та нав’язані євроцінності, які не потрібні для нас. Хоча ми йдемо в Європу, людей все частіше лякають, що це “Гейропа” і звідти прийде просто дика кількість гомосексуалів, які проведуть пропаганду і все українське суспільство перекинеться на бік ЛГБТ.

Працювати стало важче – це відчувається. Нещодавно минулий Марш рівності в червні цього року – це довів. Правоналаштованим угрупованням нічого не завадило пробратися і висловити свою думку, показати свою позицію, і просто побити людей через те, що вони не тієї орієнтації, як вони. Також багатьом активістам приходять погрози. І це ніяк не розслідується на рівні влади. Праворадикальні угрупування вважають, що ЛГБТ-спільнота стоїть десь осторонь і займається своєю діяльністю, і вони не мають права і не прийнятні в інших сферах суспільства. Тому вони не хочуть вірити, що представники ЛГБТ є в армії, є зараз на Сході України і те, що більшість спільноти дуже патріотична, під час Майдану вони теж стояли за незалежну Україну, – їм у це важко віриться.

Українське суспільство зараз дуже не стабільне і, на жаль, нам потрібна підтримка як із зовні, так і нам необхідна підтримка один одного. Замість того, щоб розділяти нас між собою на бажаних і небажаних, розділяти нас на правильних і неправильних, мені хотілося, щоб ми підтримували один одного і об’єднувалися. Мені б ще дуже хотілося звернутися до суспільства. Сказати про те, що стежте за новинами і перевіряйте будь-яку інформацію, яку ви бачите. Статистика, яка офіційна і неофіційна, доводить, що в усі часи представників ЛГБТ було від 5 до 10%. Це було завжди і так і буде. Ви можете не підозрювати, але геї, лесбіянки і трансгендери в найближчому вашому оточенні: це можуть бути друзі, які все ще бояться вам відкритися. Не використовуйте гомофобні мови. Пропаганди ЛГБТ як такої не існує. Ви народжуєтеся зі своєю орієнтацією. Орієнтацію не вибирають. Тому осуджувати людину за те, ким вона народилася – абсолютно неприйнятно. І мені б хотілося, щоб ви про це якомога частіше задумувалися.

Мене звати Максим Еріставі, і я незалежний журналіст, співзасновник “Громадського інтернешнл” і я займаюся освітленням України в основному, ЛГБТ і медіаправ.

Також я один із небагатьох відкритих геїв-журналістів в Україні.

Завжди як журналісту мені здавалося, що якщо ти розбираєшся у чомусь дуже добре або твій бекграунд допомагає тобі висвітлювати певні теми, ти повинен це робити, відповідно в один чудовий момент я вирішив, що висвітлювати ЛГБТ я зможу набагато краще, ніж ті журналісти, що не є ЛГБТ або ті, які не зовсім розуміють реалії повсякденного життя представників ЛГБТ, у тому числі в Україні.

Після того як я повернувся назад в Україну в кінці 2013 після довгої відсутності і почалася революція, я зрозумів, що це унікальне вікно для громадянських прав в Україні.

Революція Майдану була і є унікальною можливістю для більшості людей в Україні усвідомити важливість рівності. Рівності як широкого концепту, який стосується всіх, що стосується громадянських прав, які дані всім від народження. І з цією революцією з’явилася унікальна можливість знайти той і допомогти тому прогресу в досягненні цієї рівності.

Так як я жив у Росії, а її часто порівнюють з Україною відносно гомофобії, коли я приїхав в Україну і побачив як за останній час змінилося саме суспільство, у мене з’явилася надія, що в Україні, на відміну від Росії, ця перемога в рівності, розширенні громадянських прав щодо ЛГБТ, набагато легше досягти цю мету, ніж у будь-яких країнах цього регіону. І досягнувши це, ми зможемо досягти більшого прогресу для всього регіону, не тільки в Україні.

Є опитування в Україні, одні з останніх, які показують, що більше 70% людей вважають гей-людей хворими людьми. Це як машина часу в Україні.

Звичайно, ти можеш зрозуміти людей, які кажуть, що коли у тебе криза, військовий конфлікт, то це не час, щоб починати дискусію з дуже важливих болючих проблем, намагатися змінити історію, сторіч, стереотипів, з приводу різних меншин, не тільки ЛГБТ. Що стосується гендерних прав, релігій та інших меншин.

І коли мені люди кажуть, що давайте ви почекаєте 20-30 років, треба вирішити найголовніші проблеми, а потім повернемося до твоїх, то я завжди відповідаю, що та війна, яка відбувається в Україні, вона не тільки війна військово-економічна, а війна цивілізаційна і культурна. І побудувавши суспільство, яке драматично відрізняється від того, з яким воює країна, від тих пострадянських цінностей, від яких вона намагається звільнитися, буде набагато важливішою перемогою у цій війні для всіх. Не тільки для меншин, а для країни загалом. Не тільки вирішивши військові та економічні завдання. В результаті для здорової, успішної та ефективної країни – це не небезпека – сильні меншини, які захищені.

Через рік після революції і під час війни ситуація стала набагато гіршою. Але проблема не в загальній зміні ставлення суспільства до проблем ЛГБТ, бо дуже часто ти бачиш зовсім інший тренд. Люди хочуть дізнатися більше, розуміють важливість захисту всіх меншин… З іншого боку я бачу, що ситуація, яка склалася, – це спроба вкрасти дискусію стосовно ЛГБТ і вселити в людей страх і маніпулювати цим страхом.

Але я б у цьому звинувачував би не тільки націоналістів і маргіналів. Я в першу чергу звинувачую нашу спільноту теж. У країні, де 45 млн. жителів, немає практично жодного відкритого представника ЛГБТ. Людей, які є, можна порахувати на пальцях і вони, в основному, відносяться до активізму. Пересічний українець не знає, що таке ЛГБТ як термін і вони не знають ЛГБТ у своєму житті, хоча ці люди є серед їх сімей, співробітників, але для закритої країни, яка тримає все своє особисте ЛГБТ – життя в шафі, ця проблема повинна почати вирішуватися на рівні самого ЛГБТ- ком’юніті в першу чергу.

Коли стосується боротьби за права, геї українці нічим не відрізняються від інших українців, які намагаються вибрати собі більше прав. Все це відноситься до культури страху, яка була в радянські часи. Постійна параноя і страх бути покараним за думку, яка відрізняється від інших, створила культуру страху, яка існує донині. Коли ти розмовляєш з ЛГБТ старшого покоління, в основному, вони не готові брати активну участь в будь-яких заходах або відкрито про себе заявляти, навіть у своїх сім’ях, що може бути набагато важливіше, ніж робити це публічно.

Напевно, більшу частину свого життя я можу описати як втечу. Втечу, яка починається ще в школі, де ти намагаєшся уникнути буллінгу, уникнути людей, які намагаються тебе принизити, бо часто дітей-геїв дуже легко визначити, і всім це зрозуміло. Потім твоя втеча розширюється, коли ти відчуваєш, що потрібно залишити своє місто, тому що ти не відчуваєш себе там захищеним і намагаєшся знайти своє нове місце там, де буде більш толерантним суспільство. Потім ти залишаєш свою країну. І в той момент, коли я поїхав в ті місця, де я подумав, що буду відчувати себе набагато комфортніше, я зрозумів, що цей страх все одно залишається у тебе всередині. І нікуди не втечеш, поки не обернешся, не зупинишся і не почнеш давати здачу. І в той момент я зрозумів, що не важливо: де ти живеш, поки ти не вирішиш цю проблему з повагою себе, і це токсично і руйнівно ненавидіти щось всередині себе, з чим ти не можеш впоратися і що дано тобі від народження.

Чесність – це одна із речей, яка завжди приваблювала мене в журналістиці і тому я вирішив піти туди. Це було важливо не тільки в професійному плані, а й в особистому. Якщо я раптом став чесним по відношенню до себе і до людей, яким я розповідаю про себе, я зрозумів, що не можу робити інакше, що стосується моєї професії. І ще тому що в мене ідеалістичні, романтичні стандарти журналістики, я зрозумів, що неможливо розповідати людям історії, не розкриваючи особистого бекграунду… Якщо я висвітлюю ЛГБТ-історії, я повинен сказати, що я теж належу до ЛГБТ.

Звичайно, це ненормально, коли ти повинен бути відкритим геєм і ділитися якоюсь частиною свого особистого життя. Просто для того, щоб захистити себе, тобто твоя публічність є захистом у багатьох випадках не тільки від насильства, а й від дискримінації.

Якщо в українських медіа стільки представників ЛГБТ, то чому висвітлення проблем ЛГБТ настільки непрофесійне, жахливе і часто більше завдає шкоди самому меседжу, ніж було б інакше? Може бути я б звинувачував би не тільки журналістів, медіа, а й ЛГБТ-активістів, бо через негативний досвід, що у них був з медіа, часто вони закриваються, намагаючись звести співпрацю до мінімуму. Думаю, тут потрібен новий старт, із чистого аркушу для двох сторін і працювати разом, щоб зрозуміти: чому освітлення настільки непрофесійне, чому воно часто використовує елементи гомофобної лексики, чому так відбувається?

Я не думаю, що варто винаходити новий велосипед і потрібно намагатися подивитися в історію та досвід інших країн, де схожа боротьба була успішною. Потрібно намагатися взяти щось звідти, тестувати тут, вийде – не вийде, постійно шукати шляхи, як цього прогресу досягти. Бо врешті-решт, незважаючи на історію, на різний бекграунд, це все зводиться до дуже простого питання: прийняти вибір іншої людської істоти.

Згадуючи своє дитинство і ті проблеми, які були у мене, той страх, те приниження, що було в школі від хлопців, які намагалися принижувати мене, закривати в громадському туалеті, я розумію, що зараз я набагато успішніший і набагато краще себе почуваю, ніж вони. Правда в тому, що мені не потрібні особливі права і мені не потрібні спеціальні, додаткові права або якісь привілеї. Нам потрібна просто рівність, яка дається тобі за народженням і гарантована не тільки законодавством, а просто правом на життя. Рівність не варта додаткових грошей і зусиль законодавців. І не потрібно для рівності голосувати чи проводити спеціальні вибори. Рівність – це те, що дається тобі від народження і право бути гордим тим, ким ти є, і не боятися розповідати про це іншим, це те, що має бути дано абсолютно будь-якій людині від народження. І це та ідея, з якою можуть погодитися абсолютно всі українці після революції Майдану.

Я називаюся Вербицька Ніна. Зараз я незалежний консультант, працюю з кількома організаціями. Найактивніший проект, який займає більшу частину мого часу зараз – це викладання у поліцейській академії, де я веду предмет толерантність і недискримінація. Питання прав ЛГБТ піднімається в рамках кожної теми.

Я дуже вражена тим наскільки слухачі і слухачки нової поліції активно спілкуються зі мною щодо теми ЛГБТ. Там кожна тема так чи інакше торкається ЛГБТ- теми. Ми говоримо про гендерну рівність, паритет жінок в патрульній академії, ми говоримо про злочини на грунті ненависті і переглядаємо відео з маршу рівності і я вражена тим,  наскільки люди активно питають, якщо вони щось не розуміють і в них в іспиті навіть є питання про те,  що як ви будете себе поводити, якщо вам доведеться охороняти марш рівності. Мене дивує наскільки вони розуміють, що їх робота залежить від їх особистого ставлення, що не може бути такого, що я виконую свою роботу незалежно від своїх переконань, що потрібно змінювати своє мислення, змінювати переконання, читати, вивчати і розуміти кожну тему дискримінації і не лише ЛГБТ. Адже ми говоримо і про етнічний профайлинг і про дискримінацію жінок і багато інших питань.

По-перше це нові люди тому що вони майже ніколи не працювали у цій системі, вони обмежені віком, набирали людей від 21 до 35 років. Тобто це молодь, це вже інші погляди, а навчання спеціально розроблялось для цих людей, це та модель грузинської поліції. До нас прилетіла Ека Згуладзе з командою і розробляла разом з українськими розробниками нові предмети. Якісь предмети читаються інформаційно, інші – мають іспити. Розробники розробляли предмети, ми викладачі їх викладали,  вносячи зміни, якщо ми бачили, що щось йде, а щось не йде. Щось зрозуміло, а щось треба упростити чи ускладнити. Це такий результат спільної роботи реформаторів, викладачів і нових патрульних.

Якщо ми будемо говорити про предмет “Толерантність і недискримінація”, то перша тема називається “Принципи недискримінації у роботі патрульних”. Це тренінгова форма навчання. Ми не даємо готових знань, ми дискутуємо, працюємо з інтерактивними техніками, переглядаємо відео, збираємо і аналізуємо інформацію, реальні випадки,  тому матеріали, які збирались вони збирались з врахуванням різних цільових груп. Коли я спочатку запитую, що таке дискримінація, то ми збираємо загальне визначення того, що таке дискримінація. А друге питання: які групи на вашу думку в Україні зазнають дискримінації? І авжеж ми приходимо до того,  що це ЛГБТ в тому числі. І тут починається найцікавіше, тому що одразу виникає дуже багато міфів, стереотипів щодо того, чи нормально це, як до цього ставиться держава, Церква, і в чому саме полягає дискримінація. Я відповідаю на всі питання абсолютно, що стосується ЛГБТ- тематики, навожу приклади і тоді ми вже спокійно можемо говорити.

Це друга тема,  яка стосується гендерних підходів. І там я задаю новим поліцейським питання: як вони будуть себе поводити, якщо зустрінуть зовнішній вигляд чоловіка, а паспорт жінки і що це означає. Більшість з них одразу каже про те,  що цей паспорт було вкрадено. Я кажу, що ні. Розповідаю їм, хто такі трансгендери і що людина може бути в процесі переходу з однієї статі в іншу. Не обов’язково таку людину одразу везти у райвідділок, щоб розібратися: її чи не її це паспорт. Достатньо запитати, чи є ця людина трансгендерною. Я розповідаю студентам, що це значить, розповідаю про наказ МОЗу номер 60, прошу їх його переглянути. Про те, що в Україні існує наказ про порядок зміни статі, частіше за все вони чують вперше. Якщо їм цікаво дізнатися більше,  то ми говоримо і після закінчення пар,  на перерві або в неформальній обстановці.

В цьому випадку ми обговорюємо те, як вони мають себе поводити. Чи мають вони звертатись згідно паспортних даних чи згідно того як людина представилась. Якщо є необхідність і людину треба обшукати : хто це має робити? На що ми спираємось : на стать чи на гендер? Таким чином людям стає зрозуміліше, що таке толерантність не як суто теоретичне явище,  а як воно реалізується на практиці.

Поступово, в будь-якому разі та реформа, яка зараз відбувається у новій патрульній поліції – це люди, які будуть нести цю інформацію у свої сім’ї, в коло друзів. І вона буде поступово розповсюджуватись.

Потрібна реформа медичної сфери, охорони здоров’я і педагогічної сфери. І соціальної. Дуже багато в Україні центрів соціальної допомоги для сім’ї, дітей і молоді взагалі ніколи не стикалися з цією тематикою. З іншого боку,  якщо антидискримінаційне законодавство,  Конституція будуть змінені відповідно до врахування прав ЛГБТ, то якраз зараз це стане яскравим показником того, що люди побачать, що суттєво нічого не змінилось. Для них персонально, для їх особистого життя нічого не змінилось. Якщо вони не хочуть вступати в одностатеві партнерства, то їм і не будуть потрібні ці зміни. А люди, які не мали таких можливостей, отримають не переваги,  а просто можливості, які є у гетеросексуальних людей. Мені здається, що більшість людей не правильно розуміють, що нібито коли ЛГБТ отримають усю повноту прав в Україні, то у більшості відберуть шматок і віддадуть його. Приблизно так воно виглядає, тому чим більше людям пояснювати, що саме для них нічого не зміниться, а зміниться  загальна картина толерантності і прийняття інших, і прав не тільки ЛГБТ, але й взагалі всіх меншин, зміниться загальна картина всього суспільства не тільки для ЛГБТ.

Мені здається ,що важливі ті слова, які вони чують від того, кого вони вже знають . Коли ти з цією людиною спілкуєшся,  а не просто чуєш і бачиш перший раз. Мені здається, що людині важко зрозуміти, що таке бути ЛГБТ в Україні. Якщо людина ніколи не зазнавала дискримінації, нетолерантного ставлення взагалі складно людям це пояснити. На даний момент одне з питань, яке мене хвилює – наприклад моя партнерка працює у великій компанії, в неї є медична страховка,  яку її колеги можуть спокійно використовувати за своїх дружин, чоловіків. А ми не маємо на це право. Тому що за законом я для неї взагалі ніхто. Коли ми підписуємо договір за квартиру, ми вписуємо лише одну з нас.

Люди, які ніколи не стикалися, з цими, здається, невеличкими речами, але для нас вони важливі, в тому числі для моїх батьків – це просто подружка, яка живе зі мною. І мої батьки не хочуть сприймати того факту, що ми – сім’я. Для мене перш за все важливо, щоб мої батьки сприймали мене. Моя мати колись сказала мені,  що вона ніколи не розкаже про те, що я є лесбійкою. І це буде нашим секретом. Я посміхнулася і сказала: “Мама,  в мене відкрите обличчя, я виступаю по ТБ, іду в першому ряду на Марші рівності, тому що я не соромлюсь цього. Але якщо ти хочеш мати це за таємницю, хай воно так буде “.

Щороку я беру участь у тренінгах для батьків. Це неймовірний шлях, який я на жаль проводжу не зі своїми батьками. А з чужими батьками. Те наскільки вони розквітають, наскільки вони змінюються зустріч за зустріччю  – для мене це велика радість. Я маю відношення до того як вони змінили ставлення до своїх дітей, я завжди трішки ніяковію, коли отримуючи листи подяки від дітей за те,  наскільки змінились їх стосунки з батьками.

Мене звати Юра Франк. Я координатор трансгендерного напрямку в громадській організації “Інсайт”. Фактично я займаюся тим, що працюю з трансспільнотою, плюс ми спілкуємося з нашими державними органами з приводу дискримінації трансгендерних людей, процедури зміни статі і документів в Україні.

Ситуація трансгендерних людей в Україні досить складна з ряду причин. Перша причина – це те, що у нас високий рівень гомофобії та трансфобії в суспільстві. Люди досить ксенофобні, тобто трансгендерні люди зустрічаються з дискримінацією, коли звертаються до держорганів, також вони зустрічаються з насильством, грубістю, нерозумінням близьких.

Друга причина труднощів – це те, що трансгендерність або транссексуальність, як це зазначено в медичних документах, досі вважається психічним захворюванням. Це зафіксовано на міжнародному рівні в Міжнародному класифікаторі хвороб, затвердженому ВООЗ. На практиці це стає причиною стигматизації, тому що в нашому суспільстві люди з будь-якими психіатричними діагнозами вважаються неадекватними, тобто люди ставляться до них з недовірою.

Третя проблема, яка випливає з перших двох – це сама державна процедура, згідно з якою люди отримують доступ до якихось медичних втручань, які потрібні, і до зміни документів. Відповідно до діючої процедури, трансгендерна людина, якщо вона хоче зробити якусь операцію і змінити документи, офіційно підтвердити свою ідентичність на державному рівні, повинна пройти ряд етапів, які часто розтягуються на роки. Перший етап: людина повинна звернутися до психіатра, стати на облік до психіатра і вона має бути направлена на обстеження в психіатричну лікарню, стаціонар. Тобто людина повинна пробути місяць в психіатричній лікарні. Це робиться нібито для того, щоб встановити діагноз “транссексуалізм”. Тут я хочу додати, що це один з так званих політичних діагнозів, на мою думку. Точно такий же, як у свій час була “гомосексуальність”, яка теж вважалася психічною хворобою.

У психіатрів, якими часто є люди старшого віку, виховані в радянському суспільстві і отримали тоді освіту, у них дуже стереотипні уявлення про гендерні ролі, тому часто трансгендерні люди змушені там брехати, тобто придумувати історію максимально стереотипну для того, щоб виглядати в їхніх очах, якщо ти трансгендерний чоловік – максимально маскулінним, а якщо ти трансгендерна жінка, то ти повинна бути максимально фемінна.

Люди проходять дослідження протягом місяця. Там згідно закону – від місяця до 45 днів і потім якщо все добре, лікарі в лікарні приймають рішення: поставити цей діагноз чи ні. Якщо все успішно, отримавши це рішення, людина має поїхати до Києва і пройти спеціальну комісію. До Комісії входить 12 осіб. Це мультидисциплінарна комісія. До неї входять психіатри, ендокринологи, психологи, хірурги. Якщо їх все влаштовує, вони видають довідку про можливість хірургічного втручання. На операцію і на гормонотерапію. Є такий стереотип, що всі трансгендерні люди хочуть зробити якісь операції, тобто максимально наблизити своє тіло до зовнішності іншої статі. На практиці це не так. Є люди, яким комфортно, якщо вони приймають гормони і все.

Я з провінційного міста і там, де я жив, у тому оточенні, в якому я жив – це виглядало так, як ніби ти не вибираєш своє життя. Все, що повинно бути у тебе, вже розписано на перед. Якщо ти дівчина, ти повинна вийти заміж, повинна народити дітей. Я був 7 років у шлюбі. Мій чоловік – непогана людина, я не скажу, що він здійснював проти мене насильство, але наш шлюб скоріше був моєю втечею від моєї матері, ніж моїм свідомим вибором насправді. І це була втеча якоюсь мірою від минулого, тому що у мене в підлітковому віці, в юності було багато неприємних моментів. Я пережив зґвалтування, насильницьке партнерство з людиною, який бив мене.

У той момент я мало знав про фемінізм і про соціальні причини ось цих всіх стереотипів. Про них я дізнався значно пізніше. У будь-якому випадку, навіть коли я дізнався про них, я відчував себе некомфортно в цьому тілі через те, що мене розпізнають у суспільстві як жінку і ставляться відповідно. Я почав називати себе в чоловічому роді й ідентифікувати себе так в інтернет-блогах, соціальних мережах. Я писав фанфікшн і там теж підписував себе від чоловічої особи. Просто в один момент мені стало зрозуміло, що я проживаю не своє життя, я його не контролюю. До того моменту ми прийшли з моїм чоловіком до того, що ми жили разом як друзі, в принципі, могли роз’їхатися. Я хотів почати своє власне життя.

Якщо зараз говорити про конфлікт, який відбувається на Сході України, це, на мій погляд, агресія Росії в загальному і маніпуляція її на проросійських настроях людей, які живуть у цьому регіоні. І сама ця ситуація робить ще важчою становище транслюдей, особливо в тих регіонах, де йдуть бойові дії. До нас звернувся чоловік, який був на цій території в той час і не міг виїхати через те, що він трансчоловік, довгий час був на гормонах і було складно уявити, що коли-небудь він був жінкою. При цьому у нього був жіночий паспорт, який він не міг поміняти через процедури, і не міг виїхати. І у нас вийшло вивезти цю людину тільки після втручання місії ООН. Через майже три місяці. Ми з ними зв’язалися і вони вивезли її кортежем до кордону з Україною, де його зустріли наші волонтери.

Нещодавно активізувалися праворадикальні, націоналістичні групи, у яких звичайно ж дуже погане ставлення до ЛГБТ, до будь-яких груп всередині ЛГБТ, вони проявляють цілком собі фізичне насильство, що можна було спостерігати під час прайду, який проходив у цьому році. Це можна спостерігати в нашому повсякденному житті. Буквально два дні тому мені зателефонувала трансжінка і запитувала про те, як їй писати заяву в поліцію, тому що її штовхнули ногою на Майдані Незалежності. Це були люди з татуюваннями зі свастикою. До честі нашої нової поліції потрібно сказати, що вони ввічливо з нею обійшлися, відвезли додому, прийняли її заяву і вона стежить за тим, щоб справа далі тривала. Тому що у нас є проблема, що злочини на ґрунті ненависті не розслідуються. Тобто у нас є законодавство, але воно дуже погане і такі випадки інтерпретують як хуліганство.

Звертаючись до суспільства, просто до людей, які живуть в цьому місті, живуть у цій країні, я б хотів побажати їм бути, чи то, добрішими і не завжди слідувати першій стереотипній думці, яка приходить їм в голову. Іноді не все, що здається нам очевидним – очевидно. Іноді ті люди, на яких ми звикли навішувати ярлики – ці люди частіше, такі ж як і ми, зі своїми проблемами, зі своєю життєвою ситуацією. І в ситуації меншини, пригнобленої групи, може виявитися будь-хто. Я б хотів побажати, щоб якомога менше людей опинялися в ситуації гноблення і дискримінації, і якомога більше людей розуміли, що це і намагалися не допускати цього. Знаючи, що це може відбутися, в тому числі, з ними.

Мене звати Олена Шевченко і я представляю громадську організацію “Інсайт”.

Наша організація є феміністичною, і також ми займаємося квір-питаннями. Концепція квір вона більш-менш нова для наших пострадянських країн. Ми заявляємо себе як феміністична ініціатива. І ми намагаємося працювати над вирівнюванням положення дискримінації ЛГБТ, різних літер із ЛГБТ. Це означає, що в Україні найбільше домінує гей-дискурс, тому ми намагаємося працювати з лесбіянками, бісексуальними жінками з питань фемінізму в тому числі. І з трансгендерними людьми. В минулому році ми розпочали ще працювати з інтерсексуальністю.

Наше бачення полягає в тому, що ми усвідомлюємо, розуміємо і намагаємося пояснити людям, що неможливо працювати тільки з однією групою меншин, дискримінованих на адвокаційному рівні. Тому що питання дискримінації, утисків вони, в принципі, до різних груп меншин інтерсекціональні. Тобто вони взаємопов’язані. Вони не можуть стояти окремо. В принципі, це дуже пов’язані речі, коли ти починаєш це усвідомлювати. І найголовніше завдання запустити в людях цей процес. Бо навіть у ЛГБТ-спільноті, в тому числі в ній, ми часто стикаємося з расизмом або нетерпимістю до інших, до людей, меншин, які теж стикаються з дискримінацією. Ці питання дуже важливі, щоб влаштувати консолідований правозахисний рух, щоб виступити колись єдиним фронтом.

Я активно займалася спортом, ще зі школи, в принципі. Я була професійною спортсменкою і займалася, як прийнято говорити, чисто “чоловічим” видом спорту. Чисто “чоловічий” вид спорту – це боротьба. Спершу це було дзюдо і самбо, після цього це вже була вільна боротьба. Це було серйозним випробуванням, займатися видом спорту, в якому превалюють чоловіки і в якому практично немає дівчат. Що дискримінація і нехтування були практично скрізь. Це, в принципі, допомогло мені усвідомити себе як феміністку, як людину, яка бореться за рівноправність чоловіків і жінок. Це коли тобі доводиться працювати в два або три рази більше тільки для того, щоб довести іншим людям – чоловікам, хлопцям, що ти маєш право разом з ними займатися цим видом спорту. Хоча твої результати набагато вищі ніж їх, все одно тебе не сприймають як рівного. Це абсурдно з моєї точки зору, тому що особистість завжди індивідуальна, і, в принципі, потрібно цій особистості дозволяти розвиватися як їй цікаво. І зрівнялівкою займатися, підганяти всіх під один стандарт “жінки” або “чоловіки” мені здається не варто.

Ця бінарна характеристика передбачає, що маскулінність – це риса чисто чоловіча, а фемінність, як протиставлення маскулінності – це риса чисто жіноча. Маскулінність – це активність, сила. А фемінність – це слабкість і податливість. Якщо ти не вписуєшся, не вписалась, не вписався, то за це накладаються санкції. Санкції у вигляді насильства, неприязні, ненависті й осуду.

І тут потрібно розуміти, чому для традиційного суспільства це настільки важливі моменти. До геїв, лесбіянок, бісексуальних і трансгендерних людей є дуже велике упередження. І негативне ставлення. Але найчастіше ми чуємо, коли йдеться про ЛГБТ, це про геїв чоловіків. Чому? Тому що чоловіки – це найважливіша категорія в житті, вони цінніші, ніж жінки для традиційного суспільства. І якщо чоловік гей, то в очах інших гетеросексуальних чоловіків, альфа-самців, він зраджує все чоловіче, він зрадник і опускається до рівня жінки. Тобто із ролі суб’єкта він стає об’єктом.

Всі жінки є об’єктами в традиційній культурі. Тобто це означає, що жінку можна мати, змушувати, принижувати і ґвалтувати. Я думаю, що боротьба з будь-якими видами стереотипів і забобонів – це, в принципі, боротьба, яка не має кінцевих результатів. Поставити собі довгограючу мету, що через 25 років ми досягнемо повного рівноправ’я в суспільстві і розіб’ємо всі забобони – я думаю, що це ніколи не трапиться. Але тут дуже важливий процес, тому що кожен день, коли ти міняєш ставлення, думки, даєш інформацію і бачиш зміни хоча б в одній людині, то він, в принципі, приносить сенс у твоє життя.

Міняти суспільство складно і я думаю, що це якийсь концепт, який не має форми: “Чим ви займаєтеся? Ми змінюємо суспільство! “Ніхто не знає про що це. Насправді це щоденна праця зі спілкування з людьми, з інвестиції в людей. І тільки в діалозі люди готові змінюватися. Тому що, якщо ви говорите з ними з позиції влади – це монолог і людина психологічно не готова приймати, це означає, що щось нав’язується. Коли ви говорите на рівних, то ви, в принципі, можете впливати один на одного в діалозі. У діалозі народжується взаєморозуміння.

І ось на даний момент ми займаємося інвестуванням і пропагандою. І я спеціально кажу слово “пропаганда”, тому що воно відразу ж викличе протест, оскільки слово досить неоднозначне. Це слово асоціюється чомусь із насильницькими методами, хоча слово “пропаганда” має кілька значень, у тому числі реклама, коли ти говориш на публіку. Це артикулювання твоїх меседжів. Це коли ти виходиш на публіку і кажеш: “Я тут, і я такий же (така ж) як і ви. Просто я від вас відрізняюся”. Це не означає, що я порушую чиїсь права, як вважається деякими людьми в Росії, де прийняті закони про заборону так званої пропаганди гомосексуальності. Сама концепція сприйняття того, що сексуальна орієнтація або щось ще можуть бути насильно нав’язані в корені не вірна. Це такий прийом цікавий, риторичний теж. Це коли ви використовуєте аргументацію більш-менш логічну, але ваша гіпотеза, яку ви людям пропонуєте, вона докорінно помилкова і невірна.

Я чую це від різних людей із різною освітою, що ваші права як меншості порушують мої права як більшості. Як це виражається? Люди приводять дивні приклади. Мені їх складно усвідомити логічно, але звучить це приблизно так: я гетеросексуальний, білий чоловік не хочу бачити тебе на вулиці і знати, що ти лесбіянка. І так, увага, якщо моє існування і візуалізація порушує чиїсь права як гетеросексуалів, гомофобів, то я можу запропонувати людям наступний варіант відповіді. Ви можете не бачити мене, а це значить не ходити в те місце, де я сьогодні буду стояти, наприклад. У вас є на це право. У вас є право закрити очі і не бачити мене, і у вас є право піти і протестувати в інше місце або те ж саме, не порушуючи моїх прав вашим насильством щодо мене.

Дуже складно говорити про історію феміністичного руху в Україні, тому що і на даний момент я не можу ствердити, що він існує. Були спроби створити щось. Були і є різні організації, неформальні ініціативи. Але не слід сприймати феміністичний рух в Україні та в усіх пострадянських країнах за шаблоном того, як він розвивався в Америці чи в Європі. Тому що це зовсім різні шляхи розвитку. У нас різний бекграунд, у нас, в принципі, суспільство ніколи не мало своєї історії боротьби за права, у тому числі жінок. За радянських часів жінкам дали право голосувати, працювати. Це не означає, що у нас з’явилася рівноправність в радянський час. Ні, це означає, що державі не вистачало економічної сили, державі не вистачало робочих рук, тому всім було welcome: жінки, діти на виробництво! І жінки працювали як вдома, по домашньому господарству, що ніколи не оплачувалося і вважається взагалі не роботою, і працювали на виробництві, тобто несли подвійне навантаження. Фемінізму в радянський час, в принципі, не було. Це було теж дисидентство. Тобто люди, які теж займалися правами людини, правами жінок, фемінізмом, вони, як правило, відсилалися, бо це шкідливі ідеї для держави, де всі “рівні”. Тому в Україні ми спостерігаємо дуже складний процес, бо за радянських часів була ось ця зрівнялівка, де, в принципі, жінка на виробництві сприймалася як чоловік, а вдома як жінка, як обслуговуючий персонал.

В Україні досі існує скляна стеля. Ти не проб’єшся в чоловічі суспільства просто тому, що тебе туди не пустять. Ти не рівна, ти працюєш за меншу зарплату, ти, як правило, працюєш на “жіночих” посадах. Помилково сприймається сексизм як боротьба за права жінок. Тому що як і в питанні боротьби за права ЛГБТ, люди думають, що це боротьба за якісь специфічні права. Також і в боротьбі за права жінок. Чому так відбувається? Більшість гетеросексуалів і та частина, яка чоловіча, привілейована, не стикається з тими проблемами, з якими стикаються жінки. Їм складно усвідомити цей концепт, тому що вони заздалегідь знаходяться в привілейованому положенні. У них є привілей.

І так, тут потрібно спробувати бути чесними самими з собою. Дуже легко кричати, що ось ці люди не хочуть розлучитися зі своїми привілеями. Насправді, це дуже складне завдання усвідомити свої привілеї, тому що вони не видимі. Ти просто ними користуєшся з народження, ти їх не помічаєш, бо вони в тебе є. Помічають ті люди, у яких їх немає. Я вважаю, що це велика сила духу і робота над собою – усвідомити їх і намагатися від них відмовитися. Вимагати, щоб всі їх усвідомили було б нерозумно. У всіх у нас є деякі привілеї: хтось білий, хтось гетеросексуальний, хтось народився в сім’ї з великим достатком. Багато ви бачили людей, які відмовилися від цього? Я ні.

Як багато хто знає, в Україні триває і ескалується конфлікт з РФ. У нас є окупована територія Криму, у нас є конфлікт, ескалація насильства у двох східних областях. Я не думаю, що наше завдання як правозахисників, давати оцінку тому, що відбувається зараз. Наше завдання – намагатися допомагати людям, які зіткнулися з війною і наше завдання – намагатися розібратися з причинами війни. Якщо держава не допомагає своїм громадянам розвиватися, не надає підтримки в розвитку критичного мислення та не інвестує в освіту, не забезпечує достатнім рівнем проживання, я впевнена, що така держава не може вимагати щось взамін.

Я думаю, що нам усім насамперед потрібно спробувати заглянути в себе глибше і розібратися, де конкретно в мені є моє щось, моя ідентичність, те, що я вибираю, те, що я відчуваю, а де було те, що було мені нав’язано і нав’язується мені тривалу кількість часу, починаючи з дитинства. Де те, як мене хочуть бачити люди і де те, ким я є. Своя ідентичність – це свій вибір і не потрібно боятися заявляти відкрито, що так, я це вибираю. Не потрібно намагатися слідувати концепції того, що, будь ласка, пожалійте мене, я з цим народився і я з цим народилася. Можливо і так, але нам потрібно всім разом об’єднатися для того, щоб захищати концепцію особистісного вибору, тому що саме на цьому ґрунтується свобода.

Тимур: Мене звуть Тимур. Я працюю в ЛГБТ-організації.

Зорян: Мене звуть Зорян. Я правозахисник і працюю в організації “Freedom house”.

Тимур: Я працюю в ЛГБТ-організації “Точка опори” і також на Національному ЛГБТ-порталі.

Зорян: Україна була першою радянською республікою, яка після розпаду Радянського союзу прибрала статтю з Кримінального кодексу і здавалося, що після цього правозахисна робота не була потрібна, тому що формально ЛГБТ-людей у цій країні не переслідують.

Зорян: Але існує шалений тиск в суспільстві на таких людей. Суспільство хоче, щоб ми мовчали, не демонстрували, не пропагандували як нам закидають і тому в людей дуже обмежений вибір: або бути собою, а це означає кожного дня за це боротися, або залишати цю країну, або бути, те що називається, повністю закритими і приховувати від суспільства своє життя.

Зорян: Тому обивателі, які дуже мало знають про ЛГБТ, запитують в нас: “Ну а хто ж вас утискає? Хто вас переслідує? Вас же з роботи не звільняють через це, так?”. І ми намагаємось пояснити, що йдеться про звичайні життєві ситуації, в яких ми опиняємося обмеженими. Наприклад, якщо я, не дай Боже, потраплю в лікарню і буду без свідомості, то Тимур, який найближча для мене людина, не зможе мене відвідувати, не зможе приймати рішення пов’язані з моїм лікуванням, тому що юридично він мені ніхто.

Зорян: Ну і ЛГБТ-активізм став ще більш актуальним під час і після Євромайдану, коли Україна в принципі зробила свій цивілізаційний вибір. Ми рухаємося у бік Європи. Це не означає, як знову ж таки, багато хто говорить: нав’язування якихось інших цінностей українцям, так? Це означає, що у цій країні всі люди можуть бути рівними, бути собою і це включає також рівність для ЛГБТ-людей.

Тимур: Також цього року ми спробували провести новий експеримент, коли ми гуляли по Києву. І я можу сказати одне, що я очікував набагато більшої гомофобії на вулиці, ніж вона була, точніше її відсутність. У кінцевому результаті нас побили трохи, але варто зауважити, що нас побила не більшість, а зовсім мала меншість. І я навіть не впевнений, що їх більше ніж ЛГБТ в Україні.

Зорян: Ми понад годину гуляли містом, тримаючись за руки і бачили, що абсолютна більшість людей не проявляли свою реакцію на нас. Для них ми були схожими на інопланетян або вони думали, що ми іноземці, які може не знають, що тут так не прийнято поводитись. Але люди свідомо вирішили не проявляти свою реакцію. У кінці ми побачили дуже багато агресії від організованої групи молодих людей, які буквально блукали містом у пошуках мішені для агресії. Справді, коли ми тільки розпочали з ними розмовляти, хоча вони з нами розмовляли лише для того щоб відійшла поліція, яка була поруч і вони нас могли почати бити, але розмова була цікава і справді вони запитали у нас, чи ми патріоти. На що ми відповіли, що так, ми – патріоти і любимо свою країну, хочемо її розвивати і так далі. Наступне їх питання було: “Ну тобто ви хочете щоб наша нація була кращою і вищою за всіх?” На що я сказав, що у нас різне розуміння патріотизму. Ми сказали, що революція на Майдані була сутністю української нації і ми також там були. Там були люди, які вважали себе українцями, хоча могли говорити українською чи російською, могли мати різну сексуальну орієнтацію, були абсолютно різних професій, але це була нова українська нація, яка боролася за своє самовизначення. А нам сказали, що ми не патріоти, тому що ми порушуємо закон природи і ганьбимо білу расу.

Коли почався конфлікт між Україною і Росією, дуже сильно знизився вплив російської пропаганди в Україні. А російська пропаганда саме й була одним із носіїв усіх цих міфів про “гейропу”, і що ЛГБТ- це західний тренд покликаний на знищення цивілізації і того, що вони називають “рускім міром”. Але з іншого боку усі ті меседжі, які раніше доносила до українців російська пропаганда підхопили праворадикальні, націоналістичні сили в Україні. Вони також почали говорити, що ЛГБТ – це якийсь чужинний елемент, якого треба позбутися, бо інакше наша нація зникне. І зараз те,  що праворадикальні рухи закидають українській ЛГБТ-спільноті найбільше – це те,  що ми не створили свій окремий ЛГБТ-батальйон і ми начебто не воюємо на Сході. Але насправді геї і лесбійки є всюди і у добровольчих батальйонах, і у збройних силах,  і серед волонтерів.

Тимур: Я це бачу, що ми будемо рухатися в будь-якому випадку тільки вперед і той конфлікт, який є – це лише дуже важлива причина чому треба говорити про права людини і про те,  що треба захищати людей від дискримінації. Тому що питання дискримінації зараз в Україні стало не тільки для ЛГБТ, але є купа дискримінованих груп. Наприклад, переселенці з території, де ведеться конфлікт. Вони теж зазнають дискримінації. Але кожного разу депутати писали дуже гарний законопроект: “Захистити за сексуальною орієнтацією “, але в кінцевому результаті “сексуальна орієнтація ” завжди зникала з цих законопроектів.

Те ж саме відбувається зараз,  коли приймаються зміни до Конституції України. І в першій версії змін було написано: “Заборона дискримінації за сексуальною орієнтацією” і тоді як нам говорить Конституційна комісія, що Рада церков проти, тому ми не будемо прописувати це, тому що Церква проти.

Зорян : І ми знаємо, що у цьому випадку дуже сильний вплив мають релігійні організації, і тут ми ще стикаємось з однією серйозною проблемою в Україні : дуже мало людей розуміють, що Церква від держави відділена і що ми живемо у світській державі, і Церква не може накладати вето на права тих чи інших людей.

Зараз ми бачимо все більше насильства проти ЛГБТ, на жаль. У цьому році ми бачили декілька вбивств на грунті гомофобії, напад на Марш рівності, бачили напад на нас на відео і били нас не за “провокацію”, а за те, що ми “порушуємо закони природи”. Це насильство постійно зростає проти ЛГБТ і в цій ситуації ми стоїмо перед вибором: як на це насильство відповідати?

Український ЛГБТ- рух може відповісти на це насильство так як це було у США, де ми бачили Стоунволл, коли ЛГБТ- спільнота фізично відповіла на агресію з боку поліції – з цього почався ЛГБТ- рух у Штатах, або вибрати інший шлях і говорити про те, що насильства в Україні і так забагато, насильство є неприйнятним у будь-якому випадку і ми не будемо відповідати тією ж монетою, будемо говорити про свої права.

Зорян : Зараз ми бачимо, що дискусія навколо питання ЛГБТ зсувається з традиційних цінностей, культурних і переходить більше у політичну площину. І ми це бачили наочно, коли цього року вперше у марші рівності брали участь двоє народних депутатів. І це справді виходить на політичний порядок денний, хоча для більшості політиків це виглядає політичним самогубством почати говорити про права ЛГБТ, але насправді це шанс для України стати більш прогресивною країною, стати лідером у регіоні, що стосується прав людини і зокрема прав ЛГБТ.

Зорян : В Україні справді досить складна ситуація з епідемією ВІЛ. Україна одна з небагатьох країн світу, де ця епідемія продовжує рости. Раніше це була епідемія від якої переважно страждали споживачі ін’єкційних наркотиків і працівники секс-бізнесу. Зараз основний шлях передачі – статевий. Більшість цих контактів,  які приводять до інфікування є гетеросексуальні,  а не гомосексуальні.  Але нам про це говорить офіційна статистика, яка є такою,  тому що ВІЛ-позитивні геї,  коли вони дізнаються про свій статус,  приходячи в СНІД – центри не повідомляють,  що вони геї. Тому що ВІЛ-позитивні геї стикаються з подвійною дискримінацією у нашому суспільстві.

Зорян: В жовтні минулого року, ми бачили сумну подію, коли був спалений кінотеатр “Жовтень”. Він згорів майже до тла і це сталося під час показу фільму на ЛГБТ-тематику. Двоє молодих людей,  які як потім виявилося були пов’язані з праворадикальними організаціями принесли на сеанс два фаєри і від них загорівся кінотеатр. Потім слідство пішло дуже цікавим шляхом. Слідство вирішило, що хлопці просто хотіли зірвати сеанс, щоб сеанс припинився. А те, що кінотеатр згорів взагалі  не пов’язано з їх діями. Зараз їх поведінку розглядають як просто хуліганство, хоча це був явний,  як це називається у цивілізованих країнах, злочин на грунті ненависті.

Справді, законодавство саме по собі не змінює суспільну думку, але відсутність законодавства – це перша перепона, щоб ця думка почала змінюватись. Тому законодавство треба прийняти, щоб просто дозволити подальші зміни у суспільстві.

Але, звичайно, крім законодавства треба змінювати суспільство навколо. Ми намагаємось це робити будучи відкритими,  наскільки це можливо, в нашому колі спілкування. І мені здається, що чим більше ЛГБТ будуть відкритими в Україні, тим більше українців знатимуть когось особисто з них . А коли людина знає гея чи лесбійку,  бо це друг, колега чи родич, знайомий, вона вже не керується цими дурними стереотипами,  що це інопланетяни або помилка природи, бо це люди, яких ми особисто знаємо і за яких ми готові заступитися, незважаючи на те, що вони чимось одним від нас відрізняються.

Тимур : Я думаю що у суспільстві, де кожен зможе бути собою,  ми зможемо жити набагато щасливіше. Вас не будуть чіпати за те,  що у вас якісь переконання, мене не будуть чіпати, що у мене якісь переконання. Можливо на цьому закінчаться певні конфлікти між нами.

Зорян: Я скажу вам,  що серед ваших родичів, друзів, знайомих, колег, сусідів, співгромадян точно є геї і лесбійки, про яких можливо ви ще не знаєте. І не кажуть вам про це можливо тому,  що бояться,  що ви перестанете з ними дружити, працювати, будете переходити на інший бік вулиці або ще якось їх зневажати. Можливо це просто їхній страх, а можливо ви сказали щось,  що їх у цьому переконало. І мабуть важливіше для вас бути готовими їх підтримати, коли їм буде складно, щоб просто цих людей не втратити як друзів,  як сусідів,  як колег і щоб ці люди могли прийти до вас і сказати,  що мене залишила моя кохана людина,  або мене звільнили з роботи чи ще щось,  тільки тому що я чимось відрізняюся. У більшості випадків у цих людей немає таких друзів, яким би вони могли це сказати. Тому важливо підтримати таких людей,  які точно є серед тих,  кого ви знаєте.