Певні Докази Майбутнього
Виставка «Відкритої групи» — Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга

«Повторюйте за Мною II» — це двоканальна відеоінсталяція, яка була представлена в Польському павільйоні на Міжнародній виставці мистецтва «La Biennale di Venezia» у 2024 році. Герої_нями фільмів є внутрішньо переміщені особи та біжен_ки, які розповідають про війну за допомогою збережених у памʼяті звуків зброї — вони імітують їх і запрошують до їхнього відтворення. Глядачі можуть долучитися до їхнього озвучування у просторі, зааранжованому як мілітарний караоке-бар майбутнього. Тут акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття і вибухи, а текстом — описи смертоносної зброї. Так звучить саундтрек війни, який намагаються відтворити її свідки. Повторюючи за ними, ми вчимося мови їхнього досвіду.

На виставці представлені фільми з різних періодів війни, що підкреслює її похмуру безперервність. У фільмі «Повторюйте за Мною» 2022 року звучать голоси внутрішньо переміщених осіб, які були змушені переїхати зі сходу на захід України. У відео 2024 року розповіді свідків війни лунають уже на міжнародному рівні. Герої_ні походять з України і перебувають за її межами, в одному з європейських міст — Вроцлаві, Берліні, Відні, Вільнюсі та Талламорі, а також у Нью-Йорку, серед біжен_ок із інших країн. Другий фільм розширює географію, але також показує герої_нь у момент, коли війна в Україні триває понад два роки, ставши частиною повсякденного життя. Розповіді її свідків можуть і мають на меті слугувати універсальним посланням — як колективний портрет біжен_ок з усього світу, щоразу представлених однаково за допомогою відтворення звуків. Сьогодні голоси українських герої_нь могли б замінити голоси палестинців, єменців, лівійців, сирійців чи гаїтян. Весь світ є територією переселень і втеч, а притулок не має єдиного місця розташування. 

Герої_ні проєкту намагаються описати досвід, завдяки якому сьогодні безпомилково розпізнають звуки різних видів зброї. Ця здатність демонструє універсальний досвід людей, які живуть у зонах, охоплених збройними конфліктами. Коли життя перебуває під загрозою, чуття загострюються, а виживання залежить від гострого зору та пильного слуху. 

Роботу можна розглядати як попередження та інструкцію щодо особливих знань, якими свідки війни діляться з аудиторією, — їхніми потенційними наступни_цями. Звуки зброї, відтворювані герої_нями, що лунають на тлі галасливих вулиць і спокійних дворів житлових масивів у країнах, де зараз немає збройних конфліктів, звучать дуже тривожно. Ніхто не може гарантувати, що міст, де було знято відео в 2024 році, ніколи не торкнеться війна. «Повторюйте за Мною II» — це мирний маніфест проти всіх конфліктів у світі.

Робота «Зал Очікування» надає форми тому, що зазвичай залишається невидимим: тягарю памʼяті й мовчанню травми. Відправною точкою слугує реконструкція інтерʼєру зали очікування нині зруйнованого вокзалу в Маріуполі, спроєктованого у властивому соцреалізму стилі. Монументальна мозаїка всередині приміщення зображувала роботу сталеварів — архетипових героїв радянського міфу про прогрес і модернізацію. Сьогодні від цього зображення залишилася лише памʼять, а від самого вокзалу — руїни. Поруч із макетом представлено тексти з оголошень про пошук зниклих осіб, опублікованих в одному з українських телеграм-каналів після початку повномасштабного вторгнення. Ці короткі записи містять сухий перелік фактів. Із них формується болісна збірка сучасних зникнень, свідчення очікування без гарантії на повернення, база даних відсутностей. Ці тексти, хоч і позбавлені імен та емоційних складників, несуть і виношують у собі мовчання, яке резонує із порожнечею реконструйованого простору зали очікування.

Художники використовують символізм зали очікування — місця, що здається нейтральним, однак насправді позначене глибокими емоційними переживаннями. Залізнична станція Маріуполя, яка нині лежить у руїнах, колись була носієм утопійного бачення майбутнього, з її велетенською мозаїкою, присвяченою праці, індустрії та спільноті. Все, що зосталося від неї сьогодні, — памʼять і недотримана обіцянка залишитися. Так, вони стають тілом колективного досвіду, реєстром страждань і безпомічності. Очікування подано тут як екзистенційний стан, у якому людина зависає поміж памʼяттю та надією. 

«Зал Очікування» — це не лише робота про війну. Це також питання про те, як вшановувати памʼять про неї. Це питання про те, як говорити про цю трагедію сьогодні, не впадаючи в риторику порожніх символів. Це потаємний і велемовний меморіал, заснований не на героїчній оповіді, а на щоденній мовчазній наполегливості. У його основі не подія, а досвід: утривалене «ще ні», час очікування без кінця, який не вписати в лінійну вісь історії.

У філософії очікування іноді визначають як форму бездіяльності, стан лімбу, в якому особа позбавлена причинності. Але в контексті війни очікування набуває іншого значення. Воно стає формою спротиву, виживання, мовчазного протесту перед лицем хаосу й жорстокості. В інсталяції «Відкритої групи» це очікування присутнє як на матеріальному рівні, так і на рівні оповіді. У цьому сенсі «Зал Очікування» спрацьовує як своєрідна антиінсталяція памʼяті: замість того, щоб зафіксувати історичне повідомлення, вона звільняється з його форми. Замість того, щоб говорити, вона дає слово тим, чиї голоси зазвичай губляться в тіні гранд-наративів. Це мистецтво, що не прагне катарсису, а входить у стан безперервної тривалості. Його політичність полягає не в буквальності чи агітації, а в наближеності до співчуття, чуйності до індивідуальної долі, яку так легко не помітити.

Цей проєкт є спробою створити ще одну «відкриту ситуацію» — різновид активності, в якому процес і досвід учасни_ць стають рівнозначними частинами роботи. В основі проєкту лежить парадоксальна процедура: оцінювання й селекція спогадів інших учасни_ць, які проводяться відповідно до чітко визначених правил в атмосфері неприхованого бюрократизму. Це навмисне протиставлення зіштовхує нестабільну, особисту й швидкоплинну пам’ять із холодною логікою формальних структур, таких як архів, інституція чи офіс.

Спогади розглядають як капітал: матеріальний слід присутності людини в часі та історії. Згідно з матеріалістськими теоріями історії, доки ми смертні, найважливішим капіталом людини є час, а спогади супроводжують його, як прибуток. Відповідно, цей проєкт пропонує поглянути на пам’ять не лише як на емоційний ресурс, а і як на товар, що підлягає соціальному обміну, обговоренню, а іноді — відхиленню.

У невеликій трирівневій структурі офісу люди діляться своїми спогадами, які відтак підлягають селекції іншими учасни_цями — їх або приймають до «історії» проєкту (його архіву та виставкового простору), або відхиляють як нерелевантні, тривіальні, непотрібні. Питання, хто визначає цінність досвіду іншо_ї та на якій підставі, породжує внутрішню напругу. Чи може щось особисте справді бути непотрібним? Як ми можемо відрізнити пам’ять від конструкту, а спогад — від уяви?

Цей проєкт ставить учасни_ць у ситуацію відкритої конфронтації: субʼєктивний досвід проти об’єктивної оцінки інших. Він спонукає до роздумів про те, хто має право творити історію та за яких умов, а також про цінність тих мікроісторій, які не вписуються в офіційний обіг колективної памʼяті.