Про Маргариту Жаркову в Одесі ходять легенди. Її пам’ятають як яскраву, екстравагантну особистість, дружину Олександра Ануфрієва [1], матір Сергія Ануфрієва [2], людину, навколо якої збиралися інші й у помешканні якої влаштовували квартирники. У медіапублікаціях її називають одеською Йоко Оно. Жаркова справді відігравала важливу роль в українському мистецькому середовищі. Вона була художницею, кураторкою Центру сучасного мистецтва «Тірс», однією зі знакових постатей мистецького життя Одеси 1970-х — початку 1990-х років. Наприклад, художниця Лариса Резун-Звездочетова неодноразово згадувала Жаркову як людину, яка відкрила їй світ сучасного мистецтва. Жаркова вміла знаходити талановитих людей, захоплювати їх, спрямовувати, давати їм читати літературу й знайомити з цікавими людьми.
У межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre Катерина Яковленко поговорила з донькою художниці, реставраторкою Юлією Жарковою, про Маргариту Жаркову та її місце в мистецькому середовищі Одеси.
Юлія Жаркова: Ми, звісно, усі різні — я, Сергійко й мама. Три абсолютно різні людини. Мама плекала в нас здатність вільно мислити й у жодному разі не втрачати власної індивідуальності.
Мама народилася у воєнний час — 28 липня 1939 року. У її паспорті зазначено, що вона народилася в Челябінську, але у своїх спогадах мама писала, що все дитинство пам’ятає на березі озера Бездонного в місті Слонімі (нині Гродненська область, Білорусь). Думаю, насправді вона народилася саме там. Цей період її життя я пам’ятаю невиразно: усе було якось розмито. То був складний час — початок Другої світової війни.
Озеро, яке пам’ятала мама, і справді було бездонним. Місто розташовувалося на кордоні Білорусі та Польщі. Оскільки мамин батько, мій дідусь, був поляком, її дівоче прізвище — Шешацька. Бабуся ж походила із Сибіру, з міста Златоуста. Вона була лікаркою й працювала у військовому госпіталі. Саме тоді почалася війна, і її допомога була потрібна. У цьому місті мамина родина пережила голод. Мама розповідала, що вони харчувалися переважно кукурудзяною кашею.
Мама знаходила розраду в читанні книжок. У неї був сусід аристократичного походження, професор Алексєєв-Попов, який мав приголомшливу бібліотеку. Тоді вона перечитала всю класику.
Мамин батько був художником. Він вивчав станковий живопис і навіть їздив навчатися до Санкт-Петербурга. Його батько теж був художником — іконописцем, який займався монументальними розписами в православних храмах. Попри польське походження, вони прийняли православ’я. На жаль, дідусь пішов на війну, потрапив в оточення, а потім повернувся. На той час бабуся вже вдруге вийшла заміж. Мама жила в суворих умовах через вітчима. Саме тому вона й сама рано вийшла заміж.
Мама займалася спортивною гімнастикою. Вона була легкою на підйом, товариською, мала популярність і багато друзів. У міському парку танцювала рок-н-рол зі стиля́гами. Хоча в неї був просто жахливий вітчим, вона вміла приховувати всі сімейні негаразди. Майже на кожній фотографії того часу вона усміхається.
Коли мама вийшла заміж, їй було сімнадцять років. Її чоловік був чехом, і разом вони поїхали до Чехії. Це був майже фіктивний шлюб. У Празі все складалося добре: мама навіть працювала ведучою на телебаченні й вивчила чеську мову. Згодом вона поїхала до Москви, де зустріла свого майбутнього чоловіка Олександра Ануфрієва, одеського художника, який тоді був на піку творчої форми.
Ануфрієв був тоді, як то кажуть, справжнім вогнем. Він познайомив маму зі своїм колом — московськими й одеськими художниками-нонконформістами, які не були в пошані у влади. Тепер я дивлюся на їхні роботи — і це моя особиста думка — та бачу, що вони, наприклад, поступаються імпресіоністам і багато в чому є вторинними щодо них. Водночас розумію, що кожна окрема робота сама по собі досить цікава. У цих картинах є власний пошук, особлива, саме одеська колористика, сміливі художні рішення.
Нам тепер складно уявити час, коли люди боялися висловлювати власну думку. Тоді всі знали: якщо приїжджала «кутузка», людину ніби стирали звідусіль — наче її ніколи й не існувало. Тому саме цей страх, ця боязнь самовираження — те, що робить ці роботи безмежно цінними.
Те покоління було унікальним для свого часу. Художники жили цілком відокремлено від соціуму, у паралельній реальності. Але це означало й повну безправність. Вони не мали можливості влаштовувати власні виставки, хоча справді багато працювали. В Одесі навіть ходять легенди про те, як знищили знамениту роботу Олександра Ацманчука «Політ» [3], на якій зображено хлопця й дівчину в доволі соцреалістичній манері. Кажуть, картину просто знищили на художній раді, буквально зрівняли із землею.
Катерина Яковленко: Яким було ставлення вашої мами до радянської влади?
Ю. Ж.: Мама походила з релігійної родини. Як я вже казала, дід був іконописцем. Тому мама завжди ховала під одягом хрестик. Вона була віруючою, православною людиною й вважала, що саме православ’я рятувало її та давало їй опору. Вона наполягала, щоб і я, і Сергій були церковними людьми. Але фанатиків не любила.
По бабусиній лінії в нас були якісь заможні родичі, яких розкуркулили. Мама також розповідала, що мого двоюрідного дідуся забрали до табору для дітей ворогів народу, звідки прабабуся якимось чином змогла його витягти.
Варто сказати, що в тих умовах усім доводилося лицемірити. У школі потрібно було вступати до комсомолу. І все ж улітку мама носила неймовірно екстравагантні вбрання, які на той час були справжнім викликом суспільству.
К. Я.: Якими були взаємини між різними мистецькими групами в Одесі?
Ю. Ж.: Коли мама стала дружиною Ануфрієва й вони переїхали до Одеси, то оселилися в комунальній квартирі на вулиці Щепкіна. Саша був егоцентриком і завжди привертав до себе всю увагу оточення. У них постійно збиралися люди, зокрема художники, які буквально молилися на Ануфрієва.
Деякі художники гуртувалися навколо власних лідерів. Наприклад, Валя Хрущ [4]. Він був настільки талановитим, що йому не потрібно було нікому поклонятися. Хрущ був обдарованішим за Ануфрієва, але Саша вмів гуртувати навколо себе цікавих людей, створювати атмосферу авантюризму. Йому вдавалося огортати все таємницею й флером романтизму.
Крім того, усі ці хлопці, тоді ще зовсім юні, були аутсайдерами. Вони якимись невідомими шляхами діставали музику, яку привозили моряки. Нарешті дізналися, хто такі «Бітлз». Слухали рок «на кістках» — буквально на рентгенівських знімках. Деякі платівки їм привозили моряки.
Одного разу людина з маминого покоління сказала мені: «Ти не уявляєш, Юлю, що для нас означав рок-н-рол. Усі на вулицях були вдягнені в чорне, сіре й коричневе. Такими ж були й будинки — сірими. Рок-н-рол був для нас наче феєрверк — радісний, найяскравіший, найпотужніший. Ця музика просто зводила нас із розуму». Вони навіть примудрялися ловити радіохвилі. І, звісно, читали заборонену літературу. Дещо з неї я навіть зберегла як приклад.
Мені завжди було цікаво, що мама, хоча й не була екстраверткою — узагалі вона вважала себе інтроверткою, — постійно приймала гостей. Коли ми вже жили на вулиці Сонячній, уранці не можна було відчинити холодильник, бо хтось спав на скрині поруч, і ноги цієї людини заважали відкрити дверцята.
Коли я була маленькою, пам’ятаю обшуки КДБ. Вони відбувалися саме на свята — Новий рік, дні народження. Кожного нашого гостя викликали на допит. Так влада позбавила маму її кола спілкування: люди боялися до неї приходити. Багато хто від безвиході спивався, хтось емігрував, а хтось залишився тут у підвішеному стані. Коли почалася «перебудова», стало трохи легше, і багато хто, навпаки, піднявся на цій хвилі.
К. Я.: Як ваша мама пережила розрив з Ануфрієвим?
Ю. Ж.: Дуже важко. Це було найбільше кохання її життя. Вона справді багато чим пожертвувала заради нього. Мама говорила, що була для Ануфрієва всім: секретаркою, натурницею, коханкою і дружиною. Вони прожили разом сім років.
Коли народився Сергійко, вони мешкали в Ташкенті, у прекрасній квартирі в центрі міста. Одного разу стався землетрус. Увесь будинок завалився, але вони дивом вижили. Після цього повернулися до Одеси.
Саша Ануфрієв — людина запальна, непостійна, непередбачувана, дуже складна. Схожі риси є і в мого брата. Сергій теж непередбачуваний, живе ніби на власній планеті. У цьому, звісно, є щось геніальне.
І ось Саша Ануфрієв без особливих пояснень зник і знайшов собі іншу жінку. Мама залишилася з дворічним Сергієм — без професії, без квартири, без нічого. Але вона взяла себе в руки. На той час жила у своєї матері в комунальній квартирі.
Мама навчалася в нашому університеті — на графічному відділенні художньо-педагогічного інституту, нині Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. У неї були й живописні роботи, хоча вони теж нагадували акварелі. Вона була хорошою графікинею-акварелісткою.
Мама була дуже південною квітникаркою. Її роботам властиві тонкі, ніжні поєднання кольорів; вона любила чисті барви. Ще вона була вільною слухачкою Юрія Єгорова [5]. До речі, він теж був своєрідним лідером, і я думаю, що Саша Ануфрієв багато чого в нього перейняв.
Дивлюся на Єгорова й думаю, що в ньому справді було щось магічне. Він навіть писав пальцями. Був трудоголіком: до глибокої старості вставав о сьомій ранку, їхав до майстерні й проводив там цілий день. Працював багато, надзвичайно багато — був відданий своєму таланту. Для мами він був кумиром. Але вона не могла так само самовіддано служити власному таланту, бо не надто вірила в нього, а до того ж на її плечі лягло забагато життєвих турбот.
К. Я.: Розкажіть про вашу маму як художницю. Чому вона вирішила займатися гобеленом?
Ю. Ж.: Мама була обдарованою людиною. Вона їздила до Пітера, де навчалася класичного гобелена у Васі Гусарова. Думаю, гобелен вона обрала з тієї самої причини, що й декоративно-ужиткове мистецтво: бачила, як за допомогою цієї техніки можна втілювати новаторські ідеї.
Сама техніка й робота з такими приємними матеріалами, як нитки, розслаблювали її та заспокоювали. Ця техніка цілком відповідала її темпераменту. Для мене, наприклад, це складна справа — мені бракує посидючості. А для неї це було комфортно, це приносило щастя. Так вона відволікалася від побутових негараздів і проблем.
Усі її роботи легкі, світлі, яскраві, вишукані, виконані чистими кольорами. Пам’ятаю, як одного разу вона купила голландську гуаш — величезний набір баночок із фарбами, — зачинилася у своїй кімнаті й працювала ночами.
Коли мама зустріла мого батька, Сергію було років десять. Він був вундеркіндом — неймовірно розумним, кмітливим і чарівним хлопчиком. Це була унікальна дитина: дуже добра, розумна, начитана.
Два останні гобелени мами — диптих «Острови» — зберігаються в Сергія. Це вже 1990-ті роки. Через хворобу їй було складно тримати пензлик. Вона навіть не могла повернути ключ у замку.
К. Я.: Виходить, вісім років вона сама виховувала Сергійка, ночами ткала гобелени, а вдень викладала?
Ю. Ж.: Вона навчалася заочно. Гобелени ткала переважно на продаж. На жаль, у нас залишилося небагато її робіт. Два гобелени є в мого брата. У мене теж збереглися її графіка й гобелени.
До речі, найкращі роботи в мами вкрали. Це сталося просто на виставці. То вже були часи перебудови, коли можна було брати участь у виставках. Завдяки цьому мамі надали майстерню й вона отримувала певні замовлення від фонду. Адже насправді було незрозуміло, на що жили всі ці одеські художники-нонконформісти. Хрущ сміявся й казав, що жив на бабусині заощадження.
У маминій квартирі відбулася ціла серія квартирних виставок. Московський концептуаліст, засновник групи «КД» («Колективні дії») Микита Алексєєв вигадав поняття «апт-арт». Квартирні виставки влаштовували і в Москві, і в Одесі.
При цьому художники оцінювали власні роботи за дуже високими критеріями. Якщо щось не подобалося, про це говорили різко й відверто. Якщо подобалося, то стримано зауважували: «Непогано мажеш, старий».
Треба сказати, що згодом мама майже двадцять років викладала на архітектурному факультеті. Вона вела архітектурну графіку. Дуже любила студентів і дружила з ними.
Оскільки це були радянські часи, вона зазнавала жахливого тиску. Її викликали на партійні збори. Після обшуків у її помешканні її навіть хотіли виключити з інституту через антирадянську літературу, яку ми зберігали вдома, — журнал «А-Я» та якісь американські журнали. Через усю цю «антирадянщину» її викликав ректор.
Тоді за маму заступився завідувач кафедри будівельної фізики, переконаний комуніст, який на той час був деканом факультету, С. В. Непомнящий. Він підвівся й сказав: «Та як вам не соромно! Вона ж прекрасний фахівець!» Так мама й залишилася в інституті.
Коли почалася «перебудова», усі ті, хто раніше її недолюблював, стали просити вибачення. Це був жахливий момент — навіть гірший за цькування.
К. Я.: Як у цьому мистецькому середовищі ставилися до робіт вашої мами? Як оцінювали її творчість?
Ю. Ж.: Її роботи справді оцінювали досить високо. Але мама все одно не була до кінця впевнена у власному таланті. Я вважаю, що якби вона мала більше можливостей розвиватися в цьому напрямі, результати були б ще кращими. Хоча мені й так дуже подобаються її роботи. Вона багато експериментувала, створила чимало колажів.
Мама вважала, що Люда Ястреб [6] набагато талановитіша за неї. Люда стала символом одеського нонконформізму, багато в чому завдяки роботі «Нон». Крім того, вона змогла відсторонитися від усіх побутових проблем і присвятити себе лише живопису. Мама такої можливості не мала. Їй доводилося розпорошувати сили й розв’язувати безліч різних завдань.
Коли Люда дізналася про свою хворобу, то почала працювати як божевільна. І справді створювала якісні роботи. Вона була видатною людиною.
К. Я.: Ваша мама дружила з Ястреб?
Ю. Ж.: Це була справжня, глибока дружба, заснована на взаєморозумінні. Настільки близька, що Віктор Маринюк, чоловік Люди Ястреб, став хрещеним батьком мого брата Сергія Ануфрієва. А мама була дружкою на весіллі Люди й Віті.
Коли Люда померла від раку, їй було тридцять шість років. Її синові Андрюші тоді було шістнадцять. Мама забрала його до нас і виховувала майже як рідного сина. Він прожив у нас кілька років, ставши ще одним членом родини.
Вдома ми влаштовували квартирні виставки. На них експонувалися роботи Саші Ройтбурда, Андрія Маринюка, мого брата Сергія Ануфрієва та інших художників. Значною мірою все, що відбувалося на вулиці Сонячній, належало вже до покоління мого брата.
Квартиру на вулиці Сонячній мій батько отримав від Політехнічного інституту. Він був доктором філософських наук, перекладачем Арнольда Тойнбі. У 1980-х роках теж поїхав до Америки й викладав в університеті в Лос-Анджелесі.
К. Я.: Як ваша мама поставилася до рішення Сергія стати художником і до його переїзду в Москву?
Ю. Ж.: Сергій навіть сам лаяв себе за погану звичку малювати. У всіх нас є щось подібне — якась звичка, щось приросле до руки, що змушує малювати. Щоправда, перед від’їздом до Штатів його батько встиг поставити йому руку й показати певні принципи графіки.
Мій батько був ученим і перекладачем, справжньою ходячою енциклопедією. Але він теж був дисидентом. Не перебував у партії, через що його утискали в Політехнічному інституті, де він викладав. Зрештою він виїхав до Штатів.
Тут, в Одесі, він зміг забезпечити Сергієві хорошу домашню освіту. Але Сергій був доволі асоціальним, навіть не хотів закінчувати середню школу. Зрештою закінчив її якимось майже гротескним чином, вступив до Московського державного університету на психологічний факультет, але провчився там недовго.
Під впливом мого батька Сергійко, звісно, вивчав давні мертві мови й мріяв стати вченим. Але йому були огидні всі ці радянські соціальні системи. До того ж через свою яскраву зовнішність він ризикував потрапити до армії й опинитися в Афганістані. Мама цього дуже боялася. Спочатку намагалася його від цього вберегти, а потім відправила до Москви.
К. Я.: Ви теж малювали? Мама навчала вас малювання?
Ю. Ж.: Я не ходила до художньої школи. Мама навчила мене основ академічного й просторового малюнка. Я їй за це дуже вдячна. Часом вона була різкою людиною. Можливо, саме тому їй вдалося досягти певних результатів у навчанні зі мною, попри мою жахливу лінь.
У дитинстві я теж багато малювала, але згодом почала протестувати — настав підлітковий вік. Потім я зненавиділа малювання. Напевно, такий період був неминучим, але зрештою він минув.
Коли в мене вже народився син, я поїхала до Санкт-Петербурга, де познайомилася з моїми улюбленими «Митьками» [7]. Саме вони знову прищепили мені любов до малювання й показали цілком новий підхід до творчості загалом.
Моя мама теж дружила з «Митьками». Вони її чудово пам’ятають. Узагалі, москвичі, кияни, одесити й пітерці були знайомі між собою. Тому цікаво спостерігати, наскільки різними були ці мистецькі школи.
Коли я побачила в Пітері роботи Володимира Шинкарьова [8], то зрозуміла, що це справжнє царство сірого кольору. Дуже холодного, тужливого, пронизливого сірого. А наші художники — мені не подобається термін «південноросійські» — ближчі до італійської традиції. Це було властиво й мамі, хоча деякі її роботи витримані в дуже ніжних відтінках. В інших же буяє колір — наче вона живе у Провансі.
К. Я.: Як ваша мама ставилася до Одеси?
Ю. Ж.: Життя носило її різними містами, вона взагалі часто подорожувала. Але Одесу мама любила. І найбільше їй подобалося те, що мені зовсім не до душі, — культ Одеси. Як влучно назвав це Саша Ройтбурд [9], «смт. Одесочка». І я з ним цілком згодна! А от мамі все це подобалося. Вона вважала, що це мило. Думаю, їй просто вдавалося дивитися на все збоку й бачити в цьому особливий колорит.
Мама казала, що має польське коріння. Цілком можливо, що в нас було й єврейське походження. Тож, опинившись в Одесі — місті з дуже численною єврейською громадою, — мама почувалася комфортно.
К. Я.: Розкажіть про період, коли вона очолила Центр сучасного мистецтва «Тірс».
Ю. Ж.: Цьому передував довгий шлях. Спочатку мої батьки чомусь не сприймали сучасного мистецтва. Сергійко зі своїм авангардом спершу не знайшов розуміння ні в мами, ні тим паче в мого тата.
Але раптом стався якийсь перелом, і мама вирішила зайнятися сучасним мистецтвом. Тут усе склалося так, що їй запропонували стати кураторкою першого в Україні музею сучасного мистецтва. Вона цим просто горіла.
Тоді в Одесі було двоє архітекторів — Семен Калика й Георгій Котов, — які вирішили зайнятися бізнесом. Я вже точно не пам’ятаю, чим саме вони займалися. Коли їхній бізнес пішов угору, вони вирішили стати свого роду меценатами й профінансувати фільм Михайла Бесчастного Impressions.
Наступним кроком мало стати відкриття галереї. Але Калика й Котов вирішили піти далі: замість галереї відкрити перший музей сучасного мистецтва в історичній пам’ятці — Шахському палаці, де вони проводили реставраційні роботи. Під музей віддали весь другий поверх. Там були приголомшливі сходи!
Саме там і працювала мама. Я їй допомагала. Разом ми організували дуже багато виставок. Коли вона захворіла, то повністю передала роботу мені.
Навіть коли через хворобу в неї серйозно порушилося мовлення й вона вже не могла говорити, мама продовжувала писати мистецтвознавчі тексти. Вона була сильною людиною, сповненою надій і прагнення втілювати власні творчі ідеї. Шкода, що все так закінчилося…
Усі фотографії надані Юлією Жарковою.
