Мирослав Ягода 一 ключова фігура львівського андеграунду й художник-одинак, безумець і геній. У його картинах видіння апокаліпсису змінюються моторошним умиротворенням, а смерть нерозривно пов’язана з народженням. Таня Жмурко розповідає про творчість загадкового майстра.
«Хочу намалювати стогін Землі», 一 писав у своєму маніфесті «Трійця варварів» Мирослав Ягода. З його полотен, численних малюнків і текстів лунає хворобливий крик нестерпності людського існування. Він закладений у самому живописному мазку 一 експресивному, пастозному 一 або лінії рисунка 一 тремтячій, ламкій, заплутаній.
Творчість Мирослава Ягоди нагадує провал, стрімкий спуск або навіть падіння, опинившись у якому усвідомлюєш неминучу небезпеку, але не можеш зупинитися. Його образи 一 апокаліпсису, демонів, дивної «Ципи, що поїдає своє плем’я» 一 виникають із хтонічної темряви, захоплюють і не відпускають.
Самотність і грибок
Художник народився в невеликому селі Гірник під Львовом, закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова (нині Українська академія друкарства). Його творче становлення припало на кінець 1980-х 一 час формування культурного середовища у Львові: перші незалежні галереї, журнали про культуру, фестивалі, виставки сучасного мистецтва. Але Ягода стояв ніби окремо, був художником-одинаком. Він замикався в невеликій напівпідвальній майстерні 一 запорошеній, прокуреній, заваленій книжками й полотнами 一 і подовгу працював.
До своїх полотен він ставився так само недбало, як і до життя: пам’яті, вони були повалені на купу або прибиті до стіни, окреслюючи існування художника. Редактор і культуролог Тарас Возняк згадував: «Він запросто знімав [свої твори] з підрамників 一 бо просто не мав інших. Згодом це стало його фірмовим стилем. Так само, як “фірмовим стилем” став грибок, що поїдає ці фантастичні полотна, кракелюр, тріщини, що вкривали полотна, бо Мирослав ставився до них якось нещадно, майже люто, як до небажаних свідків […] діянь, які він хотів скоріше приховати».
Інакшість часто розуміється як ненормальність і рідко прощається 一 Ягода став для багатьох «дивним відлюдником». Історії про нього зазвичай починаються не з характеристики його творчості, а з визначень «дивний», «маргінальний», «ненормальний». Але він настільки ж маргінальний, як і будь-який інший талановитий художник, який знайшов свій шлях і йде врозріз із художнім мейнстрімом.
Людина, яка знає Ніщо
Ранні полотна Ягоди вирізняються особливо щільною живописною поверхнею: на непроникному, майже чорному тлі в експресивній манері написані дивні антропоморфні істоти 一 ті, хто нудиться, страждає, немов застряглі в лімбі. Майже безтілесні, вони кочують з одних творів в інші, проживаючи нескінченні життя. Складається враження, що художник своїм мистецтвом звільняє їх.
Ще більше можливостей для експресії давала графіка 一 не дивно, що Ягода залишив сотні рисунків, виконаних тушшю або гелевою ручкою. Плутана чорна лінія веде власну розповідь, чимось нагадуючи роботи Антонена Арто: як у «тілі без органів» Арто немає конкретних частин тіл або зон сексуальності, так і у світі Ягоди немає конкретної часової локалізації 一 складно сказати, було це до народження чи після. Усе перебуває в роздробленому заплутаному русі, його персонажі 一 сутності, одночасно «ще не народжені», «живі» та «померлі».
У творах Ягоди багато алюзій на релігійні мотиви: «Чорна Мадонна», Христос зі збожеволілими очима, що відчуває весь біль людства, і християнська символіка, що не піддається легкому тлумаченню. Але художник вільно обходиться з біблійними сюжетами, роблячи їх частиною свого світу, винаходячи власну «іконографію» і нові міфологеми. Такою є «Мацьора Ципа, що поїдає своє плем’я» 一 напівдемон, напівлюдина, напівтварина, з кількома обличчями, що народжує і вбиває дітей одночасно. Хто вона? Злісна міфічна богиня, що пожирає потомство, чи метафора сучасного суспільства з його війнами і чварами?
Спроба виразити Ніщо проходить через усю творчість Ягоди як образ іншого, потойбічного, невідомого, надсильного. «Ніщо дивиться крізь картини і збоку займається твоєю космічною здобиччю, як видіннями. Тим, що виходить за горизонт, тим, що зайшов у заборонену кімнату в палаці, 一 людина, яка знає Ніщо», 一 писав художник.
Художник вільно обходиться з біблійними сюжетами, роблячи їх частиною свого світу, винаходячи власну «іконографію» і нові міфологеми.
Не йди далеко, усе тут
До початку 2000-х Ягода стає затребуваним автором. У цей час його живописна манера змінюється 一 колорит надзвичайно яскравий, а зображення більше нагадують наївні картинки, з локальним кольором і дитячим спрощеним малюнком. У сюжетах з’являється якесь умиротворення, виражене в статичних композиціях і спокійному мазку.
Ягода стає популярним не лише як художник: його вірші залюбки друкують у журналах, перекладають польською та німецькою. Художника запрошують на виставки за кордон, де він має успіх. У Національному академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької ставлять його п’єсу «Ніщо», яка була, за словами самого митця, «про порожнечу […] або вмирання Бога».
Але, незважаючи на популярність, Ягода не полишає звичний спосіб життя. Він залишається прив’язаним до Львова й дедалі більше занурюється в алкоголь та відлюдництво. Його світ звужується і з часом обмежується кількома десятками квадратних метрів майстерні, у якій він живе і працює. «Останнім часом він якось так ставився до себе, наче його не було, 一 був лише папір, було полотно, були фарби, а побут 一 це все неважливо», 一 згадує художник Михайло Красник.
У роботах Ягоди є його улюблений Львів, є час розвалу, смути і війни. Але водночас вони про щось інше 一 вічне і прикордонне, про низку нескінченних трансформацій, про біль народження, страх смерті й безпритульну надію.
