Олександра Безсмертна

Гліб Стрижко Привіт, почнімо з представлення. Представся, будь ласка, і розкажи, як ти зараз себе ідентифікуєш. Хто ти є?

Олександра Безсмертна Мене звати Олександра, прізвище моє – Безсмертна. Я ветеранка Збройних Сил України. Наразі перебуваю у відпустці по догляду за дитиною. На 14-му році служби в Збройних Силах я дозволила собі народити дитину. Попри все.

Гліб Стрижко Окей, тоді почнімо з твоєї служби. Розкажи, будь ласка, як узагалі долучилась до війська, як проходила ця служба, в чому була її особливість?

Олександра Безсмертна Я долучилася до Збройних Сил 2011 року. Це було свідоме моє рішення. Після школи я обрала професію військової. 2016 року я закінчила Національну академію сухопутних військ за, можна сказати, спеціальністю «Культурологія». Як не дивно, де культурологія, а де військо. Спеціалізація моя була – «Культурно-просвітницька робота та дозвілля у військах». Наші Збройні Сили в часи війни – а війна в нас триває з 2014 року, – дуже багато зазнали трансформацій, ребрендингу. Моя професія, диплом залишилися, назва диплома, спеціалізація, не залишились, але посади, які я змогла обіймати, дуже видозмінювались. 2016 року я розпочала свою офіцерську службу у Військово-Морських Силах. Це були частини і, як нас називали тоді, військово-морська база. А згодом я долучилася і до морської піхоти. Це було моє бойове хрещення. У грудні 2016 року я вперше побувала в зоні бойових дій. І, можна сказати, по сьогоднішній день… Місто Київ – нині ми проживаємо в Києві, в Київській області, – на законодавчому рівні не є зоною бойових дій, якщо так можна сказати. Але наша війна триває дуже довго, і ми, попри це, маємо щастя. Ми за нього боремось і вміємо радіти. У морській піхоті я служила 4 роки, потім вирішила продовжувати службу вже в іншому роді військ, в Силах спеціальних операцій. У відпустку по догляду за дитиною я йшла вже у званні підполковника в Силах спеціальних операцій. Посаду не буду вказувати, за законом про ССО, нам цього не можна робити.

Гліб Стрижко У морській піхоті на яких ти посадах служила? Ти в класичних частинах ВМС починала? Тобто на кораблях?

Олександра Безсмертна Ні, ні. У нас проблема в тім, що Військово-Морські Сили — це вид військ. І морська піхота входить до складу ВМС. І я розпочинала службу на Південній військовій-морській базі. Дислокація – в місті Миколаєві, вона не є службою на кораблі. Корабель — це військова частина. Я відносилась до сухопутної компоненти підрозділів ВМС. Берегової оборони. Моя посада там 2016 року була «начальник клубу» без клубу, можна так сказати, тому що велика кількість частин 2014 року вийшла на материкову Україну після окупації Криму. І людей не було, наша частина налічувала всього 204 особи. Людей не було, матеріалів, техніки, місця, пункту постійних дислокацій як такого не було. В перші місяці після окупації Криму наші люди жили й працювали на ящиках. Згодом ця частина стала розвиватися, стали набирати штат. Та я людина з шилом, і мені цього було замало, мені був потрібен драйв. Я не могла там сидіти на місці, не могла залишатись осторонь, знаючи, що велика частина моїх одногрупників, однокурсників вже після випуску були залучені до бойових дій на сході нашої держави. І я вирішила, що піду служити в морську піхоту, тому що там був брак кадрів, штати розширювалися, посади з’являлися, відповідно, я також хотіла зростати. Клуб – це прикольно, класно, але я хотіла дещо інше. І в бригаді морської піхоти була вакансія на посаду «офіцер управління», це мала бути прес-служба. Тоді тільки почали формувати ці підрозділи в класичному вигляді прес-служби, тому що доти ніхто не займався популяризацією війська, рекламою війська, ніхто не показував, хто це, хто такі морські піхотинці, що таке морська піхота. І вже коли я зайшла на посаду в морську піхоту, ми стали формувати образ, імідж сучасного морського піхотинця. Нам надали законне право випускати масу інформації, показувати людей, які воюють, виборюють незалежність, показувати героїчні вчинки, також показувати втрати, про що, можна сказати, вже з 2018 року стали менше говорити. І я перебувала на посаді прес-офіцерки, далі зростала, штати розширювались, стала начальницею прес-служби, згодом стала стажуватися – вже морська піхота розширювалася, було створено Командування морської піхоти 2018 року. Як молода, амбітна пані офіцер, я хотіла стати великою начальницею з великими можливостями і з потужними прес-службами в бригадах і частинах, які тоді входили до складу Командування морської піхоти. І ми стали формувати цілу прес-службу вже підроду військ Командування морської піхоти. Та у житті не завжди виходить так, як хочеться. Чотири роки в морській піхоті – це один з найкращих моїх досвідів взагалі в Збройних Силах; і хоч я вже більшу частину часу служу в іншому роді військ, морська піхота для мене залишилася великою бойовою родиною, ми досі одне одного підтримуємо. Правду кажуть, що в морській піхоті колишніх не буває. Там я змогла вирости до певного рівня, посіяти щось, це щось зійшло, зросло. Ми пожинали досить якісні плоди. Я тішусь, що змогла долучитись і внести свою частину роботи, свого життя, свого часу в розвиток сучасної морської піхоти. А далі вже були…

Гліб Стрижко Я тут хотів би уточнити щодо морської піхоти. Що ти вважаєш своїм найбільшим успіхом за час, коли керувала комунікаціями, зокрема в бригаді, і потім долучилась до комунікацій корпусу, якого тоді ще не було, – умовного Командування морської піхоти?

Олександра Безсмертна Є. Тому що за чотири роки я, по-перше, заробила авторитет, так що в кожній частині морської піхоти, коли ти приїжджаєш, з тобою вітаються. Не те, що ти там офіцер. Не так. У морській піхоті завжди існувала субординація. Матроси, сержанти, офіцери завжди розуміли, що це офіцер. Мені було приємно, що люди до мене ставилися з повагою. Ніколи не було відмов у допомозі. Тому що насправді всі думають, що комунікація, прес-служба – це таке собі. Фотографує, фоткає, знімає і нічого не робить. Насправді ні. Це дуже велика, затратна робота з людьми. Найважча робота в принципі – з людьми. Не з технікою, а з людьми. Дуже багато ментального ресурсу забирала в мене комунікація з нашими людьми. Знайти образ, знайти героїв – багато, не всі погоджувалися на розгорнуті інтерв’ю, – створити якісь кейси, які можна делегувати журналістам, за допомогою журналістів вже поширювати інформацію про людей, які служать в наших підрозділах. І для мене так показово, що в нас в Україні стали чути про людей, які служать у морській піхоті. Зокрема почали з’являтися і герої України. На жаль, посмертно. Не скажу, що я писала подання на присвоєння звання Героя України, але опис того, що ця людина зробила для нашого народу, писала я. І мені було вкрай приємно було знати, що два тижні по тому, як ми написали, полеглому морському піхотинцю було присвоєно звання Героя України. Це ще до широкомасштабного вторгнення. Вкрай приємно було долучитися до створення етосу морської піхоти. Це такий посібничок кожного морського піхотинця, в якому написано, хто такі морські піхотинці і що таке морська піхота України. Це, можна сказати, настільна біблія українських морських піхотинців. Ще створено дуже багато контенту, фото- й відеоконтенту, галереї, які використовували не лише ми. Їх шерили по всій території України. З моїми фотографіями, за відео, які я робила з нашими морпіхами, писали книжки – звичайно, з дозволом, з указанням авторства. Приємно купити в книгарні книжку і знати, що там є твої фото, твої роботи. Також фото і відео використовували за межами нашої держави, коли робили виставки – у тому ж Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО. І це тішить. Маленька дівчинка з великими амбіціями пожинає плоди, коли її роботи виставляють у штаб-квартирі НАТО. А ще тішило те, що мене впізнавали. «Вона з морської піхоти». Люди, з якими я служила, мені тим самим зробили ім’я. І я їм дуже за це вдячна.

Гліб Стрижко Ти трохи вже про це згадувала, але це теж важливо підсвітити. Чим ти живеш сьогодні? Що приносить задоволення тобі зараз?

Олександра Безсмертна Материнство. Тут одне коротке слово. Розповідати можна дуже багато. Колись мене запитали: яка твоя найбільша мрія? Це був 2020 рік, зона бойових дій, маріупольський напрямок, і один із журналістів під час інтерв’ю запитав мене про найбільшу мрію? Я сказала, що дуже хочу дитину. Хтось мріє про кар’єру, хтось мріє про гарну зброю. Я мріяла про дитину. Про своє продовження. Мрія моя матеріалізувалася, і те, чим я живу сьогодні, чим тішусь, хто приносить мені щастя, – це моя дитина.

Гліб Стрижко Ідемо далі. Чи є місця, куди ти хочеш повернутись подумки, бо вони пов’язані з радістю?

Олександра Безсмертна Маріуполь.

Гліб Стрижко До повномасштабки?

Олександра Безсмертна До повномасштабного вторгнення. Період 2022 року – період оточення, період великого горя, тому що мій чоловік на той момент був у Маріуполі, я виконувала завдання на інших напрямках, ми були розірвані, без зв’язку, без нічого. Невідомість нас поглинає. І люди, саме місто, руйнація… Це боляче навіть сьогодні згадувати. Тому я хочу підсвітити все-таки позитивні моменти і пояснити, чого б я хотіла повернутися саме в Маріуполь. Тому що це місто, в якому я з 2016 року в основному жила. Наша бригада дислокувалася в Миколаєві, але десять місяців на рік ми перебували в зоні бойових дій. Від півроку до десяти місяців. Тому ми жили біля Азовського моря, у Широкиному. Вони мені стали рідним домом: Широкине, Водяне, Павлопіль, Талаківка – це населені пункти, пов’язані з історіями, з життям і смертю. Ми бачили, як із солдатів народжувалися молоді офіцери, ми бачили, як люди рятували комусь життя. Ми бачили, ми вчились ділити радість спільних перемог з побратимами-морпіхами і переживати спільні втрати, тому що втрати були і до широкомасштабного вторгнення. Але там, попри війну, вирувало життя.

Гліб Стрижко Ти просто згадала про цей доповномасштабний Маріуполь. Який твій найяскравіший спогад пов’язаний з цим містом?

Олександра Безсмертна У самому місті нас не було, околиці – це населені пункти, там, де була лінія розмежування, умовно кажучи, де були розташовані наші підрозділи. Чому для мене це яскраві спогади, попри вирви, попри прильоти, попри обстріли? В Маріуполі, ближче до моря, завжди все раніше розквітало. Я дуже люблю весну. Для мене це символ життя. Там завжди було тепло, недоторкана природа. Так, там обстріляно, уже позаростало все, але там квітнуло, попри все, живність якась водилася, і, якщо не було обстрілів, було тихо і спокійно. І там було зрозуміло… Якщо в Миколаєві, в решті України, хай де я перебувала, був суцільний хаос – а це насправді дуже важко, коли хаос, – то в Маріуполі під час ротації було все зрозуміло. Ворог там, роботу ми свою знаємо, бачимо ціль, у себе віримо. Там було зрозуміло, там було легко. Важко було з утратами, але у війні без утрат неможливо. Там було зрозуміло і, можна сказати, ясно. Відчуття, що кожен день приносить надію і шанс на життя, на перемогу, на «от-от закінчиться», – і уявлення, і фантазія про те, як це місце заквітне після того, як закінчиться війна.

Гліб Стрижко Ми будемо переключатися між твоєю службою і нинішнім життям, тому що різні частини питань пов’язані з різними частинами твого життя. Зараз поговоримо трохи про радість під час і після служби, а відкриємо цей блок запитанням: чи пам’ятаєш ти момент на службі, коли ти щиро заливалась сміхом?

Олександра Безсмертна Таких моментів було дуже багато. Якщо поділити їх на періоди проходження служби в різних родах військ, у різних частинах…

Гліб Стрижко А є якась конкретна історія?

Олександра Безсмертна Насправді, так. Це ще була морська піхота, але вже мої останні дні проходження служби, бо я вже була в процесі переводу до спеціальних операцій. Це був полігон «Олешківські піски». Нас зосередили на «Олешківських пісках», було навчання, підготовка перед виїздом у зону бойових дій в Маріуполь 2020 року. Саме в той період я познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком, також морським піхотинцем, і ми мали бути на тому полігоні два тижні. Але затрималися на місяць. І що придумало керівництво бригади, щоб люди не сумували й не починали робити неправильні речі? Люди масово вдарилися в спорт, стали крутити на полігоніфільми. Почали працювати культурологи, начальник клубу, заступники з морально-психологічного забезпечення на той період, стали організовувати дозвілля військовослужбовців бригади. Я почала займатися спортом, стала тренуватися разом з хлопцями, щодня ходити з розвідниками кросфітитись, хоча я кросфіт просто жахливо не любила, я не любила бігати. Оця спека з цими комарами, повно змій, і ти біжиш… Але результати, які я отримала після курсу, того вартували. Як переродилася. Але суть не в цьому, я ж познайомилася там зі своїм чоловіком. Я щиро сміялася днів два підряд. Що ж робити ввечері? Або перегляд в кінофільму… А він мені став писати, ми почали зустрічатись. Але ми ж в армії, а я дуже правильна. Я такою народилась, дуже правильною. Раніше за всіх маю встати, в мене мають бути найкращі оцінки. Комплекс відмінниці, можливо. Ну і я не могла собі дозволити, щоб ми тоді з хлопцем десь за ручку пройшлись на полігоні, ми ж на службі. І ми писали одне одному, і одного вечора я кажу: ну ми можемо пройтись погуляти перед наметовим містечком, щоб усі бачили, за ручку не будемо братися. І я забула, що ми домовились, і пішла тренуватись. А він в цей час прийшов на визначене місце і сидів, чекав. А я бігаю довкола цього місця, де він сидів. Я бігала, бігала, тренувалася – і забула. Він години три сидів, як Хатіко. Все, я ввечері прийняла душ, вмостилась спати, бо вже був офіційний відбій. Він мені пише: а ти коли вийдеш? Бо я ще чекаю. І я розумію, що він там три чи вже чотири години сидить на одному місці. Мені було дуже ніякого, але я дуже сміялася. Мені досі так смішно! До цього і після цього були такі смішні моменти, але не так сильно запам’ятались. Зазвичай таке життєве, приємне, тепле… Ночівлі у бліндажах і підвалах з пацюками я жахливо не люблю. Я не боюсь – гидую. Але був період, коли ми кілька місяців жили у Водяному, в одному з підвалів зруйнованого будинку. Вкотре нас обстріляли, вкотре нас трохи присипало, ну й ми ділили цей підвал з пацюками. І я крізь сон чула, що вони по мені бігають, пищать. І мене настільки це знесилило – слухати, чи по мені щось не біжить, – що я вже на третій тиждень відсутності здорового сну кажу: хлопці, я лягаю в спальник, сплю, за годину прокидаюся, потім ви. Я звертаюся до пацюків. Сміялись усі. Деяких хлопців теж оце дратувало, вони там трохи довше були, звикли до цієї обстановки. Кажу, ще раз вони по мені пробіжать, і я почну стріляти. Ясно, що ми цього не допустили б у закритому приміщенні, де повно людей. Але такі домовленості були: зараз сплю годину я, а далі годину можете бігати. Це з таких смішних моментів. Один був смішний і несмішний момент. 2018 рік, кінець літа, серпень. Ночі вже більш-менш прохолодні. Якраз в окопах жили. Ніби ранок, вже час, я прокинулась, треба сходити у вбиральню, помитися. Я вийшла з укриття і пішла до вбиральні. І тут почався обстріл. Почала працювати ствольна артилерія. І це було моє перше «Боже, не дай мені вмерти в туалеті». Я переживала за це, справді. І мої побратими вже злякалися, кричать з того підвалу, з тої траншеї: «Де ти, чи ти є?», а я не чую. Кажуть: «Не біжи». Я розумію, що бігти не треба. А дистанція між нами й ними була настільки маленька, що треба було прислухатися: момент виходу, момент приходу, момент виходу, момент проходу – і тільки між тим бігти. І я встигла. Якось зорієнтувалася, зібралася, як-то кажуть, вираховувати і прибігти. Це вже чотири приходи було. І я почала бігти вже, приземлилася. Як кинулася в той підвал, просто не пам’ятаю. І не вбилась же там. Тільки стрибаю в цей підвал – і сипляться уламки. Посікло. Бо ми потім уже вийшли дивитися. Дивом залишилися живими. Я більше переживала, щоб це не сталося в туалеті. І сміх, і гріх, як кажуть.

Гліб Стрижко Це як тепер люди, коли лягають голяка спати, такі: хух, хоч би не прилетіло, бо що це люди подумають? Окей. Від цього плавно перейдемо до того, що допомагало тобі зберігати відчуття життя під час ротації? Може, в тебе були якісь персональні ритуали, які допомагали триматися на плаву, підтримували твій стан? Чи ти, навпаки, робила для себе якісь дрібнички, які приносили тобі радість?

Олександра Безсмертна Насправді так. Бували випадки, ми ж десять місяців з дванадцяти перебували в зоні бойових дій. Чому ж для мене Маріуполь і став домом. До 2020 року я не була в стосунках, ні з ким не проживала років чотири. І коли я поверталася в Миколаїв, мене ніхто там не чекав. І мені було важко, насправді важко. Всі повертаються, я ж бачу, я тішуся за всіх, я заздрю по-білому, і дуже тішуся. І коли ми повертаємося, – ця хода, всіх чекають, родина зустрічає… А мене не було кому зустрічати. Бо моя родина була тоді в місті Хмельницький. Мама, бо тата в мене не стало 2016 року. І мені було важкувато. І тому я завжди спішила на роботу, я дуже хотіла в зону бойових дій, тому що ти там не сам, 24/7. І мені було в кайф бути не самій. Коли вже під час ротації в Маріуполі я була справді виснажена, пішла в відпустку – і що ти думаєш? – приїхала в Маріуполь. В мене знайомі проживали в Маріуполі. Я в них гостювала і ходила вже, можна так сказати, в цивільній формі одягу ближче до моря. Зрозуміло, що на передок не їхала, але поверталася туди, бо таке відчуття дому, відчуття безпеки. Попри відсутність безпеки, в мене було відчуття безпеки, тому що свої, побратими, було комфортно. І от цього не вистачало. Є такий синдром повернення… От зона бойових дій, дуже довга ротація, люди втомлюються, і вже коли відбувається ротація, вони хочуть назад. Усі. І навіть зараз, під час широкомасштабного вторгнення, люди хочуть, – я кажу про тих, які ще там до мобілізації воювали, – люди втомлені, виснажені, але хочуть назад, тому що там зрозуміло, що робити, і противник там, ворог там. А коли ти повертаєшся в цивільну сферу, у суспільство, тут хаос. Ти перестаєш розуміти буденність, і тобі потрібна своя військова бойова движуха. Тому що ти там важливий, ти там потрібний.

Гліб Стрижко Окей. Тобто мені так чується, що свої люди давали оце відчуття життя якраз під час ротацій?

Олександра Безсмертна Так, на той момент я відчувала, що потрібна, і мене завжди чекають, і мені приносило задоволення допомагати людям. Мені приносило задоволення бути важливою, що мені можуть серед ночі подзвонити терміново, мовляв, треба з цієї точки в ту точку доїхати, там організувати, щось зробити. Не знаю, чи це максималізм якийсь, та я в силу відсутності свого сну, свого часу, своїх інших планів усе кидала, і їхала, і робила. Бо знала, що це потрібно, є якась ідея загального, єдиного великого бойового організму, і я дотична до цієї ідеї. Я та гайка в цій великій машині, без якої ця машина, можливо, не буде їхати, і кожен з нас, з побратимів, є якоюсь гайкою, складовою великого організму, без якого ця машина ще їде, але вже не так. А це усвідомлення давало рухатись підрозділу.

Гліб Стрижко Окей. Тоді поговоримо про підрозділ. Я ж так розумію, що ти до різних підрозділів зазвичай приходила як комунікаційниця, але мала свій департамент комунікації, якщо можна так назвати, або тобі були цікавіші інші підрозділи, наприклад, ти згадувала про розвідку. Чи були якісь традиції радості, свої ритуали, жарти, пісні, збірки, якась спільна діяльність чи ще щось, що давало відчуття «еге-гей, ми разом, нам класно!» і все таке?

Олександра Безсмертна В основному це стосується морської піхоти. Взагалі, раніше як було? Кожен рід військ намагається конкурувати з іншим. От десантно-штурмові війська конкурували з морською піхотою. Навіть в американській морській піхоті і з їхніми піхотинцями, з іншими гвардійцями є нормальна здорова конкуренція. ССО конкурувало з ДШВ і з морською піхотою, тільки піхота ні з ким не конкурувала, хоча вигрібала 90% всієї роботи на цій війні. І от на період, коли я служила, це були бригада морської піхоти, вже з часом – друга бригада морської піхоти і окремі батальйони, які входили до складу конкретної бригади. І моя задача як начальника прес-служби була – висвітлювати і показувати життя всіх підрозділів. Насправді, це було вкрай важко, тому ми вдалися до неможливих речей, ми створили позаштатні прес-служби, призначили позаштатних прес-офіцерів. Мій наступник потрапив у полон 2022 року в Маріуполі, це людина, яка зробила себе сама. Він починав з нуля, але я його притягнула, можна сказати, за вуха у фотографію, і потім тішилась, що учень перевершив свого вчителя, бо я його вчила користуватися цим всім, показувала, а потім подивилася, які він шедеври робить, і була вражена. Саме після мене він обійняв посаду начальника прес-служби Бригади морської піхоти. Ми зобов’язані були відвідувати кожен підрозділ, висвітлювати діяльність кожного підрозділу, і так складалось часто, що підрозділи були розкидані, розосереджені: хтось у Маріуполі, хтось у Рівному на полігоні, хтось в Одесі чи Херсонській області. І ти маєш у стислі терміни об’їздити всіх, у тебе є редакційне завдання, і тобі треба зробити такий тур підрозділами морської піхоти, знайти спільну мову, тому що людина може просто відмовитись: «Я не хочу фотографуватися, я не хочу говорити про себе, не публікуйте!», а мені треба було застосувати всі свої психологічні знання, аби знайти спільну мову з людиною, пояснити, для чого й чому ми це робимо. І круто, коли почало це відгукуватися, люди стали самі пропонувати: давайте, ми вам допоможемо! Ми показуємо, до чого це призводить, що є результати, і це ви робите, це ви робите, це ви… І досить часто в підрозділах морської піхоти на той період була теж така конкуренція між собою, яку варто відзначити. От Перший окремий батальйон морської піхоти, це кістяк…

Гліб Стрижко Ти часто підкреслювала, що особливість твоєї роботи – це регулярне, стабільне, дуже часте спілкування з людьми. І мені здається, що це ходить за руку в армії – гумор і люди. В чому для тебе полягала особливість військового гумору? І чи імпонував тобі такий гумор?

Олександра Безсмертна Звичайно, мене навчили. Я спочатку дуже соромилась, але коли так жартував уже командир бригади… Він, як кожен командир підрозділу, обходив свої позиції. Командир бригади, нинішній начальник генерального штабу, обходив позиції, і по одній з позицій часто працював ворожий снайпер. Що зробили наші хлопці? Написали табличку «Рукожопий». Цю ідею подав командир бригади. Цей ворожий снайпер цілився по наших позиціях, командир бригади туди прийшов і каже: напишіть йому, що він рукожопий. Хлопці написали, за бруствер установили цю табличку, і потім ми на ворожих сайтах дивилися, що «укропи шутят». Зазвичай це був чорний гумор. Тоді ще не було підрозділів інформаційно-психологічної протидії операціям у бригаді, ми робили це власноруч. Було в нас одне місце, відстань від противника до нас – 60 метрів. І щодня до того, хто чергував на цих секретах, на цих постах, між цими 60 метрами, приходив ворог з того боку і вітався з нашим. Вони обмінювались спочатку словами, а потім гранатами. Посміялись, розійшлися. Спочатку я цього не розуміла. Думаю: прилетить, це ж не можна ризикувати своїм життям і здоров’ям. А що мені хлопці сказали? Так, без гумору нікуди. Ми одне одного пообзивали, гранатами покидалися – все, копаємо далі. Якраз тоді був період припинення вогню, наказ жодної відповіді не надавати. Всі – і з нашого боку, і з того – укріплювали позиції та копали траншеї. Багато, насправді, гумору. В основному – армійські чорні анекдоти на цю тему. Я зараз не згадаю.

Гліб Стрижко Є улюблений чорний анекдотик?

Олександра Безсмертна Він дуже чорний.

Гліб Стрижко Ні в чому собі не відмовляй.

Олександра Безсмертна Так не можна. Він дуже чорний, я його не розкажу. Занадто чорний.

Гліб Стрижко Ну, якщо передумаєш – без питань. Окей. Я хотів трохи ще поговорити про відчуття радості, бо ти казала, що долучилась до війська, пішла в університет 2011 року і майже 14 років провела у війську. Станом на зараз ти вже більше року – цивільна людина. Я хотів би запитати про відчуття радості, як воно відчувалось під час служби і як змінилося після служби. Що приносило радість тоді і що приносить радість зараз? Чи це змінилося, чи воно однаково? Проаналізуй оцей аспект.

Олександра Безсмертна Ми ж відповідаємо, є запит, є потреба. Є така приказка: можна піти з армії, але армія з тебе ніколи не піде. Я зараз у декреті, та армія з мене не пішла зовсім. Я досі читаю новини, підтримую зв’язки, спілкування. Можна сказати, живу життям підрозділу, але тепер підрозділ – це для мене ширше поняття. Я знаю плюс-мінус ситуацію на фронті, я знаю плюс-мінус ситуацію підрозділів, у яких проходила військову службу. Я знаю, чого нам бракує, знаю наші перемоги. Я не відрізала себе, я пішла в декрет, я не перестала бути військовою. Я просто поки що на іншій посаді, «мама» називається. Що мені приносило радість під час служби в Збройних Силах, до материнства? Багато чого. Люди і те, що я казала: найважливіше – що я приносила користь. Зерно, яке я сіяла, зростало. Це все одно, що садівнику, агроному засіяти поле і восени дивитися, як воно сходить, як воно зійшло, що воно вродило. Приблизно те саме. Вже в підрозділах Сил спеціальних операцій, коли я проходила військову службу, я була заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Заступник із МПЗ – це якщо при частинах. Тож наша робота — в основному, з людьми. Це супровід, реабілітація, відновлення. Це величезний комплекс роботи з людьми. Я повернусь до того, що насправді робота з людьми найважча. У часи широкомасштабного вторгнення це робота не тільки з діючими військовими, а й робота з пораненими, з військовими з важкими ампутаціями. Їх треба повертати до життя. Сам ти його не поставиш на ноги, але намагаєшся шукати, хто це може зробити. Ти спілкуєшся з сім’ями загиблих, ти організовуєш поховання з почестями для наших полеглих військових. Пам’ятні дати, встановлення меморіальних дощок… Геть усе, щоб не забулося, щоб завжди пам’яталося. Тобто ти працюєш з людьми навіть після їхньої смерті. З їхніми сім’ями, з їхніми дітьми. Твоя роль уже – супроводжувати ці сім’ї після загибелі батька, брата… І ти певною мірою стаєш членом цієї сім’ї. Ти її ведеш за руку. До прикладу, йде дитина, в якої загинув батько, в перший клас. І ти мусиш іти з цією дитиною або організувати людей, побратимів, які підуть із нею в перший клас. Це в нас була така практика ще раніше щодо людей, які потрапили у полон до ворога. Окрім того, що ти сам шукаєш, робиш усе можливе від себе, підтримуєш сім’ю, скеровуєш. Звісно,, є відповідний алгоритм дій щодо як робити, що робити, де робити і з ким працювати, коли рідний зник безвісті або потрапив у полон до ворога. Ти мусиш супроводжувати і підтримувати цих людей. Знаю з власного досвіду, як це. І знаю, як це важливо. Брак інформації пожирає людей. Тому їм треба шукати і надавати цю інформацію, хоч трошки.

Гліб Стрижко Чи правильно я розумію, що під час твоєї служби відчуття радості давали взаємодія з людьми і відчуття того, що ти корисна і потрібна?

Олександра Безсмертна Так.

Гліб Стрижко А якщо говорити про нинішнє цивільне життя, бо попри все, якщо дивитися на офіційний статус, ти цивільна людина – і все одно, інше оточення чи ще щось. Навіть зараз ми з тобою ведемо розмову: я з кухні, ти з кімнати. Чи теж із кухні. В нас немає позаду брустверів, якихось окопних свічок, ще чогось. Ми сидимо не в пікселі. Відповідно, трошки інша реальність. Що, власне, в цій іншій реальності приносить радість?

Олександра Безсмертна Ну, перше – це дитина і все, що стосується дитини. Побут і розуміння. Я бачу, я усвідомлюю і розумію, як моя дитина зростає. І це мегакруто. Раніше ти сіяла якусь свою роботу – і вона виростала в якісь добрі справи, вчинки, в якісь результати. А тут ти народила дитину – і бачиш, як вона росте, як стає особистістю. Я бачу, як я продовжилась у своїй дитині, такій же непосидючій, як була я. Щастя я знаходжу в музиці. Я взагалі дуже люблю музику. Я 9 років займалась грою на фортепіано. І взагалі дуже люблю музику. Я себе заспокоювала іноді. Коли в мене були проблеми зі здоров’ям, я лікувалася музикою. Для когось банально, а для мене ні. Вона мені головні болі знімала. Я заспокоювалась.

Гліб Стрижко Якась класична музика?

Олександра Безсмертна Ні. Різна. Рок. Український. Квітка Цісик. Усе залежить від настрою і наскільки в мене боліла голова. 2022 року я, допоки чоловік не повернувся з полону, взагалі музики не могла слухати. І не допомагало мені нічого. Я не могла. Коли він повернувся, місяці за два після його повернення, ми їхали уКарпати. Задля реабілітації ми поїхали у Ворохту. І в машині я почала слухати музику.

Гліб Стрижко А пам’ятаєш, що слухала?

Олександра Безсмертна Так. Аксель Руді Пелл. Він найбільше запам’ятався. Потім було багато всякого року. Далі радість почала приносити їзда на мотоциклі. Я ще тоді на службі була. Пішла складати іспит, відкривати категорію А – і купила собі Harley Davidson. І навчилася їздити на мотоциклі. От 26 січня 2023 року осяйнула мене думка: чому я не можу? Мій чоловік, наприклад, – уся його реабілітація полягає в мотоциклі. Усі одинадцять років війни. 2014 року він як сів на мотоцикл, так з нього не злазить. Я іноді з нього жартую. Він коли на кухні стоїть, чистить картоплю, у нього одна нога підібгана. Я йому завжди кажу: злізь з мотоцикла! А він сміється і опускає ногу. От звичка. Я так і сказала: хочу мотоцикл. Записалася в мотошколу в Києві. Спочатку не так. Ми за 4 дні знайшли мотоцикл, який нам підходить за ціною і за функціоналом, що я хочу. Але чоловік каже: «Саш, перший мотоцикл – Harley-Davidson? Ну ні, ну ти шо!». Я хочу конкретно Harley-Davidson. Окей. Ми знайшли, придбали, і вже в лютому я на ньому сиділа. Я пройшла мотошколу за 12 тижнів. Категорії потім так і не відкрила, бо не пішла на іспит. А чому? Тому що вже завагітніла нашим сином і сказала, що поки я вагітна і поки дитинка, я не сяду на мотоцикл. Але навиків це не перекреслило. Я навчилася їздити. Я навіть їздила на Harley-Davidson у Києві, хоча до появи автомобіля в сім’ї боялася рухатись містом, із цими заторами, з такою великою кількістю машин. Спочатку було дуже страшно. Був і смішний момент. У нас виїзд в місто з з мотоінструктором. Я їду на своєму мотоциклі. Ну все: засоби захисту, екіпірування. Їду я на мотоциклі. Я не переживала, що зі мною може щось трапитись. Я переживала, що можу чиюсь машину покоцати. А ми виїхали в історичний центр міста, а там машини бізнес-класу. Я їхала і переживала, чи вистачить у мене відкладених коштів, щоб відремонтувати машину, в яку я в’їду. Але слава Богу, обійшлося.

Гліб Стрижко Тобто це відкладена історія? Коли дитина стане дорослішою, ти хочеш повернутися на моцик, правда?

Олександра Безсмертна Так, і я хочу вже іншого. Мотоцикл ми продали, бо я порахувала, що не сіла б на мотоцикл років зо три. Мотоцикл не старіє, з роками кращає, але доти він би комусь приносив задоволення. І ми його продали, і я собі такий пункт поставила, що в 35 років в мене буде новий мотоцикл – і трошки кращого класу. У мене був Sportster 48, він для міста більш-менш нормальний, дуже важкий, в принципі, Harley-Davidson – важкі мотоцикли. Але я на ньому не змогла б їздити у далекі подорожі, тому що він жорсткуватий. Тому треба щось із більш м’якою підвіскою. Ми ще не вибрали, я ще дивлюсь, до того часу може з’явитися щось, може, краще. Але маю таку мету – в 35 років мати свій уже другий мотоцикл.

Гліб Стрижко Клас. Тоді далі. Чи вважаєш ти радість і її публічні прояви проявом сили?

Олександра Безсмертна Так. Тут можна протиставити: коли в нас трапляється горе, ми про це кричимо. Так само із радістю. Не задля того, щоб похвалитися! Я по собі знаю, що відчувала, як хотіла написати, коли чоловік повернувся з полону, коли він зателефонував! Я ж знаю, скільки людей усі ці місяці, поки він був у полоні, мовчки спостерігали і дуже тихенько мені в особисті писали: «Ми знаємо, що тобі тяжко, ми тебе подумки обіймаємо, якщо щось потрібно, просто скажи». І як ми всі чекали цього повідомлення. І я тоді хотіла кричати. Це не тільки оголошення про свою радість, це ще й інформація для людей, які були у схожих умовах: вірте, сподівайтеся, чекайте, воно того варте, щоб так само кричати від щастя, бо близька людина повертається з полону, з фронту, зі списків зниклих безвісти живою. Про це варто кричати, тому що це дає надію. Якщо ми будемо писати тільки некрологи, це справді буде вганяти в депресію. Тому обов’язково треба писати, кричати про радість, навіть маленьку.

Гліб Стрижко Добре, далі. Яка радість була найнеочікуванішою у твоєму житті?

Олександра Безсмертна Їх було дві. Дзвінок чоловіка після полону. І коли я дізналася, що вагітна сином.

Гліб Стрижко А чого? Повернення чоловіка з полону – дуже зрозуміло, зазвичай мало інформують завчасно, і це завжди грім з ясного неба. Але вагітність, принаймні в моїй голові, – це ж запланована історія. Чому ти описала її як найнеочікуванішу радість?

Олександра Безсмертна Ми планували, ми готувалися, але деякий час не виходило, не виходило, не виходило. Потім вийшло. І я про це дізналася. Я ще до настання вагітності постійно робила тести. Я спала, і мені снилося, як буде малятко, як я оголошу про вагітність. Я про це мріяла. Але ми втратили ту вагітність. І для мене це було шоком. Біль, операція, заборона вагітніти пів року мінімум, бо не можна… Було призначено лікування. І тільки закінчився курс лікування… Ми навіть не планували так умисне. Я не очікувала, що це станеться зразу по закінченні курсу лікування. Мені було призначено обстеження через три місяці після операції. Я зателефонувала в клініку, і мені адміністраторка клініки каже: «За вашими показниками краще прийти через тиждень, а не завтра, наприклад». Якби я прийшла «завтра», то, можливо, сьогодні не тримала б на руках свого сина. Ніби хтось шепнув… Не знаю, хтось вірить у Бога, хтось не вірить. А може, це янгол сидів на тому кінці і сказав не йти завтра. Бо я не знала, що вагітна. І так у липні 2023 року випадково дізналась, бо симптоматики не було. Я очікувала трошки інших подій у своєму житті. Випадково зробила тест. Поклала його, щось ходила… І просто очима повела – аж бачу, що там дві смужки, і я стала дуже плакати. Бо не очікувала, що… Мені казали, що після операції може не наставати вагітність, треба буде трошки обстежуватись, трошки лікуватись. А воно – бац, і вийшло. І я потім себе дуже берегла. І вже чекала, і так тішилася, коли ми ходили в лікарню на ці УЗД. І дуже хотіла вже цих 3D-фотографій. Так і не вийшло зробити 3D-фото, коли син був ще в утробі, бо він весь час повертався не тим місцем, яке нам треба було. І дуже крутився.

Гліб Стрижко Клас. Добре. Наступний блок я собі назвав так «Про людей, мрії і надії». Тут буде три питання, а потім ще буде невеликий бліц. Тому ми впевнено рухаємось на фініш. Я радий, що ти тримаєш себе дрючком, поки я тебе мучу питаннями.

Олександра Безсмертна Все добре, все добре.

Гліб Стрижко Чи є в тебе людина, з якою радістю відчувається сильніше?

Олександра Безсмертна Може, вам інформації про мого сина забагато? Ну, поки що це моя дитина. Далі я розділяю радість зі своїм чоловіком, тому що ми дуже багато пройшли разом. Дуже багато. Іноді я навіть я думаю: чого так багато випробувань на двох нещасних людей? Але ми від того стали сильніші. От коли Сергій поруч, я відчуваю себе щасливішою. Я вже казала в якомусь інтерв’ю, що він моя стіна, за якою мені комфортно і безпечно.

Гліб Стрижко Якщо дозволиш ще питання про взаємодію з дитиною. Ти казала, що відчуваєш радість із ним – це коли він поруч, коли ти за ним спостерігаєш чи коли він щось робить? Як відчувається оця радість, коли ти взаємодієш із Віктором Сергійовичем?

Олександра Безсмертна Насправді я ніби свічусь, коли дитина просто біля мене, я просто всім єством усвідомлюю, що в мене є дитина. Але мене прям розриває, коли він мені… Я йому завжди, дуже часто кажу, що я його люблю. Він, відколи почав ходити, вже трошки розуміє, усвідомлює. І коли я йому кажу: «Я тебе люблю!», і він підходить і притуляється. Мене це розриває, це просто це… Він такий дуже тактильний. І до людей, і до тваринок, і до квіток. Ну, такий він, така пусічка. Не через те, що він моя дитина, бо я багато… Я дуже люблю дітей, всіх. Але він такий м’який, все живе любить. Квіточку понюхає – не зірве. Або, якщо зірве, то потім так… І коли я йому кажу, що дуже люблю, він мені відповідає, моя маленька горошинка. Він ще говорити не дуже вміє, складами… Але він це показує. Це круто, просто круто.

Гліб Стрижко Клас.

Олександра Безсмертна Це такий дофамін-дофамін.

Гліб Стрижко Дуже-дуже класно звучить. Добре. Яку би ти дала дефініцію радості на війні?

Олександра Безсмертна В умовах сьогодення радість на війні, можна сказати, для кожного своя. Я зараз навіть так скажу: для когось радість – померти, якщо ти вже настільки зранений або ти вже стільки втратив і тобі так боляче, що вже простіше померти. Але жити варто, і боротися за життя варто. Та я бачила багато згорьованих людей. Радістю на війні може бути народження нового життя, як у моєму випадку. Радістю на війні може бути повернення з полону або інформація про те, що твоя близька людина, про яку давно не було звісток, жива. Радістю на війні може бути навіть повернення тіла для поховання. Тому що недаремно кажуть: не страшно загинути – страшно, що не знайдуть. Особливо для людей, які залишилися, для рідних. Це страшно. Радість на війні – «О, не розірвалося!». Це теж радість.

Гліб Стрижко Отут я плюсую. Коли впаде якась градина і не розірветься – це просто ульот.

Олександра Безсмертна Дуже багато таких є моментів. У кожного вони свої, але їх багато

Гліб Стрижко Добре. Тепер у нас фінальний бліц. Буде 5 коротких питань з 5 короткими відповідями. Поїхали. Що сьогодні зробило тебе трошки щасливішою?

Олександра Безсмертна Сьогодні? Так. Мій син уже не капризував і пішов на вулицю гуляти із задоволенням.

Гліб Стрижко Клас. Окей. Коли ти востаннє голосно сміялась? З чого саме?

Олександра Безсмертна Позавчора. Я вичитала жарт, хтось мені скинув зі знайомих військових. Є в мене один колега із Сил спеціальних операцій. Він майстер анекдотів, жартів – дуже тоненько шутить, можна сказати. Він мені скинув картинку… У дорослих дедалі більше проблем суто через те, що вони перестали товкти кропиву палицею. Я довго сміялась. Ну, банальщина, шароварщина, але чомусь воно в понеділок зарядило. Думаю, піду шукати кропиву.

Гліб Стрижко Це дуже класно. Добре, рухаємось далі. Як або чим для тебе пахне радість?

Олександра Безсмертна Випічкою, книжками – не електронними, а звичайними книжками в твердій палітурці, – квітами, звучанням сміху і запахом, як достигає малина. Суниця, малина лісова. Спокій, безпека і деякі уявлення, образи з моїх таких мрій. У мене мрія – будинок, у якому бігають діти, пахне випічка і є бібліотека.

Гліб Стрижко Клас, клас. Добре. Який спогад тримає тебе на плаву у важкі дні?

Олександра Безсмертна Були дні, коли мені було дуже важко, я зверталася до вищих сил, молилася і обіцяла: я в Тебе прошу, якщо Ти для мене це зробиш, я обіцяю виконати те і те. І свою обіцянку тримаю досі. Вона мене тримає на плаву, бо якщо зараз, у цей момент, мені тяжко, то для чогось воно мені дається. Не за щось, а для чогось. Свого часу так було із Сергієм та з полоном, після повернення з якого я відчула неймовірну радість. Свого часу було так і з народженням дитини, а перед цим я відчула біль утрати. І я розцінюю це так, що не завжди буде погано, не завжди буде боляче, сьогодні поболить, а завтра буде круто, і ти будеш сміятися. Оце мене тримає на плаву, що цей біль тимчасовий, а успіх, радість вічна.

Гліб Стрижко Що викликає в тебе радість, піднесення і бажання жити?

Олександра Безсмертна Останнім часом усе-таки віра. Давай отак: сучасні новини, в основному зі стрічки фейсбуку, – це помийна вигрібна ямка, в яку зливають весь негатив. Та попри негатив, попри важку ситуацію на фронті, попри все те, що з нами відбувається, є віра в нашу перемогу. І є саме бажання вірити, окрім того, щоб робити щось для того і залучати людей, щоб і вони щось робили. І, чесно кажучи… От узяти мою родину, бо досить часто люди своїх родичів у війську запитують, мовляв, що там, а коли це закінчиться. Моє завдання в моїй родині — роз’яснювальна робота. Не вірити фейкам, донатити, допомагати, вірити у краще, підтримувати когось. Колись моя мама розказала таку ситуацію… Вона, попри все негативне, що читає в новинах, вона дуже оптимізує і спрямовує на віру у краще і в майбутнє існування як таке. Вона ходить на волонтерський пост і плете сітки. Каже, жінки старшого віку – такі оптимістки! Вони як 2022 року сіли плести ці сітки, так досі плетуть. У когось син зник безвісти, хтось є переселенцем, внутрішньо-переміщеною особа, яка втратила житло; хтось був в окупації. Вони всі сидять і плетуть сітки, ніби життя якесь сплітають. Вони всі пов’язані цією війною. І вони оцю сітку, Україну нашу велику й неподільну, сплітають докупи. І хто я така, щоб порушити оцю віру в майбутнє, і оцю їхню роботу, і цей вклад у цю віру, в цю нашу перемогу? І знову повернуся до того, що колись ти мені сказав: людство наше продовжується. Війн було багато, але якби не жінки, які народжують дітей попри війни, людство б не існувало. Життя триває. Ми не перші й не останні, хто є безпосередніми учасниками кривавої війни. Але є якась упевненість, є якась надія. На те, що ми будемо існувати. Принаймні ми для того все будемо робити. Дуже не хочеться, щоб наші діти були в неволі.

Гліб Стрижко Окей. І фінальне запитання, доволі творче. Яка для тебе радість? Опиши її в кольорах, формах, усіх деталях.

Олександра Безсмертна Якщо про колір, то це блакить. Блакитне небо. Тому що був час, коли я дуже сумувала за спокійним блакитним небом. Таким, як улітку, як у травні-червні. Коли воно набуває яскравого забарвлення. На якому є білі хмарки. В якому спокійно і безпечно. Оце для мене радість. Дрібниця. Я раніше не звертала уваги, а потім стала цінувати. Яке ж прекрасне небо, в якому не літає ніщо, здатне тебе вбити! Для мене колір радості – це блакитний. Якщо про звуки, то звуки радості – це для мене музика. Будь-яка. Все залежить від настрою і того, наскільки в мене болить голова. Запахи? Запахи – це випічка. Я колись читала книжку, «Вояки» Мері Роуч. Там було написано, до яких хитрощів під час Першої світової війни вдавалися, щоб спонукати ворожих солдатів на дезертирство з лінії розмежування, з ЛБЗ, з постів, траншей, зі своїх постів, щоб вони у СЗЧ пішли, по-нашому. Після довгих місяців перебування у траншеях, під дощем, у багнюці, найкраще, що могло змусити дезертирувати велику кількість солдатів, – запах свіжої випічки. Запустили людям запах свіжої випічки – і люди пішли по домівках. Я запам’ятала саме про випічку, бо для мене важливий цей запах, бо це дитинство, безтурботне, безпечне, з надіями і з майбутнім. Коли ми були менші, ми не думали про війну, ми думали про все хороше, про морозиво, про літо, про черешні і ставок. І дім пахнув тим, що пекла бабуся. Тому для мене радість – це запах випічки. Якщо ж про форму говорити, то це маленькі діти, яких я бачу в парку, мами в Ірпені, і я бачу їх велику кількість. Чесно, я була приємно вражена їхньою кількості. І я не бачила такої кількості в садочках. Таке відчуття, що там десятки садочків збирають, і цей парк повен дітей. І я щаслива бути серед них, і щаслива бачити, що жінки в часи війни народжують і виховують, попри все. Часом жінка залишається сама з дитиною, поки чоловік на фронті захищає наш спокій, мир і не пускає ворога додому. І я пишаюся такими жінками, і такими чоловіками, і взагалі цілим нашим народом. Є в нас винятки, але вони є в кожній державі, в кожного народу. Не всі ж хороші, не всі погані. Це все у таких кольорах, образах, формах мене мотивує на щось прекрасне.

Гліб Стрижко Клас, клас. Дуже дякую тобі.