Edward (he, him). Kyiv, 2025

Edward Reese. “Blood of the New Agreement” (snippet of a novel)

It seemed as if his father didn’t understand what was happening. Every day, Christian came home on time, composing the right expression on his face as he walked to the apartment — earnest, yet humble. He anticipated one of two possible reactions, both predicted by the Bible and his father’s teachings. Either divine lightning would strike him down somewhere between the Dominican Cathedral and their street corner, pinning him to the ground like a heretic — or the man named after one of the Three Kings would sense the mortal sin of lust and deceit lingering beside him. But nothing ever changed. Caspar merely greeted him, let him in, and returned to his papers and calculations. He didn’t even ask what his son was doing during the hour allotted for walks.

Sometimes Christian would watch him silently from the corner chair. This man had created him, built him. His mother existed in memory only by name, a face in a portrait. Caspar was the only person Christian listened to, the only one he trusted. He had taught him to read, to interpret Scripture, to speak and write in ways no village school ever could. He always said knowledge must be passed from one soul to another like a sacred heirloom, not scattered among a crowd of unruly children. His father was a great man — nearly a saint… and yet, somehow, he didn’t notice that his son was now governed by sin.

Strangely, that didn’t frighten Christian. It intrigued him. It didn’t push him to come clean before his father — or even to seek out a church that wasn’t under renovation and beg for confession. He liked keeping in his heart the memory of Matvii’s burning lips, his hands slipping beneath the jacket, against the thin fabric of his shirt, the heat blooming inside — and then, with that very filling, saying prayers beside his father, morning and evening.

Do you know, Caspar, that you have birthed a demon? Do you know that your child, already steeped in lust and lies, now harbors pride as well?

He felt… powerful. The sin did not burn him from within, did not turn him into a pillar of salt. Yes, Lucifer is the prince of this world, the father of lies, and when he takes you in his grasp, it feels like strength — at first. Those who surrender to Satan feel no hellfire while they live; otherwise, all would rush back to God. Evil deceives. It captivates. It seduces. And once you are ensnared, you are too weak to flee.

Christian was supposed to see Matvii as evil. A tempter who had sullied a pure soul with his boldness, with his invitations. But he couldn’t. What had bloomed in his heart that day, on the steps of the Church of the Holy Eucharist, could not possibly have been a curse from Hell. He had never known such a light until now.

(translated from Ukrainian)

Едвард Різ. Кров Нової Згоди (уривок роману)

Здавалося, ніби батько не розуміє, що відбувається. Крістіан приходив додому вчасно щодня, дорогою до квартири набираючи правильного виразу обличчя – натхненного, але смиренного. Він очікував одну з двох можливих реакцій, до яких його готували і Біблія, і батькові настанови. Або ж десь поміж Домініканським собором і поворотом до будинку його все-таки проштрикне і пришпилить до землі божествена блискавка. Або ж той, чиє ім’я взяте у одного з Трьох Царів, відчує смертний гріх блуду і брехні поруч із собою. Але нічого не мінялося. Каспар тільки зустрічав його, пропускав усередину і повертався до своїх паперів і розрахунків. Він навіть не питав, що його син робить на вулиці ту годину, що відведена для прогулянок. 

Крістіан іноді мовчки спостерігав за ним з крісла в кутку кімнати. Цей чоловік створив його, вибудував його. Матір існувала в його пам’яті тільки іменем, обличчям на портреті. Каспар був єдиною людиною, до якої Крістіан дослуховувався, якій довіряв. Він навчив читати, трактувати Святе Письмо, говорити і писати так, як не навчили б у сільській школі. Завжди казав, що знання мають передаватися від особистості до особистості, як справжня цінність, а не розпорошуватися серед натовпу різношерстних дітей. Батько був великою людиною, ледь не святим… але чомусь не помічав, що його нащадком віднині керує гріх. На диво, Крістіана це не лякало. Інтригувало, скоріше. Не штовхало розповісти батькові, зізнатися – або ж піти до церкви, у якій зараз нема ремонту, і попроситися на сповідь. Йому подобалося мати в серці спогад про гарячі губи Матвія, про його руки під жакетом, на тонкій тканині сорочки, про жар, що квітне всередині – і з цим начинням читати молитви поряд із батьком вранці і ввечері. 

Чи знаєш ти, що народив демона, Каспаре? Чи знаєш, що твоє дитя за блудом і брехнею наповнює ще й гординя? 

Він почувався… сильним. Гріх не спалював його зсередини, не перетворював на соляний стовп. Так, Люцифер – князь світу сього, батько брехні, і коли потрапляєш до його рук, це і має здаватися силою. На початку. Люди, які віддалися Сатані, не відчувають пекельного вогню, поки живі, інакше всі одразу поверталися б до Бога. Зло бреше, захоплює, заманює, і потім вже нема сил утекти.  

Крістіан мав би бачити Матвія злом. Спокусником, що спаскудив чисту душу своєю прямотою, своїми пропозиціями. Але у нього не виходило. Те, що зародилося і розквітло в його серці тоді, на сходах Церкви Святої Євхаристії, ніяк не могло бути прокляттям з пекла. Він ніколи не знав такого світла, як нині.