Особисті свідчення
Персональна виставка Ґабріель Ґолаят
«Особисті свідчення» — це турботливо вибудуваний тривалий проєкт Ґабріель Ґолаят, у якому жінки та люди з різними гендерними досвідами розповідають власні історії пережитого патріархального насильства.
Проєкт постає у різних соціальних і політичних реаліях: його найновіший розділ — «тихий поспіх» — було знято в Україні у березні 2025 року, в контексті повномасштабної війни. В експозиції його представлено поруч із попередніми розділами, створеними у Південно-Африканській Республіці, Італії та Шотландії.
У своїй практиці через ритуальні, звукові та соціальні контакти Ґабріель Ґолаят з турботою зосереджується на історіях та сучасних умовах життя, яке має різну цінність, підтверджуючи, як практики темношкірих людей, жінок та квір-осіб по-різному представляють світ. Її робота порушує питання расового/сексуального режиму репрезентації, закликаючи до зустрічей у рамках та поза межами відмінностей на умовах співучасті, відносин та любові.
Вона отримала кілька нагород, серед яких Future Generation Art Prize – Special Prize (2019), Standard Bank Young Artist Award (2019) та Institut Français, Afrique en créations Prize на Бієнале в Бамако (2017). Її роботи зберігаються в таких колекціях, як Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, «Тейт Модерн», Кунстхалле Цюриха, «Мюдам» у Люксембургу, «Фрак Бретань» та Південноафриканська національна галерея. Мисткиня живе і працює в Йоганнесбурзі.
У кожному новому місці Ґолаят формує середовище підтримки — простір, де люди взаємодіють відкрито й з повагою одне до одного. Робота не фокусується на травмі, а підсвічує силу тих, хто її пережив. Жінки, квір, транс- та небінарні люди діляться не лише словами, а й мовчанням, жестами, диханням. Глядач_ки можуть залишатися поруч стільки, скільки потребують, відкриваючи нові виміри почутого й прихованого через QR-коди. Інсталяція створює ситуацію спільного свідчення, де вразливість і слухання стають мовою солідарності.
Ґабріель Ґолаят, «Особисті свідчення», 2025. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska,OKNO Studio
Київський розділ глибоко резонує. Створений у співпраці з українськими правозахисними організаціями та активіст_ками, «тихий поспіх» нагадує: поряд із відстоюванням територіальної цілісності триває не менш важлива боротьба — за свободу й гідність, за інклюзивність і вагу кожного життя. У момент екзистенційної загрози ця робота висуває тиху, але радикальну пропозицію: ніжність може бути формою опору, а зцілення — колективним жестом.
«Коли PinchukArtCentre запросив мене створити новий цикл “Особисті свідчення” в Києві, я багато думала про те, що означатиме вивести на перший план феміністичні та квір-практики виживання в умовах війни.
Як я могла б порушити тему всеосяжної загрози повномасштабного вторгнення Росії — позбавлення власності, інтернування, зґвалтування та смерті — не ігноруючи при цьому умови мізогінії, квір/трансфобії та сексуального насильства в українському суспільстві?За підтримки Insight (Україна) та LGBTIQ+ Military одинадцять жінок, квір- та трансгендерних учасни_ць відгукнулися на моє запрошення й поділилися історіями про насильство, якого вони зазнали в умовах тривалої кризи російського вторгнення, а також у сім’ї, церкві, військовому середовищі і навіть у самій ЛГБТІК+ спільноті. У спільному подиху та присутності цих особистих розповідей вимальовується звукова мозаїка перехресних життєвих наративів, де простежуються практики виживання, турботи та безперервної боротьби за вільну Україну, в якій можуть процвітати феміністична та квір-любов, життя та уява.
Як і в інших циклах “Особистих свідчень”, усні розповіді не публікуються. Йдеться не про цензурування чи видалення — це колективне рішення про турботу. У проміжках між «ммм» і «ааа», між зітханнями та плачем, іноді сміхом, ці ніжні розповіді підважують міри «правдоподібності» і «достовірності», які так легко підривають свідчення тих, хто вижив, і пропонують нам інший, більш втілений спосіб пізнавати, чути і визнавати одне одного, орієнтований на вцілілих».
Дари вцілілих
На додаток до того, що представлено (і приховано) в самій інсталяції, учасники «Особистих свідчень» іноді вирішують поділитися додатковими матеріалами, які публікуються в Інтернеті. Ці матеріали можуть включати роздуми про досвід насильства або практики виживання та добробуту, такі як молитви, вірші, плейлисти, рецепти, фотографії або твори мистецтва. Натисніть тут, щоб переглянути матеріали, якими поділилися учасники роботи Ґабріель у Києві для створення інсталяції «Особисті свідчення — тихий поспіх».
Ґабріель Ґолаят, «Особисті свідчення», 2025. PinchukArtCentre. © Фото: Ela Bialkowska,OKNO Studio
Ця виставка включає шість циклів «Особистих свідчень», створених у Києві, Единбурзі, Комо та Йоганнесбурзі. Кожен із циклів присвячений конкретним контекстам патріархального насильства, а також способам, якими чорношкірі, жінки, квір- та трансгендерні люди виживають і створюють собі умови для процвітання.
Деїнде Фаласе як відомому ведучому новин на національному телебаченні в Абуджі довелося публічно оголосити про підписання закону про заборону одностатевих шлюбів у Нігерії.
Це сталося 7 січня 2014 року — тоді президент Ґудлак Джонатан підписав документ, що не лише криміналізував одностатеві шлюби, а й передбачав до 10 років ув’язнення тих, хто вступає в одностатеві романтичні стосунки або їх «публічно демонструє», відвідує гей-клуби чи співпрацює з організаціями, які підтримують права гомосексуальних людей.
Невдовзі після цього Деїнде виїхав з Нігерії до Південної Африки, де права ЛГБТІК-плюс захищені конституційно.
Минуло вже десять років, а він залишається безпритульним без дозволу на роботу. попри гарну освіту — ступінь магістра в Університеті Лідса — йому не вдалось нікуди влаштуватися.
Його вчергове зрадила ще одна держава.
А його нестабільне становище лиш погіршується щоденною загрозою афрофобного та гомофобного насильства в Південній Африці.
Свідчення Деїнде складається з трьох частин.
У центральній частині він звертається до своєї любої матері.
Вона померла до того, як він зміг повністю розкрити свою сексуальну ідентичність.
На її похорон до Нігерії він також не зміг приїхати.
На частині справа — звернення до старшого брата, який живе у США й підтримує його, а зліва — до молодшого брата з Нігерії, який його практично зрікся.
Озеро Комо — дуже красиве місце, заможні люди їдуть туди на пенсію.
Ідилія на півночі Італії: озера, гори, вілли, вино, їжа, розкішне життя.
А ще це місце прибуття та від’їзду біженців та біженок — тимчасових спільнот, нестабільної праці та постійного відчуття відчуженості.
У світі, де переплітаються расові, культурні, соціальні та юридичні ієрархії, патріархат прокреслює глибоку тріщину, яка робить жіночі життя вразливими до насильства, а постраждалих знову й знову піддає соціальній та політичній дискредитації.
Щороку відділення гарячої лінії «Telefоno Dоnna» в Комо реагує на понад 250 нових випадків гендерно зумовленого та сексуального насильства і домагань, пропонуючи психосоціальну підтримку, юридичні консультації та любов жінкам в біді.
У цьому циклі «Особистих Свідчень» представлені розповіді про труднощі, надії та утверджені життєві практики дев’яти вцілілих жінок: художниць, письменниць, прибиральниць, матерів, підприємниць.
Для когось із них Комо став домом, для інших — ще однією спробою його створити.
До Ломбардії вони прибули (з різних причин) із Сенегалу, Марокко, Бразилії, України, Бангладеш, Албанії та Демократичної Республіки Конго.
Тісну спільноту «Telefono Donna», попри всі відмінності, об’єднує не «спільний досвід», не соціальний статус «жертви», а підтримка, ніжність, солідарність і радість, які допомагають виходити за межі цього досвіду.
Озеро Комо прекрасне.
Але його справжня краса — в цих щоденних проявах змін, спробах облаштувати побут та відновитись.
У молитвах Зори, у барі Діарри, у фотокнизі Єкатерини — і в крихкому залишку того, що в цих особистих свідченнях розкривається або приховується.
«Дерево, що віддає» — улюблена дитяча казка Аділи Хассім, яку вона часто перечитує своїм дітям.
Дерево любить дитину та віддає їй все, що має, щоб зробити її щасливою: листя, яблука, гілки, стовбур, пеньок — усе.
Що ми повинні дати світу, щоб зробити його більш придатним для життя і любові?
І що він вимагає від нас, якщо не все?
Провідна письменниця-феміністка з Південної Африки, професорка Пумла Дінео Гкола живе за принципом: ніколи не говорити про культуру зґвалтування чи феміцид, «не вказуючи водночас на шляхи їхнього подолання».
Для Арії Лаллу активізм і кіно поєднуються в радикальній практиці сторітелінгу — як спосіб дбати про прожиті та втрачені життя на тлі рабства, колоніалізму та апартеїду.
Адвокатка з прав людини Аділа Хассім щодня втілює мрію про більш затишний та люблячий світ, в якому вона уявляє життя своїх дітей.
Вона втілює цей етос у виснажливій юридичній роботі, захищаючи тих, хто опинився в небезпеці. Від пацієнтів психіатричних лікарень у Південній Африці, покинутих напризволяще до цивільного населення під обстрілами в Газі.
Перетворювати світ.
Уявляти його інакшим.
Для цих жінок, цих матерів це важка, але життєдайна праця. Праця, в якій вони віддають все і та перевершують це «все».
Виживання — це цвіт манго, спогади, зоряне небо, дружба (недосконала), танці під дощем, навчання в художній школі, ефірні олії (з ароматом хвої), здобуття освіти, збереження віри, невіра в бога, загубленість у космосі й віднайдення себе в щоденниках, поезії, пам’яті, у (не)прощенні, у відмові, у нових маршрутах, у переосмисленні того, як любити (чи не любити), обравши перехід, трансцендентність, комуну в будинку на воді, втілення енергії Гайфи Вагбі.
Це більше ніж щось одне (жертовність), один кут зору (дослідження), одна історія (де послідовність дорівнює достовірність), одна часова лінія (зцілення).
Цей цикл із одинадцяти свідчень об’єднує крихку, але реальну спільноту іммігранток, активісток, студенток і тих, хто пережив насильство та постійно чи тимчасово живе в Единбурзі.
У подвійних відео-свідченнях вони фіксують випадки мізогінії, расизму та зґвалтування; харасменту і знецінення; культуру насильства та невизнання в державі, церкві, родині — системах, що активно підривають благополуччя жінок, темношкірих, квір- та транс-людей.
Дехто з учасниць та учасників розкриває своє справжнє ім’я, показує своє обличчя, хоче бути видимим.
Інші ж навпаки залишаються в тіні з міркувань безпеки та турботи про себе.
Але між ними є дещо спільне — уявлення про те, як може виглядати, звучати й відчуватися виживання.
І що означає, за словами однієї з анонімних учасниць, «прямувати крізь життя з любов’ю, мужністю та мудрістю».
Назва цього чотириканального циклу взята з літургії, спеціально написаної, складеної й виконаної для цієї нагоди художницею, активісткою й матір’ю «House of Diamonds» — Трейвон Му:
Там летять перелітні птахи
Нація жінок із крилами
Там летять перелітні птахи
Нація матерів, що співають.
До Трейвон приєднуються Манео, Сапфір і Гоупвелл.
Разом вони діляться особистими історіями транс-досвіду, нестабільності й виживання в Йоганнесбурзі, Південна Африка.
У кризовій реальності, де панує насильство проти темношкірих, жінок, гомофобія та трансфобія, травматичний досвід трапляється щодня і всюди.
І все ж таки ці особисті свідчення виходять за межі несприйняття — вони проговорюються, прочитуються і проспівуються.
Поруч із горем, розчаруванням, страхами і втратами тут утверджуються надія, творчість, краса, спільнота, поезія, бажання, щедрість, віра, перехід, любов — і, мабуть, найпотужніше з усього — присутність.
Я вірю, що справжній фемінізм тихий — він проявляється у присутності, у жестах допомоги, у готовності уважно слухати. Саме такою є ця виставка: вона створює простір, де можна говорити не лише про силу, а й про вразливість; де солідарність стає початком шляху до зцілення.
Куратор_ки: Бйорн Гельдхоф, Олександра Погребняк
Менеджерка: Юлія Уркмез
Технічний менеджмент: Євгеній Гладіч, Валентин Шкоркін
