Daniil (he, him). Kyiv, 2025

I was born in Donetsk, but I left the city in 2014 after it was occupied and went to study in Kharkiv. I lived there until 2019, when my grandmother got sick with cancer and I returned to take care of her. She passed away a year later. While I was drawing up papers for the inheritance of my parents’ apartment, I was captured by the occupants’ special forces and accused of espionage.

They checked my message histories and learned that I was bisexual, which triggered them. The torture began. They wanted not only to make me confess to espionage, but also to humiliate and destroy me.

I was tortured with electricity, beaten, and had my teeth sawed with a broaching file. When they lost interest, they stripped me and started sending my nude photos to everyone I contacted on messaging apps with captions like “faggot” and “ukrop.”[1]

Then, they threw me into the torture prison of Izolyatsia, a former factory and art center in Donetsk. After threatening to fuck me up in the chamber, they put me in a tiny room smaller than 14 square meters that was already filled with 14 people. They threatened me constantly, saying they would tell the other prisoners about my sexual orientation so that my own people would destroy me.

When the other prisoners learned about it, however, they didn’t show any aggression or inhumane treatment. They didn’t share my views or accept them, but they never said anything to offend or hurt me. It wasn’t easy for them either, but they managed to accept it as normal.

Even after seven months of torture and surviving only on the hope of not waking up in the morning, when we were transferred to the colony, new people in the cell accepted me the way I was—even those with strict, orthodox religious beliefs who disapproved of LGBT people.

This is where I witnessed the start of the large-scale war in 2022. They brought us TVs to show us how our land was being destroyed, how people were being murdered, and how cities were being wiped off the face of the earth. This united us in a shared emotional experience. They also threw foreigners into our cell, and we all became one, regardless of skin color, religion, citizenship, or age. Everyone was tortured, without exception, and it was barbaric.

But we resisted even there. I passed self-made amulets with the trident and tiny Ukrainian flags, which I had sewn from colored rags, to the other cells.

Later, the Wagnerites visited us. They were campaigning to enlist us in the PMC Wagner in exchange for our freedom. Despite knowing that we were all facing a life sentence in torture chambers and basements, no one agreed. We believed that justice and freedom would eventually come.

I spent almost four years there, which is 10% of my life. At some point, those who couldn’t be “requalified” for russian law were simply kicked out. That’s how I ended up returning to Ukraine, where I became a civic activist fighting for the rights and freedom of civilians whose lives and dignity have been taken away.

I overcame my trauma and now I’m working to help other people like me get through similar grame.

Ukraine has made significant progress in terms of tolerance over the years. Not only young people, but older generations as well, are changing. This distinguishes us from the russian federation, a country that exterminates those who are different. Political persecution, torture, and threats are the norm there. In Ukraine, most people accept others as they are. This attitude is not only a government policy but also a societal position.

I want to share a thought that has become defining for me recently. I experienced things that could have broken me, but instead, I became someone who is not afraid to tell the truth. They tried to take my dignity, my freedom, and my self-belief, but I kept all of this intact. This is why I stand here today, not as a victim, but as a voice for those who have not yet been heard. If a 23-year-old student could do that, I believe many people are capable of much more. The most important thing is to never doubt yourself and to believe that better days are ahead.
. . .

[1] Ukrop (lit. “dill” in russian) — originally used as a derogatory term by the occupation forces and pro-Kremlin media during the initial phase of russia’s military aggression against Ukraine in 2014. Intended to mock Ukrainian soldiers and defenders, the term was later reclaimed by Ukrainian forces and supporters as a badge of honor and resistance.

(translated from Ukranian)

Я родом з Донецька, але під час окупації у 2014 році переїхав навчатися до Харкова, де й жив, поки у 2019 році не повернувся до бабусі в Донецьк. У неї була онкологія. Через рік бабуся померла, а під час оформлення спадщини на квартиру моїх батьків мене схопили спецслужби окупантів і звинуватили у шпигунстві.

Вони дізналися, що я бісексуал, перевіривши мої переписки в соціальних мережах, і для них це стало тригером. Почалися катування — не лише з метою вибити зізнання у шпигунстві, а й щоб принизити та знищити мене зсередини.

Мене катували струмом, били, пиляли зуби надфілем. Коли ж я перестав бути для них «цікавим», вони роздягнули мене й почали розсилати мої оголені фото з підписами типу «підор» і «укроп» усім, з ким я спілкувався у месенджерах.

Після цього мене кинули до катівні «Ізоляція» в Донецьку. Під погрозами «опустити мене в камері» закинули до маленької кімнати менш як 14 квадратних метрів, де нас було 15 людей. Постійно погрожували, що розкажуть іншим увʼязненим про мою орієнтацію, щоб мене знищили свої ж.

Але люди, які дізналися про це, не проявили до мене агресії чи нелюдського ставлення. Вони не поділяли моїх поглядів і не приймали їх для себе, але жодного слова не сказали, щоб мене образити чи скривдити. Для них це було теж непросто, але вони змогли прийняти це як норму.

Навіть коли нас перемістили до колонії після семи місяців катувань і виживання з єдиним бажанням — не прокинутися наступного ранку, — нові люди в камері прийняли мене таким, який я є. Навіть ті, хто мав дуже ортодоксальні релігійні переконання й не схвалював ЛГБТ-спільноту.

Саме там я застав початок повномасштабної війни 2022 року. Нам принесли телевізори й показували, як країну нищать, як вбивають людей, стирають міста з обличчя землі. Це згуртувало нас у спільному переживанні. До нас закидали іноземців, які потрапили в полон до рф, і ми стали одним цілим незалежно від кольору шкіри, релігії, громадянства чи віку. Бо катування торкалися всіх без винятку і це було справжнім варварством.

Ми чинили спротив навіть там. Я передавав по камерах саморобні амулети з тризубом і прапорці України, які шив зі кольорового ганчір’я.

Згодом до нас приїхали представники ПВК «Вагнер» і намагалися вербувати в обмін на свободу. Але навіть розуміючи, що нам усім світить довічне ув’язнення в катівнях і підвалах, ніхто з нас не погодився. Ми вірили, що справедливість і свобода обов’язково настануть.

Я провів там майже чотири роки — 10 % свого життя на сьогодні. В один момент тих, кого вони не змогли «перекваліфікувати» під російські закони, просто викинули. Так я зміг повернутися до України, де став громадським діячем, який виступає за права і свободи цивільних, позбавлених життя та гідності.

Я подолав свою травму і зараз працюю, щоб допомогти іншим людям, таким як я, пережити подібне горе.

За ці роки Україна значно просунулася в питаннях толерантності. І не лише молодь, а й люди старшого покоління змінюються. Це одна з рис нашого менталітету, яка відрізняє нас від рф, країни що винищує всіх, хто відрізняється. Там — політичні переслідування, катування, погрози. В Україні ж більшість людей приймають інших такими, якими вони є. Це не лише державна політика, а й позиція суспільства.

Я би хотів поділитися однією думкою, яка стала для мене визначальною в ці часи. Я пройшов через те, що мало б мене зламати, але натомість став тим, хто тепер не боїться говорити правду. Все, що хотіли вирвати з мене: гідність, волю, віру в себе, — я зберіг. І саме тому сьогодні я стою не як жертва, а як голос тих, кого ще не чують. І якщо це під силу одному на той момент 23-річному студенту, я впевнений: багато хто зможе значно більше, головне ніколи не сумніватися в собі і в тому, що краще тільки попереду.