A queer woman who chooses to withhold her name. Kyiv, 2025

I’ve been working on the topic of gender-based violence for over a year now. It’s probably something that has followed me throughout my life because I look like a conventionally pretty woman.

Trying to rid myself of this conventional beauty has become my main goal and way to survive. Otherwise, people will always harass you because, for some reason, they think they are allowed to do so. It’s painful to realize there’s nowhere to run or hide from this. You come home, and your family reproduces all the same stereotypes and prejudices, trying to persuade you that you’re some kind of crazy “fem” preoccupied with pointless things and trying to change an unchangeable world. It’s hard.

One of my biggest traumas is probably tied to my family. Around my teenage years, I realized that I had an opinion and could express it. However, my parents couldn’t accept that. They didn’t understand, nor did they want to. They didn’t listen when I tried to explain that women aren’t to blame for violence or that I don’t need to apologize to a teacher who told a sexist joke and was offended when I defended myself. It’s a strange situation because the place where you should find security and always feel safe becomes one of the most frightening places where you are not accepted.

I suppose the situation became even scarier when they realized that not only am I a woman with my own opinion, but I am also a queer woman with my own opinion. It’s difficult to accept that your child is different. My parents couldn’t accept that.

Apart from your family, when you leave this supposedly safe place, you have your job. Earlier on, it was school or university. There’s also the street, where much more danger awaits you. The main idea I always want to convey when talking about gender-based violence is that it’s everywhere.

I cannot single out one particular case. Violence isn’t just about being pushed against a wall and having your liver beaten up. It isn’t purely physical.

Humiliation or being prevented from doing work simply because of your existence is also a form of violence. Being told that you don’t have the right to exist is also a form of violence. Not being allowed to do basic things that other people are allowed to do is violence, too.

That’s violence, too. It’s violence when your belongings are checked because you’re suspected of doing something that isn’t normalized by society. Anything done to a person against their will that hurts them is violence.

It’s not just about swinging fists. It’s mental trauma and economic violence. It’s any kind of violence, and we shouldn’t reduce it to something physical. When it becomes physical, it feels very bad.

When you can’t defend yourself against it, it feels much worse.

(translated from Ukrainian)

Я вже понад рік працюю з протидією гендерно зумовленому насильству. Напевно, це те, що супроводжувало мене впродовж всього життя, бо я виглядаю як конвенційно красива жінка.

І тому, мабуть, намагання позбутися цієї конвенційної краси стало моєю метою і головним способом вижити. Бо інакше люди завжди будуть до тебе чіплятися, бо чомусь вони думають, що їм це дозволено. І це дуже боляче — розуміти, що нікуди не можеш втекти від цього. Бо ти приходиш додому і у твоїй сімʼї так само є всі ці стереотипи, всі ці упередження і намагання запевнити, що ти якась кончена «фемка», яка намагається робити абсолютно безглузді речі і змінювати світ, що ніколи не зміниться. Це важко.

І, напевно, одна з найбільших травм повʼязана саме з моєю сімʼєю. Десь із підліткового віку в мене почалася стадія, коли я зрозуміла, що я людина, яка має свою думку, — і я можу мати свою думку; але мої батьки не зовсім це могли сприйняти. Вони не зовсім розуміли, що так буває, і не хотіли розуміти, що так буває. І тому не слухали мене, коли я намагалася пояснити, що жінка не винна в насильстві; або що мені не треба вибачатися перед викладачем, який розповів мені якийсь сексистський анекдот і я через це захистила себе і нагрубила. І це дуже дивна ситуація, адже місце, де ти начебто маєш знаходити всю свою безпеку, і завжди почуваєшся — маєш почуватися — безпечно, воно стає одним із найстрашніших, де тебе не приймають.

І, напевно, ще страшнішою ситуація стала, коли виявилося, що я не просто жінка зі своєю думкою, а квір-жінка зі своєю думкою. Бо складно розуміти, що твоя дитина відрізняється. Мої батьки не могли прийняти цього.

Окрім сімʼї, коли ти виходиш із цього начебто безпечного простору, є твоя робота; раніше — школи чи університет. Є просто вулиця, де небезпеки набагато більше. І основна ідея, яку я би хотіла завжди доносити, розповідаючи про гендерно зумовлене насильство, — це те, що воно всюди.

І не можна виокремити якийсь конкретний випадок. Насильство — це не лише коли тебе притиснули до стіни і відбили печінку. Це не просто про щось фізичне.

Так само насильство — це коли тебе принижують і не допускають до виконання якихось робіт через те, що ти існуєш. Насильство — це коли тобі розповідають, що ти не маєш права існувати. Тобі не дають дозволу робити якісь банальні речі, які чомусь всім іншим людям дають робити.

Це також насильство. Насильство — це коли у тебе перевіряють якісь особисті речі просто так, бо підозрюють, що ти робиш щось не внормоване суспільством. Все, що здійснюють над людиною проти її волі, усе, що завдає людині шкоди, — це насильство.

Це не просто розмахування кулаками. Це ментальні травми, це економічне насильство — це насильство, повʼязане із будь-чим, і ми не маємо його зводити виключно до чогось фізичного. А коли воно переходить на фізичний рівень, це відчувається дуже погано.

І коли ти не можеш від цього захиститися, це відчувається набагато гірше.