Радість
Міжнародна групова виставка
PinchukArtCentre представляє масштабний груповий проєкт «Радість», у якому українські та міжнародні художники й художниці досліджують одну з найважливіших емоцій, що надає нам сил у важкі часи.
Виставка «Радість» постає з бажання почати розмову про те, що підтримує українців і українок сьогодні, наскільки різноманітною може бути радість в умовах війни, та як вона стає рушійною силою, що нас об’єднує, допомагає боротися, не втрачати свою особистість та жагу до життя.
Художниці та художники: Катерина Алійник, Леся Васильченко, Раян Ґандер, Таcіта Дін, Анна Звягінцева, Алевтина Кахідзе, Павло Ковач, Катя Лесів, Катерина Лисовенко, Ірина Лоскот, Сімоне Пост, Ашфіка Рахман, Деніел Тернер, Тамара Турлюн, Альваро Урбано, Роман Хімей та Ярема Малащук, Жуліан Шар’єр.
Герої та героїні інтерв’ю: Олександр Андрощук, Олександра Безсмертна, Ксеня «Буревій», Олексій Василюк, В’ячеслав Кайстро, Майя Москвич, Назар «Рейган», Алла Сенченко, Сергій Стратічук, Юлія «Фобія», Ксенія Шиян, Ярослав Ярошенко.
Куратор та кураторка: Бйорн Гельдхоф, Олександра Погребняк
Керівниця проєкту: Ілона Демченко
Менеджерка: Катерина Мельник
Технічний менеджмент: Євгеній Гладіч, Євгеній Сулима, Валентин Шкоркін
Відправною точкою проєкту стали текстові свідчення, які зібрав український ветеран, морський піхотинець Гліб Стрижко. Він провів серію інтерв’ю з військовими, ветеранами та ветеранками ЗСУ, щоб дізнатися, що приносить їм радість зараз та як вони її відчувають. Їхні історії зрушують звичне сприйняття, вплітаючи фрагменти реальності в експозицію виставки. На тлі жорстокості нашого часу вони пропонують радість і її спільне переживання як сміливий прояв людяності. Архітекторка та художниця Богдана Косміна перетворила ці тексти на просторові об’єкти, які мають в експозиції не меншу вагу, ніж роботи запрошених митців та мисткинь.
Виставка запрошує у подорож артцентром, спонукає ставити запитання та показує різні види радості — як грайливе та щире захоплення, яке викликає інсталяція нідерландської художниці Сімоне Пост, створена з цукерок та маршмелоу, так і чутливу, щемку радість українського сьогодення в роботах Катерини Лисовенко, Катерини Алійник, Ірини Лоскот.
Алевтина Кахідзе створить тату-салон у стінах PinchukArtCentre, де запропонує можливість буквально «поселити радість під шкіру». Охочі матимуть змогу зробити татуювання за ескізами Алевтини Кахідзе, що дозволить зафіксувати важливий період життя та власну сміливість. Зображення, створені мисткинею, мають особливий зміст. Наприклад, один із ескізів показує квітку «Ломикамінь», що буквально проростає крізь камінь у кримському високогір’ї, і це тату стає символом незламного спротиву та довгоочікуваного повернення.
Проєкт прагне нагадати про особливі моменти, які роблять нас живими та свідчать про нашу людяність навіть у найважчих обставинах, а також показати світовій спільноті, що радість сьогодні є опорою українського суспільства, і це унікальний досвід, який можна перейняти.
На виставці, яку щойно почали дивитися, ви зустрінете багато історій радості — радості як внутрішньої сили й відповіді на надскладну реальність. Вона з’являється там, де її не очікуєш: інколи на поверхні, а часом глибоко всередині. Але вона завжди є частиною людської сутності й відповіддю людини на насильство та терор.
У першій залі виставку відкриває робота Ірини Лоскот «Камуфляж». Це — кора дерева. Але, якщо придивитися до її текстури, можна помітити щось дивне: випадково чи внаслідок еволюції з неї «проростає» український військовий піксель. Цей маленький фрагмент тканини — з форми вітчима художниці, який захищає країну та свою рідну Сумщину в складі Збройних Сил України. За роки служби камуфляж ніби мутував: він так добре навчився маскуватися, що став частиною природного ландшафту.
Якщо перша робота — дуже тиха, то наступну складно не помітити. «Солодкі спогади» Сімоне Пост — це дитяча квартира нідерландської художниці, повністю відтворена з цукерок і маршмелоу. У наших спогадах є місця, куди ми повертаємося по відчуття безпеки й щирої радості, — тієї, від якої стає солодко-солодко. У дитинстві ми хотіли морозиво на вечерю або льодяники замість каші. Сьогодні це схоже на заборонену радість, яку художниця запрошує віднайти: пройтися кімнатами, зазирнути в шафки й на полички, згадати миті дитячої втіхи і, можливо, відчути, що зараз вони ближчі, ніж колись.
зефір, вафельні цукерки, цукрові ланцюжки тощо
Надано художницею
Створено за підтримки Museum Voorlinden
зефір, вафельні цукерки, цукрові ланцюжки тощо
Надано художницею
Створено за підтримки Museum Voorlinden
зефір, вафельні цукерки, цукрові ланцюжки тощо
Надано художницею
Створено за підтримки Museum Voorlinden
Після солодкої, майже надмірної відкритості дитячих спогадів простір раптом змінює інтонацію — стає стриманішим, вимогливішим до погляду. Робота Альваро Урбано «Без назви» переосмислює очікування глядацтва та досвід, який зазвичай можна пережити в музеї. Вузька шпарина у стіні відкриває вид на лісову галявину, сховану за стіною артцентру. Цей несподіваний фрагмент демонструє інший тип радості — ніжність, яку може створити лише природа протягом довгих років необмеженого зростання. Цей ландшафт включає рослинність та ґрунт найближчих екосистем, а його таємничість провокує уяву: «Чи можливо, що довкола нас, у різних залах, розгортаються цілі світи, які чекають, щоб ми їх помітили?».
наявна стіна, рослинність, штучна рослинність, ґрунт, каміння, світло, розміри змінні
Надано художником, ChertLüdde (Берлін); Travesia Cuatro (Мадрид, Мехіко, Гвадалахара), Marian Goodman Gallery (Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж)
наявна стіна, рослинність, штучна рослинність, ґрунт, каміння, світло, розміри змінні
Надано художником, ChertLüdde (Берлін); Travesia Cuatro (Мадрид, Мехіко, Гвадалахара), Marian Goodman Gallery (Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж)
У роботі Каті Лесів є відчуття звільнення — відпускання страху, обмежень і заборон, повернення до себе. Її фотографія із серії «Я. Рада» — про залучене материнство і стосунки з донькою, яка постає як інша, самостійна й водночас невідома нова людина. Вона потребує захисту й турботи, але також довіри та прийняття. Це історія про зв’язок і радість близькості — і поруч, і на відстані.
аналоговий друк
Надано художницею
На цьому поверсі йдеться про глибокі корені та невеликі щоденні турботливі вчинки, які тримають нас разом. Першою нас зустрічає робота «Сакура (Близнюки Мукогаока)» з довготривалої серії Тасіти Дін, у якій вона знімає столітні сакури в період цвітіння. Турботлива система підпірок для гілок допомагає дуже старим деревам не зламатися під власною вагою та прожити довге й гідне життя. Попри майже моментальний спосіб виробництва, фотографія в роботі Тасіти схожа на перформанс. Кожне зображення створюється у процесі ручної фотохімічної обробки. Після чого усі площини, окрім гілок і квітів, методично заштриховуються білим чи рожевим олівцем. Процес роботи потребує часу, уваги й витривалості. І саме в такому служінні нерідко народжується радість присутності та співбуття.
cрібно-желатиновий аналоговий друк на матовому фотопапері Foma, кольоровий олівець
Надано художницею
Схожу відданість і ніжність можна побачити в роботі «Заповідник» Тамари Турлюн. На фотографіях ми бачимо літню відпустку художниці з родиною. Лайтбокси стають невеликими, але цупкими монументами, що тримаються разом і утворюють дивні архітектурні споруди з теплим м’яким світінням. Ландшафт Дніпропетровщини, де родина проводить святкові моменти, змінюється не лише через рух російських військ, але й через кліматичні зміни та сільськогосподарську діяльність. Наші спогади ж залишаються найтривкішими опорами в нестабільному світі.
Робота Ашфіки Рахман «Than Para — Немає землі без нас» складається з понад восьмисот храмових дзвіночків. Вони зберігають пам’ять про останню спільну зустріч громади з прикордонних земель Бангладешу — людей, які були змушені покинути свої домівки через примус і страх. Перед від’їздом місцеві житель_ки залишили на дзвіночках відбитки пальців — тихе свідчення: «ми були тут», «ми пам’ятаємо одне одного». Зібрані разом, ці дзвіночки утворюють велике сонце — інсталяцію, що навіть у нерухомому стані здається наповненою ледь чутним сумним дзвоном.
838 храмових дзвіночків (латунь), золоті шовкові нитки, металева рама
Надано художницею у співпраці з громадою Than Para
838 храмових дзвіночків (латунь), золоті шовкові нитки, металева рама
Надано художницею у співпраці з громадою Than Para
838 храмових дзвіночків (латунь), золоті шовкові нитки, металева рама
Надано художницею у співпраці з громадою Than Para
«Відкритий світ» Яреми Малащука та Романа Хімея — не лише історія про переселення, а й створена художниками ситуація повернення. На тлі тотальної втрати дому вони запропонували підлітку, який виїхав з України після початку повномасштабної війни, особливий жест: повернутися додому «очима» механізованого робота, яким він сам керує і через якого може говорити з людьми навколо. Цю технологію створювали для війни — щоб машини виконували небезпечну роботу й рятували життя. Тепер вона стає інструментом пам’яті: допомагає хлопцю відновити емоційний зв’язок із домом, водночас зберігаючи безпечну дистанцію та своє нове мирне життя.
двоканальне відео, 5.1 звук, 13’42’’
Надано художниками
Героями та героїнями муралу «Люди, дерева, будинки і події» Катерини Лисовенко стали «нові» військові — ті, хто раніше мріяв та уявляв себе в багатьох інших цивільних ролях. У цій кімнаті, що відкриває четвертий поверх, йдеться про сліди на тілі, які маркують і розповідають історії, і в метафоричному, і в буквальному сенсі. У сюжеті Лисовенко під час порятунку сонця, яке впало з неба, одяг людей, що взялися це робити, поступово вкривається камуфляжем. Малюнок ніби проступає зсередини, роблячи невидиме впізнаваним маркером змін.
У своїй роботі «Радість» Алевтина Кахідзе пропонує нанести на шкіру один з її малюнків — зображення, яке розповідатиме історію радості й залишатиме перманентний відбиток прожитого досвіду. Як от один з ескізів із квіткою «Ломикамінь», що буквально проростає крізь камінь у кримському високогір’ї, — це тату стає символом незламного спротиву та довгоочікуваного повернення.
стілець, стіл, дзеркало, сертифікат, чорнило для татуювання, цифровий друк на тканині і папері
Надано художницею
стілець, стіл, дзеркало, сертифікат, чорнило для татуювання, цифровий друк на тканині і папері
Надано художницею
«І під усім тече рідкий вогонь» Жуліана Шар’єра — монументальна відеоінсталяція, що поєднує дві стихії — вогонь і воду. Вона відсилає до первісного стану планети, коли світ ще не був пояснений та підлаштований людиною. Водночас для цієї зустрічі стихій художник обирає форму класичного кам’яного фонтана — упізнаваного символу міста й цивілізації. Тут вода, що є образом джерела життя, охоплена полум’ям — символом руйнування й водночас сили, що колись допомогла людині заявити про свою владу над природою.
На величезній надувній кулі, яка ледь вміщається в кімнаті й робить простір — а разом із ним і відвідувач_ок — візуально меншими, можна прочитати: «Хіба щось може тривати вічно?». Це і запитання до нас, і назва роботи британського художника Раяна Ґандера. Він створює серію таких куль, розміщуючи їх у різних містах і просторах, але завжди в незручних обставинах. І щоразу ставить перед глядацтвом запитання, яке ми зазвичай відкладаємо або на яке ніяк не можемо знайти відповідь.
надувна куля з ПВХ (полівінілхлорид), 3 м в діаметрі
Надано художником
Робота Деніела Тернера «Провідність» розміщена в майже стерильному середовищі, що нагадує лабораторне. Увагу тримає склянка з рідиною. Це олія, відтиснута з поверхні дерев’яного стола. Походження цього стола тут має принципове значення: його взяли з будівлі Національної академії наук України — інституції, де десятиліттями формували й зберігали наукове знання країни. Це не нейтральна поверхня, а предмет з історією, вкорінений у конкретному місці та досвіді. Відтискання олії стає способом вивільнити пам’ять матеріалу, який протягом років поглинав відбитки людей та речей, працівни_ць і випадкових гостей академії.
Середовище, яке створила Анна Звягінцева у роботі «Фортифікації (по мотивам пісочних замків Зої)», натхнене пісочними замками її доньки Зої. Вдивляючись у цей чорно-білий ландшафт, можна помітити безліч дрібних деталей — рослини, камінці, а, можливо, навіть загублені дитячі іграшки. За мурами пісочної фортеці вони ніби перебувають у спокої та безпеці. А ми дивимося на цей світ, нахилившись або навіть сховавшись, оберігаючи себе від навколишніх небезпек.
папір, олійна фарба, графітний олівець, вугілля
Надано художницею
«Якби я бу_ла в Адлоні» — фільм Тасіти Дін, знятий на шістнадцятиміліметрову кольорову плівку. Це історія кохання українського художника Бориса Михайлова та його дружини Віти Михайлової. Вони проводять серпневий день у готелі «Адлон» у Берліні. Фільм постає інтимним портретом подружжя, дозволяючи спостерігати за веселими й ніжними моментами їхнього життя та спільної праці. Готельний номер із видом на Бранденбурзькі ворота також стає частиною цієї глибоко зворушливої оповіді про любов, партнерство і мистецтво.
Живописні роботи Катерини Алійник із серії «До завтра!» зображають пташок, що вдивляються вдалечінь, де горизонт залитий важким світлом призахідного сонця. У повітрі відчувається його густина — чи то залишки пилу, що плавно зависли в променях, чи мерехтливі силуети дрібних комах, які оживають у вечірньому сяйві. Ми бачимо світ таким, яким він постає на межі дня й ночі, — сповненим напруги та невловимої ніжності. День добігає кінця, а попереду чекає новий — із випробуваннями, відкриттями й радощами. А поки — до завтра!
Інсталяція «Закриті системи» Раяна Ґандера перетворює підлогу в кімнаті на мережу вузьких стежок між рядами дерев’яних і пластикових іграшок різних форм та кольорів. У цьому просторі кожен крок потребує уваги — рух стає свідомим. Робота створена спільно з сином художника й відображає його унікальне відчуття краси та порядку. Вона стає мовою, щоб говорити про власні відчуття й світ навколо, а також одним зі способів знаходити свій шлях у житті, де страх і захоплення часто йдуть поруч. Прогулюючись стежками, ми наближаємося до пташок із серії «До завтра!», які вдивляються в апокаліптичний захід сонця, і переживаємо миті, коли щільність тривоги стає тлом для несподіваної радості.
іграшки з переробленого дерева та пластику
Надано художником
Коли здається, що ніч не закінчиться ніколи, з’являються перші промені світла. Вони поступово витісняють темряву й заливають простір інтенсивним сяйвом — ніби сонце раптово вибухнуло в небі. Відео «Тахіонесс» Лесі Васильченко показує світанки з 1990 до 2022 року, зібрані в одну безперервну подію. Робота створена художницею разом зі штучним інтелектом. Він проаналізував тисячі фотографій світанків і поєднав їх у єдиний машинний спогад, який, втім, складається саме з людської пам’яті про світло, що сходить над Україною.
Скільки триває одна секунда? Чи може час сповільнюватися, завмирати, а іноді навпаки — раптом ставати нестримно швидким? У своїй роботі «Чорна скульптура з граніту» Павло Ковач пропонує глядач_ці замислитися над простими, але фундаментальними запитаннями. У просторі виставки момент зустрічі з цією роботою набуває особливої ваги. Протягом подорожі виставкою ми проводимо час із історіями випробувань та радості інших людей, повільно наближаючись до власного: а що відчуваємо ми? Якої тривалості наша радість? І чи може емпатія примножувати ті радості, які ми зустрічаємо на цьому шляху?
вирізаний лазером граніт
Надано художником
Світло проникає крізь заплющені повіки, запрошуючи глядач_ок до спільного медитативного досвіду у просторі інсталяції «Запаморочення» Жуліана Шарʼєра. Навколо скульптури можна сісти або прилягти. Над масивним каменем обертається ніби витягнута з його ядра лампа з оніксу, розсіюючи різкі промені світла у просторі. Це сучасна інтерпретація «машини снів» Браєна Ґайсіна — пристрою, що створює гіпнотичний світловий ритм. У просторі звучать записи двох вулканів — в Ісландії та Ефіопії. Їхні глухі ритми, здається, ведуть повільну розмову мовою, якої ми не розуміємо. Після всіх історій про крихку людську радість ця робота повертає нас до чогось значно давнішого й ширшого за людський досвід — до землі, до мінералів, до часу, що триває поза нами. І в цьому тихому зіткненні з матерією світу з’являється ще одна форма радості — відчуття присутності.
