Це всього лише кінець світу

Ця виставка присвячує себе непоміченим метаморфозам і мутаціям, що тихо й наполегливо тривають у всеосяжній густині війни й поза її раптовими спалахами. Війна як стан є тотальністю — вона проникла у кожну шпарину, наситила повітря й розчинилась у ньому. Її вплив стало дедалі важче розрізняти. Звички та зміни, набуті в такому середовищі, нікого не дивують: хто ж бо не спить під гудіння шахедів? Водночас не побачити вибух майже неможливо. Так крізь буденність прориваються потрясіння, освітлюючи руйнування довкола, як сліпучі блискавки. 

Так постало нове гібридне тіло: у ньому щось зникло, десь виросли протез і важкі обладунки, десь проявилися здібності, незнані раніше. Еволюція живих організмів — це серія мутацій, що були реакціями на навколишнє середовище й дозволяли пристосовуватися до нього. Тож злам звичного порядку речей відкриває шлях для інших дивовижних форм і способів життя. Виставка запрошує придивитися до них і знайти в мутованих образах себе. Природа не мислить категоріями краси чи потворності — єдиним критерієм успіху є спроможність жити далі, обманюючи сліпу неможливість. Як люди ми не можемо не надавати значень, особливо під час війни. Через неї загострюється відчуття правильного й хибного, бо це допомагає вижити. Втім, виставка спонукає на мить набути скромності природи й придивитися до життя в усіх його проявах — побачити, яким складним і багатовимірним воно може бути поруч зі смертю.

Знищення та відродження ходять по колу, втім пришвидшено — інколи в межах одного дня. Експозиція прагне схопити стан згущеної подієвості, де все відбувається напередодні, під час і після катаклізму. У ситуації сусідства з катастрофою кожен вибір набуває особливої значущості, немовби здатен її зупинити чи пришвидшити. Водночас постійне відчуття завершення нівелює будь-який вибір, ніби все закінчиться однаково. А потім знову відродиться. Можливо. Ми відмовляємося від будь-яких передбачень, бо все вже давно відомо. Єдине, що залишається, — подивитися на те, що передбачити було неможливо, і з полегшенням видихнути: «Це всього лише кінець світу».

1.Ольга Штейн 

Диванна форма №3, 2025
лавка, поролон, целофан, риб’яча шкіра, лак
Надано художницею
Створено за підтримки PinchukArtCentre

Метафору, яку створює Ольга Штейн у роботі «Диванна форма №3» можна зрозуміти по-різному. Дивна істота, що виповзає зі стін, нагадує чи то черв’яка, чи то змія, а може, і якийсь загадковий предмет інтер’єру. Це, зокрема, уроборос — «той, що пожирає свій хвіст». Він раз у раз скидає стару шкіру, щоб виростити нову, існуючи в колі самознищення та самовідтворення. Як людство, що перевинаходить себе після катастроф. Як тіло, клітини якого постійно відмирають і відновлюються. 

Цікаво, що він виповз саме тут. У стінах артцентру, вочевидь, жевріє своє життя. Художниця робить його видимим — разом із прихованими проходами та речами, що в них зберігаються. У мистецькому середовищі подібні роботи часто називають «інституційною критикою». У цьому випадку це також залежить від того, чи становить черв’як якусь небезпеку. Може, він переробляє рослинні залишки й сумлінно утворює родючий ґрунт? Може, це паразит, який заважає жити іншим? Або ж просто частина харчового ланцюга, яку з’їсть істота побільше.

Подейкують, що це навіть не живий організм, а просто предмет інтер’єру — такий собі диван, «на який можна вмостити дупцю», як каже художниця. У такому разі об’єкт відображає певні суспільні відносини, у яких місця для всіх може й не вистачити — як у тролейбусі чи в залі артцентру. Штейн вказує, що у суспільстві весь час взаємно порушуються кордони. Тому й вона випробовує межі інституції, втручаючись у її потаємні кутки. Власне, мутації ніколи не є індивідуальним процесом. Еволюційні зміни, які підтримують життя, виникають завдяки співіснуванню різних видів і впливу зовнішнього середовища. Чи може людство змінюватись без руйнівних і паразитарних взаємин, лише взаємовигідною співпрацею?

2. Анна Никитюк

Ніде і ні з ким, 2023
акрил на полотні
Надано художницею 

Робота Анни Никитюк поруч із інсталяцією Штейн, навпаки, винятково пряма — можна сказати, вікно у реальність. Картина привертає увагу до питання примусової мобілізації, в народі «бусифікації». Зафіксовані численні випадки, коли працівни_ці ТЦК перевищують власні повноваження та застосовують насилля щодо військовозобов’язаних. Назва роботи підштовхує до думки, що таке не мало би відбуватись «Ніде і ні з ким». Першопричиною, як усім відомо, є війна з Росією, що триває в умовах тотальної нестачі людського ресурсу. Саме вона перетворила життя людей на засіб і водночас на ціль, яку потрібно захистити. Тож розмірковувати про вибір тут майже недоречно. Розкоші примусово не стати героєм, що жертвує життям заради інших, у багатьох просто немає. Відсутність вибору та необхідність захищати свою країну у Збройних силах — виклик, який вимагає колосальних зусиль від людини, яку долучають до армії. Тож повага як з боку держави, так і суспільства, важлива.

Никитюк розмиває обличчя та редукує конкретні деталі, що втілює універсальний характер події — це може статися будь-де й будь із ким. Війна — це помилка, якої не мало б трапитися, або помилка, яку люди весь час повторюють. Держава стає менш людяною, щоб захистити своїх людей. Кінець світу. Здається, кінець світу не стане милосердним.

3.Владислав Плісецький

Ніжність дарує свободу, 2025
фломастер на папері, друк на папері, гілки, дощик, звук, синтетичний утеплювач, нитки
Надано художником
Створено за підтримки PinchukArtCentre

Дякую Нам 
Саші та Катерині
Євгенії Бєлорусець
Іванці Козаченко
Наталі Metalie 
Аліні Якубенко 

Нове життя чатує за рогом… Саме так воно знайшло художника Владислава Плісецького, примусово мобілізованого влітку 2025 року, невдовзі після того, як йому виповнилося 26. Нині Плісецький служить Україні у війську й проходить БЗВП*. Він спілкується з зовнішнім світом через об’єкти, які надсилає поштою чи дарує друзям, коли ті приїжджають до його частини. Предмети й звук, записаний на флешці, трохи розкажуть про цю історію.

Патички. Заміняють Владу зброю — він принципово відмовився брати її до рук.

Малюнок, який намалював молодший друг Влада — Саша. На ньому Плісецький стоїть посеред дерев, що мають очі, з камерою в руках. Малюнок передбачив долю художника: зараз він служить, документуючи все, що відбувається довкола. Він каже: «Мій найкращий фільм уже готовий, залишилось тільки зняти його».

Записка, надрукована на малюнку Саші. У ній художник детальніше пояснює свою позицію.

Квітка, зроблена з гілок, ниток камуфляжної тканини й синтетичного утеплювача. Раніше Плісецький шив сукні й костюми для перформансів. У армії він створив цю рослину з того, що знайшлось поруч. Він додає, що на службі навіть продуктивніший, ніж зазвичай.

Дощик. Прикрашав намет, де художник презентував своє відео на фестивалі. Намет тоді змок під дощем, тому дощик не в найкращому стані.

Звук, записаний на випробувальній смузі. 

«Ніжність дарує свободу» — бо Плісецький пристосовується, але залишається собою. Він відмовляється стріляти та продовжує служити як відеограф. Зовнішньо він вирізняється на тлі інших солдатів, але зливається з лісом, як і всі, хто носить піксельну форму. Його метаморфоза показує, як адаптивність допомагає винайти новий спосіб існування. Цей випадок особливий, адже не всі можуть змінитись, опинившись у чужорідному середовищі.

Армія ж не завжди відкрита до елементів, чужорідних для неї. На цьому й базується її ефективність: уніфікація дозволяє не витрачати час і ресурси, яких обмаль на полі бою. 

Війна ставить питання ефективності й людяності вкрай гостро. Необхідність захищатись від ворога призводить до примусової мобілізації. До армії потрапляють люди з різними навичками й особливостями, які інколи важко вписати в систему. 

Для захисту країни кожен найкорисніший на своєму місці. Але як визначити це місце? Чи можливо зберегти ефективність, не втративши людяності? 

4.Женя Степаненко
Рижик перетворюється на метелика, а лисичка — на дощового черв’яка, 2023

відео, 5’19’’
Надано художницею 

У центрі роботи Жені Степаненко — вид грибів Cladosporium sphaerospermum. Чорна пліснява, що росте по вологих кутках і на гнилих продуктах, також чудово почувається у середовищах із високим рівнем радіації, зокрема на реакторі Чорнобильської АЕС. У відео Степаненко розповідає, як цей гриб навчилися використовувати після наступної ядерної катастрофи, подробиці якої залишаються невідомими.

Гриби — одна з найадаптивніших форм життя. Вони висмоктують поживні речовини майже звідусіль: зі старих картин, поглинаючи фарбу, або з поверхонь, вкритих урановими іонами. Вони демонструють дива мутації й пристосування до не надто гостинного світу довкола, обертаючи будь-що на поживні речовини. Так роблять і люди, що почали виготовляти з радіотрофного міцелію захисні костюми. Доти вони навчились добувати уран, будувати атомні електростанції, а ще створювати ядерні бомби. Людство вже давно пристосовується не так до природних умов, як до світу, який саме й створило. Природа ж відповідає. Спочатку на нижньому Дніпрі побудували Каховське водосховище та ГЕС. Потім їх зруйнували росіяни, затопивши низку населених пунктів. А зараз там росте молодий вербовий ліс — єдиний на планеті, утворений із дерев одного віку, що заповнили 150 гектарів осушених ділянок. 

Кожен із таких циклів дає шанс на зародження неможливого донині, втім, безслідно забирає те, що вже існувало. Здається, люди не можуть перестати наступати на ті самі граблі, однак, як і гриби, пристосовуються майже до всього. Чи є межа, за якою життя й мутація вже неможливі? 

5. Катерина Лисовенко
Ембріон русалки, 2024
олія на полотні
Надано художницею 

Зародилось нове життя: з клітин утворюється ембріон, з ембріона — русалка. Тендітне тіло цієї істоти скоро з’явиться у нашому світі, тільки невідомо, чи зустрінемо ми її. Адже, за українським повір’ям, побачити русалку можуть лише безгрішні. 

Диво життя у будь-якому разі вражає, незалежно від того, яке створіння народжується. У генах людини зберігаються частки генів тварин, які існували тисячі років тому. У кожному організмі містяться результати мутацій та сотні років боротьби за існування багатьох попередників. Водночас кожна істота є унікальною — такого світ іще не бачив; і це стосується кожної й кожного. В умовах війни життя стає до болю прекрасним, адже виникає і триває, бо хтось віддає своє життя за нього. Бо воно існує посеред нестерпних, втім давно звичних обставин. Катерина Лисовенко малює русалок, бо в народній міфології вони є втіленням духів мертвих. Це вікно у мрію, де людина може переродитись.

У той же час у роботі наявне протиріччя, яким позначене існування як таке. Ніхто не живе вічно — саме тому завжди з’являється хтось новий, хто несе у собі все, що було раніше. 

6.Федір Тетянич
Вірш № 73, кінець 1970-х років

друкований текст на папері
Надано родиною художника

Вірш Федора Тетянича несе надію — світлий погляд на людство, здатне переродитись. Визнаючи циклічність руйнування і відродження, Тетянич не судить, а спокійно проголошує: все схилиться перед усемогутньою вічністю життя.  Одним із ключових понять для художника й мислителя була єдність. Весь світ — єдиний організм чи сутність, що живе вічно, а всі його складові взаємопов’язані, хай то люди чи речі. Тож кінець і початок — це лише поняття, внесені людьми для зручної взаємодії з вічністю. Таким чином, смерть ніколи не є всеохопною — радше локальною, адже весь організм продовжує дихати. Тотальним є лише життя. 

Тотальність, навіть коли йдеться про життя, зрештою насторожує. Немовби кожна маленька смерть втрачає вагу перед величиною світу чи будь-чим, що більше за людське життя. Чи справді є щось понад існуванням живої істоти? Хто це вирішує? Космос, здається, байдужий до таких дрібниць. Історія ж часто не питає й нав’язує свої правила. У такій ситуації найбільша розкіш — мати вибір, заради чого помирати і заради чого жити. Війна — це повстання проти відсутності вибору? Чи війна його й диктує?

7. Ілля Тодуркін
Герої, 2025
3D друк, дерево, авторська наліпка
Надано художником
Створено за підтримки PinchukArtCentre

Шахи, які вигадав Ілля Тодуркін, живуть і вмирають за власними правилами.

Фігура без голови та з отвором у ділянці легень — це Замок. Стрункий силует, у якого замість голови щось типу гілки, яка ідеально вкладається в отвір, — це Ключ. Вони втілюють запитання і відповідь, пошук і знання, які шукають одне одного. 

Маленька книга з обличчям — це автопортрет художника. Він каже, що замість того, щоб читати вирішив дізнаватись нове через людей. «Тому я — лише зошит», — додає Тодуркін. 

Змій — це сутність, що усоблює нескінченність через зв’язок між поколіннями. Водночас це безкінечні дороги, мости, колії — цивілізація, що залишається після людини. 

Фігура коня несе на голові квартиру. Художник не може потрапити додому, адже він із Маріуполя. «Якщо Магомет не йде до квартири, квартира прийде до нього». 

Король і королева — це дві могили, які тримаються за руки. Вони нерозлучні навіть після смерті.

Тюрма на ніжках полює на інших, прагнучи ув’язнити й покарати їх. Крім зовнішніх репресивних органів, у кожного є внутрішня тюрма — вона обмежує рухи й слова, якщо ті надто небезпечні. 

Маленький скрючений чоловічок, що сидить поруч із велетенськими щелепами, — це Безротий. Він знайшов рот на дереві, з якого проростають органи. Раніше він не мав слів, а тепер нарешті може розмовляти. Напевно, голосом іншого.

Це шахове поле втілює гру, в якій людство перебуває весь час. У протистоянні «Герої» знаходять свої сенс, роль і призначення — пізнання, любов, покарання, висловлення. Чи можливі тут перемога або поразка?

Вірш Федора Тетянича 

Земля, що втілилась у нас
Сама з собою розмовля
І кожному повідає,
Якщо не знає той
Є цілісність в мені,
Народжена із розпаду тобою
Спроможеться поволі людство
йти за тобою
Воскреснути зі смерті
І з пекла воєн
До раю миру перейти

Художни_ці: Катерина Лисовенко, Анна Никитюк, Владислав Плісецький, Женя Степаненко, Федір Тетянич, Ілля Тодуркін, Ольга Штейн
Кураторка: Оксана Чорноброва
Менеджерка: Юлія Ковальчук
Технічний менеджмент: Євгеній Гладіч, Валентин Шкоркін