Ім’я Олександра Шевчука було на слуху в 90-х 一 він багато виставлявся і друкувався в культовому журналі «НАШ», 一 але сьогодні мало кому відоме. Катерина Яковленко розповідає про творчість одесита, який без вульгарності міг висловити будь-яку думкуза допомогою оголеної натури.
Олександр Шевчук 一 один із яскравих, але маловідомих українських художників 1990-х, який працює з фотографією. Шевчук народився 1960 року в Одесі. Цікавитися фотографією почав ще в дитинстві: його мати була фотографом-аматором. Але знімати і працювати з технікою він навчався самостійно. Закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут; на його сюжетні та тематичні пошуки вплинули художники Києва та Одеси 一 Олександр Ройтбурд, Анатолій Ганкевич, Валерія Трубіна.
Про Олександра Шевчука часто згадують як про фотографа-документаліста, який створив масивний фотоархів богемного життя художників. Однак його знімки 一 не стільки документ рейву чи побуту, скільки рефлексія на мистецьку дійсність того часу.
Уперше публіка змогла побачити знімки Шевчука на виставках Олександра Соловйова «Штиль» і «Літо» в Києві 1992 року. Тоді його фотографії були показані разом із роботами групи AES, Олександра Гнилицького, Олега Голосія, Арсена Савадова й Георгія Сенченка.
У більшості своїх серій Шевчук звертається до жіночої та чоловічої оголеної натури. У його ранніх фотографіях тіло зазвичай андрогінне, «скульптурне»; художник часто робить відсилання до міфології та Стародавнього світу.
Наприклад, у серії «Гробниця художника» автор заграє з мистецьким середовищем, представляючи у вигляді фараонів і богів одеських авторів 一 Анатолія Ганкевича, Олександра Ройтбурда, Леоніда Войцехова, Олега Мігаса, Дмитра Лігеройса, Дмитра Дульфана. Кожен із героїв його фотографічної серії зображений в оточенні оголених хлопців. Таке акцентування уваги на художниках, певна квірність і карнавальність передають іронію, властиву українському мистецтву Одеси на зламі десятиліть.
Ще одним прикладом загравання з історією мистецтва стала серія без назви (інколи її підписують як «Homo 一 Ігри Астерія»), у якій людські оголені тіла представлені наче античні скульптури. Розфарбовані червоним кольором фотографії створюють сюрреалістичне сприйняття і передають певну містичність. Схожий сюжет та ідею автор втілив в іншій серії 一 «Садово-паркова скульптура».
У ранніх серіях Шевчука оголене тіло показане радше як асексуальне, хоча інколи присутні елементи еротики й навіть квір-еротики. Художника більше цікавила фактура, композиція, геометрія, експеримент. Наприклад, його серія «Спека-2» («Жара-2») з оголеними моделями на одеському узбережжі може здатися спекотною, але ставлення до тіла в цих знімках, незважаючи на деколи занадто відверті пози, не вульгаризоване. На деяких фотографіях тіло й зовсім зростається з гарячим морським берегом, мімікруючи під піщаний рельєф.
Пошуки композиції привели автора до створення серії «Хрестики-нулики», де художник буквально відтворює настільну гру за допомогою людських оголених тіл.
Проте вже із середини 1990-х його «тіла» набувають рис сексуальності, а часто навіть гіперсексуальності. Автор дедалі частіше звертається до політичних і соціальних тем, які також розкриває через оголення, але вже в інший, радикальніший спосіб. Змінюється і його підхід до зйомки: Шевчук дедалі більше працює із цифровою фотографією та менше 一 з аналоговими способами друку; у його фотографію дедалі більше «просочується» колір.
Автор дедалі частіше звертається до політичних і соціальних тем, які розкриває через оголення.
У нульові роботи Олександра Шевчука часто з’являлися в культовому журналі «НАШ» поряд зі знімками художників Харківської школи фотографії та Миколи Троха. Важливою для Шевчука була й кураторська практика. Він був одним з авторів виставки «НАШІ», присвяченій художникам «Паризької комуни», і низки інших проєктів.
Своїм фотографічним надбанням Шевчук вислизає з концептуального текстуального й мальовничого одеського контексту і, попри тісні зв’язки з тусовкою, є автономним автором.
