Киянка Оксана Чепелик працює в усьому світі: у Нью-Йорку вона перетворює статистику на жест надії, а мешканцям нетрів у Ріо допомагає «знайти» своє місто. Водночас її мистецтво постійно повертається до українських сюжетів — так фільм «Хроніки від Фортінбраса» стає метафорою стосунків українців зі своїм минулим і самими собою.
Художниця світу
Оксана Чепелик розпочала мистецьку діяльність як акторка й танцівниця в експериментальному театрі «ААА» наприкінці 1980-х років. Її батьки — архітектори та історики архітектури, тож мистецтво оточувало її змалечку. Сьогодні вона працює з живописом, перформансом, відео та інсталяцією.
Чепелик жила в Києві, але її творчі інтереси від самого початку були далекі від мейнстриму місцевого мистецького середовища 1990-х років. Її цікавили теми гендеру, влади й управління, інтернету — тобто ті, що були співзвучні міжнародним мистецьким процесам.
Чепелик створює складні мультимедійні проєкти «Генезис» і «Колайдер», у яких досліджує те, як сформувався сучасний світ. У роботі «Початок» 2006 року художниця запустила неподалік від руїн Всесвітнього торгового центру дирижабль. На нього проєктували дані про народжуваність, зібрані в реальному часі. Цей жест символізував початок нового життя всупереч насильству й терору.
Схожою за візуальним рішенням була робота «Віртуальна морська вежа», створена 2000 року у фавелі Жакарезінью в Ріо-де-Жанейро. Художниця зібрала численні інтерв’ю з мешканцями фавели, які, хоча формально й жили в «місті Бога», були фактично відрізані від океану та інших принад Ріо. Виявивши, що мешканці нетрів почуваються відчайдушно через життя в такій собі «резервації», Чепелик запропонувала їм хоча б символічно, на один вечір, стати частиною спільного життя міста. Вони підняли в небо повітряну кулю, на яку транслювали інтерв’ю з мешканцями фавели та зображення океану. Так люди з фавели ніби розчинялися в океані, долучалися до невідомого їм життя, стирали межі, у яких були змушені жити.
Безчасся
Чепелик активно використовувала можливості міжнародних мистецьких резиденцій, багато подорожувала, працювала запрошеною викладачкою. Ці поїздки давали їй змогу втілювати технологічно складні ідеї. Саме в резиденціях були створені «Шматок лайна» та «Улюблені іграшки лідерів» — перформативні роботи, у яких художниця осмислює механізми влади через засоби масової інформації, інтернет та аналіз сексуального досвіду.
Хоча Чепелик стверджує, що всі роботи в резиденціях створені «крізь призму українського досвіду», творів, які безпосередньо відсилають до української історії та культури, у неї не так багато. Одним із них став фільм «Хроніки від Фортінбраса» (2001), який ніби підсумовує «декаду тектонічного зсуву історії». В епоху, коли «страждання ставало повсякденністю», невидимий мандрівник — вершник Фортінбрас — стає літописцем. У фільмі відображені метання людини, яка живе на уламках Європи, що перекроюється після падіння Берлінської стіни, розпаду Радянського Союзу та громадянської війни в Югославії.
Базований на есеї Оксани Забужко, фільм являє собою нелінійну мандрівку, у якій переплітаються хроніки минулого й сьогодення: тут є політ Юрія Гагаріна в космос і «революція на граніті», «Кривава неділя», «Гроші відмивають у Нью-Йорку», «Генпрокуратура заарештувала Юлію Тимошенко», «Обійми Путіна». Фільм фіксує асинхронність, притаманну й сьогодні українському суспільству, коли «доіндустріальна й постіндустріальна ери, дитинство і старість цивілізації злилися воєдино».
Забуття
Один із лейтмотивів фільму — пошуки себе, осмислення втраченого часу, спроби відновити або бодай намацати історичні зв’язки, намір подумати про минуле, хоч би яким травматичним воно було. Одна з тез Забужко — феномен забування, притаманний Україні: «Власного часопотоку українська культура не знає», — каже письменниця. У своїй збірці Забужко пише, що замість того, щоб стати «майстрами часу, ми стали його бранцями».
Метафора забування травми виражена й в основному образі фільму — жінці, яку ґвалтують двоє потворних чоловіків, що уособлюють тоталітарне начало.
У фільмі героїня — молода жінка в брючному костюмі — потрапляє до якогось ангара, після чого втрачає свою суб’єктність: її тіло мучать, роздягають, фарбують, стрижуть; воно буквально стає полем бою у грі в «карти», складеній із новин тодішніх газет. Його зафарбовують чорною аерозольною фарбою, а потім відмивають. Що несе цей обряд омовіння — очищення від незручного минулого чи передумову до нового наступання на ті самі граблі?
Протягом фільму образ героїні трансформується — від емансипованої жінки до понівеченого створіння в перуці Мальвіни, а потім — до образу Богородиці, яка годує немовля у фінальних сценах картини. Образ Богородиці перемежовується із зображенням мозаїки Оранти із Софійського собору в Києві — провісниці надії та берегині, яка обіцяє, що «сонце навколо тебе не похитнеться».
Вторуючи текстам Забужко, Чепелик порушує питання відповідальності та прийняття власного вибору, вдячності за життя, дане нам. «Життя без вдячності — це ж до біса паскудна річ», — каже Забужко.
«Хроніки від Фортінбраса» є фіналом нескінченних «пост-» української історії: «постколоніальної, постіндустріальної, пострадянської». Усі ці «пост-», за Оксаною Забужко, створюють саме цей «паралельний час» — той «єдиний, який зрештою тільки й має значення: час людини — у тому всьому, що так малозрозуміло називається її життям».
