Текст про Сергія Ануфрієва потрібно починати як казку, повість або хоча б збірку анекдотів. Творчість одесита наскрізь просякнута літературною грою, а його життя — суцільний витвір мистецтва: об’єкти, інсталяції, акції, тексти й книжки, які разом формують корпус концептуалізму в Одесі та Москві.
Радянські кюлоти
Сергій Ануфрієв народився в сім’ї художників Олександра Ануфрієва та Маргарити Жаркової; виріс у місті Ісаака Бабеля, Михайла Жванецького, Ільфа й Петрова. «За батьком я корінний москвич. Предки мої, італійські масони, будували московський Кремль», — писав Ануфрієв у тексті «Кобзар під подушкою», де «переказував» історію свого родоводу. У такому мистецькому середовищі, де цінували творчість і самоіронію, виникли його перші роботи — легкі, романтичні, зворушливі, сповнені посилань на твори культури. Сестра Сергія Ануфрієва, реставраторка Юлія Жаркова, згадує, що її брат завжди малював якихось англійських принців і принцес; герої його графічних творів були вдягнені в нетипові для радянської дійсності жабо та штани-кюлоти.
Та й сам Ануфрієв став втіленням власних творів. Під час нашої першої зустрічі в нього були намальовані чорним маркером вуса (художник сказав, що їх намалювали його діти). У книзі The Irony Tower Ендрю Соломон згадує його неординарну манеру одягатися, а також спроби самостійно конструювати й шити одяг. Тонкий авангардний стиль він успадкував від матері.
З дитинства Ануфрієв цікавився філософією, знав історію культури, читав заборонену та емігрантську літературу. У юному віці вирушив до Москви, де познайомився з концептуалістами. Там він жив і створював роботи, час від часу повертаючись до Одеси. Ануфрієв став однією з ланок, що поєднували українські мистецькі практики з московським досвідом, а квартира його мами на вулиці Сонячній в Одесі перетворилася на осередок сучасного мистецтва, неофіційних виставок і творчої свободи. Саме там Леонід Войцехов провів свою знамениту виставку-акцію «Рідня».
Гасла та бланки
Одна з перших самостійних робіт Ануфрієва — серія «Подяка» — імітує офіційні документи, що заохочують за заслуги або загалом позитивно оцінюють чиюсь діяльність і працю. Іронія цієї роботи полягає в тому, що сама форма «подяк» на початку 1980-х вважалася архаїчною, такою, що втратила цінність. Своє ставлення до цієї офіційної форми й риторики художник підкреслює характеристиками таких документів — «Подяка непередавана», «Подяка незвичайна», «Подяка невимовна». Угорі документа художник розміщує відому фразу Леніна: «Мистецтво належить народу».
У цій серії художник уперше порушує одну з важливих для нього тем — проблему мови: свої «подяки» він оформлював українською та російською мовами. Сьогодні цю роботу можна було б розглядати як політичну, адже вона порушує питання ідентичності та культури.
Серія «Заїкання» теж говорить про мову, але вже як про структуру. Формально серія виглядає так: за допомогою повторюваних літер та їхніх комбінацій Ануфрієв ілюструє заїкання. Коли людина заїкається, повторюючи літеру чи фразу, вона створює певний ритм мовлення — аналогічно слова й літери створюють ритм усередині графічного твору. У цьому заїканні можна побачити політичні гасла та ідеї, що повторюються з року в рік, але ніяк не призводять до змін у суспільстві.
У цьому заїканні можна бачити повторювані політичні гасла, які не призводять до змін.
Буквально так
На початку 1980-х художник придумав термін «надавальне мистецтво». Трохи пізніше художниця і кураторка Марія Чуйкова охарактеризувала його так: глядачеві пропонується самому інтерпретувати твір — за допомогою закладеного в нього складного сюжету. Мистецтво пропонується.
У таких роботах є місце і для гри слів, і для образу, і для абсурду. Найчастіше героями робіт Ануфрієва ставали персонажі дитячих казок, а сам малюнок супроводжувався текстом — начебто вирваними з інших творів або з усного мовлення фразами. Назви, як правило, буквально повторюють текст на роботах — і глядач опиняється в глухому куті: невже автор заклав такий простий сенс? Ця незгода з простотою дає змогу заглиблюватися в інтерпретації та фантазії.
Наприклад, «Ясність і спокій» — колаж із зображенням гірського пейзажу, а внизу художник залишив підпис: «Ясність і спокій». Можливо, фраза була запозичена з творчості Омара Хайяма: «Якщо мудрість написана в серці рядком, // Значить, буде в ньому ясність, любов і спокій». У цій простоті мови й образу, у цій «літературності» відбилася романтика часу, особливе легке й водночас сміливе ставлення до реальності, яке існувало тільки у 1980-ті.
Глядач опиняється в глухому куті: невже автор заклав такий простий сенс?
Фломастер і наратив
Для своїх робіт Ануфрієв використовував усе, що було під рукою: папір, авторучки, олівці та фломастери, журнальні вирізки, листівки, знайдені предмети. По суті, він може перетворити будь-який предмет на витвір мистецтва.
Останнім часом художник працює над ідеєю патерну (від англ. pattern — «зразок», «шаблон». — Прим. ред.), в основі якого лежить оповідь і наратив. Мистецтво, за словами художника, у різні часи перебувало в різних і часто складних стосунках із літературою. Наприклад, модерністи постулювали незалежність образотворчого мистецтва від літератури. Сучасне мистецтво, «борючись із літературщиною», перестало займатися розробленням сюжетів і жанрів, залишивши це заняття коміксам і кіно. Але саме в оповідності й лежить, на думку Ануфрієва, шлях до виходу та розвитку нового мистецтва.
Мистецтвознавиця Тетяна Кочемасова зазначала, що «нескінченність білого аркуша, точка й лінія на площині виявилися для багатьох художників другої половини ХХ століття в Росії своєрідним «простором свободи», де їхні творчі пошуки могли знаходити візуальне втілення без ризику бути під забороною». Якщо розглядати творчість Ануфрієва саме з цієї позиції, стає зрозумілим бажання художника перетворити все на творчість, не зупинятися, постійно думати, обмінюватися ідеями й творити, перебувати у стані літературного твору, де він водночас і автор, і герой.
