Pasha

I used to have a dream. I wanted to become a famous LGBT activist. However, I ended up paying a high price for my activism. Essentially, I paid for it in war.

I experienced systemic offenses and military hazing. I began my journey at age 19 when I enlisted in the military for a regular term. I did so voluntarily; I wasn’t forced or scared.

I was afraid to open up to anyone because I was afraid someone would find out about my sexual orientation. Yet, the bullying started as soon as I began my service in the military. At first, I was a “boot,” a junior military conscript. I was forced to obey the mid-term conscript. The senior conscript gave orders to the middle one, who then gave orders to me. I had to obey. There were different kinds of tasks: I did push-ups and sit-ups and followed basic orders. I had to bring tea and cigarettes or get them somewhere. Disobedience was punished. For example, you would either sleep under the bed or do as many push-ups as you were told. Alternatively, a senior conscript would drag you to the “kubar.” A “kubar” is a place for the navy. On ships, it’s a room where sailors stay. I was dragged into one of those. If you disobeyed, a junior conscript or an old-timer would put on boxing gloves and beat you up. It was quite difficult for a while; I was just starting to adapt to the living conditions, was beaten every day. And I’m a pretty rebellious person. I knew I would get beaten for it, but I still disobeyed.

Then I realized that, in order to survive the hierarchy of regular military service, I had to give in. I needed to trick the system somehow. I learned that there was a rule: you could find an old-timer to protect you. I found an old-timer, made friends with him, and he protected me most of the time if he could. This is how my service for a regular term began. However, it was going to end. I had only four or five months left before my term ended. But then the full-scale invasion started.

First, I served in the artillery. I was supposed to serve in the Air Defense Missile Troops, but I was temporarily transferred to an artillery brigade. There weren’t enough people there because the war was still in its early stages and we were lacking combatants.

Later, when the war in its full started, the commander began to show himself more actively. He gave me orders that I fulfilled, yet he still pretended that I was doing them wrong. He did this to have a reason to either punish or beat me. These were basic orders. For example, if it was winter, he would order me to clear the snow. “Clear this snow,” he said. Then he would come and say, “That’s not what I said. Do it again.” You shovel the snow again as he says. Then he comes again and says, “That’s not what I said. Try again.” I was going crazy, and then I realized that this was just a mockery. I said, “I’m not going to do it because you won’t like it either way. Everything I do is wrong for you.”

When my commander realized that I wasn’t a fool, he took a different approach and started telling everyone that I was a sociopath. He was so persistent that I almost believed him. It was as if I had some mental disorder that he had made up and convinced me of. He walked around telling everyone that I was a sociopath and mentally ill.

Coming out in the army was quite unexpected for me. I left my phone unlocked in the “kubar” and went to see the commander because he had called me. There was intimate correspondence on my phone. At that moment, the soldiers who served with me read the messages. They started asking weird questions and so on. I naturally behave in a way that, as they say in society, makes it difficult to bust me. Society does not accept mannerism in men. Most people think that if you’re a man, you have to behave brutally and rudely, show it in your gestures and facial expressions. I started mimicking all of this during my service, during the war. I started deliberately imitating the guys I served with. I repeated their gestures and movements so that I would not stand out from the other soldiers.

This is how my LGBT activism began. I posted a picture of myself in my military uniform on a social media and wrote that I am an LGBT soldier. I wrote a short post about how being a gay military man isn’t as difficult or horrible as everyone thinks. Then, I started sharing my experience through interviews and posts. As the comments and many grateful letters I received on social media have shown, this has helped a lot of people. It has also encouraged me not to give up as an LGBT activist. No matter what happens in life, you must live and fight, knowing that the truth will prevail sooner or later.

У мене колись була мрія: я хотів стати доволі відомим ЛГБТ-активістом. Але життя склалося так, що мені довелося заплатити за цю ЛГБТ-діяльність досить велику ціну. Яку я заплатив, грубо кажучи, на війні.

Це були систематичні образи, дідівщина, війна і таке інше. Свій шлях я почав з 19 років, коли пішов служити на cтрокову службу. Пішов служити добровільно, без примусу, як то кажуть, і без страху.

Я боявся відкриватися комусь, боявся, що про мене хтось дізнається, але булінг почався, щойно я прийшов на службу в частині. Я був спочатку «череп» — молодший військовий призов. Потім мене, по суті, змушували підкорюватися середнім. Старший призов давав накази середньому призову, що я маю робити і так далі. Тобто я слухався їх. Там були різні завдання. Віджиматися, присідати, виконувати елементарні накази. Принеси чай, принеси сигарет, чи дістань десь сигарет, чи зроби щось. А за непокори тебе карали. Тобто або ти спав під ліжком, або ти віджимався, скільки тобі скажуть. Або приходить старший призов і затягує тебе в кубар. Кубар — це місце для воєнно-морських сил. На суднах кубарем називається кімната, у якій перебувають матроси. І мене затягували в той кубар. Якщо ти не слухаєшся, молодший призов або старший просто беруть, надягають боксерські перчатки і починають тебе лупцювати. Перший період було досить складно, оскільки ти тільки адаптуєшся до таких умов життя, тебе систематично кожен день б’ють. А я людина досить бунтівна, тобто в мене такий бунтарський характер. І я знав, що получу за це «звіздюлей», але я все одно не слухався.

Після чого я зрозумів, що аби вижити в цій ієрархії на строковій службі, потрібно десь підігнутися: потрібно щось зробити, щоб просто логічно, розумно обійти цю систему. Я дізнався, що є таке правило — знайти свого «діда», який буде тебе захищати. Я цього «діда» знайшов, подружився з ним, і він мене в більшості випадків, за можливості, захищав. Так починалася моя молодша служба на строчці. Менше з тим, строчка мала закінчитися, вже мені залишалося чотири чи пʼять місяців до закінчення моєї строкової служби. Але… почалася війна — повномасштабне вторгнення.

Я служив спочатку в артилерії. Я мав служити як ЗРВ, але мене перевели тимчасово в артилерійську бригаду. Там не вистачало людей, оскільки війна була тільки на початковому розпалі, і в нас було дуже мало бойового складу. 

Потім, вже коли почалася війна, командир почав вже активно себе проявляти. Тобто він мені давав накази, які я виконував, але він все одно робив вигляд, ніби я їх виконував неправильно. Для того, щоби був привід мене або покарати, або побити. Це були елементарні накази. Якщо зимою — це прочистити сніг. Ти прочищаєш цей сніг, як він сказав. Він приходить і каже: «Я не так казав. Давай заново». Ти заново береш і прочищаєш той сніг, як він сказав. Він знову приходить, каже: «Я не так казав, спробуй ще раз». Коли я вже сходив з ґлузду, я зрозумів, що це просто знущання. Я казав: я не буду цього робити, тому що вам не вгодиш. Все, що не зробиш, то все не так.

Коли мій командир зрозумів, що я не такий простий, як йому здається, то пішов в іншому напрямку і почав всім розказувати, що я соціопат. Він так активно це почав робити, що ледь мене не змусив повірити в те, що я соціопат. Тобто, що в мене є якась психічна хвороба, яку він сам придумав, і в яку змушував повірити мене. Він ходив всім розповідав, що я — соціопат, психічно хворий і таке інше.

Камінг-аут в армії був досить несподіваний. Я чомусь залишив телефон у кубарі і пішов до командира, він мене викликав. А там була переписка інтимного характеру. І в той момент цю переписку прочитали військовослужбовці, які служили зі мною в кімнаті. Почалися дивні запитання і так далі. Хоча в мене від природи поведінка такого характеру, що мене досить… як соціум каже, досить важко «спалити». Бо соціум не сприймає манерність у чоловіків. Більшість думає, що якщо ти чоловік, то маєш вести себе досить брутально, грубо — твої жести, міміка тощо. Це все зʼявилося в мене вже під час служби, під час війни: я почав навмисно, спеціально брати приклад з хлопців, з якими я служив. Я повторював їхні жести, їхні рухи для того, щоб хоча б не виділятися з маси військовослужбовців, з якими служив. 

З цього почалася моя ЛГБТ-активність. У соціальній мережі я розмістив сторінку у військовій формі, де написав, що я ЛГБТ-військовий. І написав маленький пост про те, що військовим геєм бути не так складно і не так жахливо, як всі вважають. І потім просто почав ділитися своїм досвідом в інтерв’ю, дописах. Як показала практика, як показали коментарі і дуже багато вдячних листів, які я отримував у соціальних мережах, — це врятувало дуже багатьох людей. І це стало ще одним поштовхом для мене, як ЛГБТ-активіста, не здаватися. Хай що станеться в тому житті, потрібно просто жити, боротися і знати, що рано чи пізно правда все одно буде за тобою.