Самозайняті
Молоді (що б це не значило) ми_сткині в Україні часто існують як самозайняті, непідвладні, неприкаяні й таке інше. Тут пасувало б і слово «безпритульні». Під час підготовки цієї виставки Державна міграційна служба наказала покинути приміщення Інституту автоматики, де були майстерні десятків художни_ць, зокрема й деяких учасни_ць проєкту. У той самий період, 24 травня 2026 року, відбувся масований обстріл Києва, який пошкодив 9 культурних інституцій, включаючи Національний художній музей України.
Відтак експозиції створюються не в стерильних білих стінах галерей (далі — білий куб), а в під’їздах і на кухнях. Роботи ж можна складати зі знайденого сміття та підручних матеріалів або ж заробляти на художню практику деінде. Серед прикладів із життя: збирання дронів, викладання, монетизація еротичного контенту, офісна робота в IT-компанії тощо. З одного боку, цей підвішений стан я пов’язую з поколіннєвим бажанням ізолюватися від зовнішнього світу з усім його хаосом і жорстокістю та створити приватну утопію у своїй квартирі чи на закинутому заводі. З іншого — це про імпульс кричати про проблеми, торкатися незручних тем, і тому самостійно створювати зручні для себе умови. Водночас така неприкаяність є наслідком нестачі ресурсів і нестабільності інституційної системи. Має значення й обмежена увага до початків_иць, адже великі мистецькі інституції орієнтовані на взаємодію з уже зрілими ми_сткинями й більш передбачуваними художніми практиками.
Запрошуючи початків_иць створити нові роботи та розмістити їх на полицях, сходах, нішах та в коморі артцентру, проєкт робить видимим їхнє своєрідне буття на периферії публічного поля зору та білого куба. Це унікальний момент творчого становлення, адже, хоч і супроводжується крайньою незахищеністю, він передбачає певну свободу маневру. Художни_ця, що не відповідає державному, суспільному,комерційному і, нарешті, інституційному запиту, ризикує не отримати визнання та привілеї, які гарантує система. Водночас саме ця дистанція від усталених очікувань до «хорошого сучасного мистецтва» залишає більше простору для експерименту та пошуку нових художніх форм, що, зрештою, і рухає мистецтво.
А інституція, як зазначала ще Андреа Фрейзер, існує в уявленнях, бажаннях і стосунках артпрофесіонал_ок, а не лише в будівлях чи стінах. Тож і у квартирі можна зробити «правильну» виставку, яка не суперечитиме усталеному розумінню сучасного мистецтва. Та чи вдасться створити по-справжньому експериментальне мистецтво в артцентрі? «Самозайняті» пропонують свої відповіді.
Марина Щегельська
[][][][][][][][] [][][] [][][][][][][][][][][][] (непідтримуваний шрифт), 2026
акрил, бінокль, дерево, друк на папері,
кераміка, конопляне волокно, метал, міцелій, стрічка Велкро, текстиль, LED-світло
Надано художницею
Створено за підтримки PinchukArtCentre
Робота «[][][][][][][][] [][][] [][][][][][][][][][][][] (непідтримуваний шрифт)» дражнить глядача, створюючи напругу між показом і приховуванням.
З обох боків сходів Марина Щегельська встановлює двері, які виглядають так, ніби завжди були частиною артцентру. За ними художниця розміщує низку об’єктів: маленькі скульптури, бінокль із замиленими лінзами, запітнілу прозору коробку; книжечку, сторінки якої ледь перегортаються. Так виникає взаємодія, насичена суперечностями: з одного боку, робота інтригує, а з іншого — опирається тому, щоб бути повністю побаченою чи зрозумілою.
У такий спосіб Щегельська оприявнює власний досвід молодої художниці, де бажання бути поміченою співіснує з бажанням сховатися від осудливих або неуважних поглядів. Також робота продовжує низку суперечностей самої виставки: надає місце, акцентуючи на його нестачі; робить видимим через фокус на невидимості. Мисткиня каже: «Це дуля і глядачу, і інституції, і мені».
Софія Любарська та Володимир Моісеєнко
Затримки і перетримки розвитку, 2026
мішана техніка, метал, дерево, пластик
Надано художниками
Створено за підтримки PinchukArtCentre
В одній із клітин загрозливі шипи тиснуть на істоту, яка, здається, ще не встигла сформуватися та народитися. Перше, що прорізалось із її безформенного тіла, — це рот з гострими, як піки ззовні, зубами. Він готовий до крику, споживання або самозахисту. Так чи інакше організм продовжує існувати в цьому стані й, можливо, навіть навчився отримувати задоволення, щоб пристосуватися до загрози.
Інше створіння важко дихає, і лише так ми впізнаємо в ньому життя. З-під ковдри видно пластикові кінцівки та довге волосся. Ця істота, на противагу ще не народженій, зазнала стільки змін і штучних трансформацій, що в ній уже складно розпізнати живе й неживе.
В іншій клітині, яка поросла корою, — чи то голова, чи то селера, чи то череп дракона.
У роботі органічне та штучне, розпад і відновлення, вразливість та агресія співіснують або навіть співзалежать. Композиція нагадує лабораторний дослід, у якому існування досліджується радше як парадокс, а не як закономірність.
Георгій Гогатадзе
Робота, 2026
вебсайт, рамка, QR-код, відео, тривалість змінна
Надано художником
Створено за підтримки PinchukArtCentre
«Робота» Георгія Гогатадзе — це тривалий перформативний акт, у межах якого художник створює та монетизує еротичний контент. QR-код веде на сторінку, куди автор додає фото й відео, записані протягом виставки.
Працюючи в напрямі постпорно, Гогатадзе досліджує статус сексуалізованого зображення в мистецькому, правовому та цифровому контекстах. Частину матеріалів він цензурує емодзі, підкреслюючи умовність меж між дозволеним і забороненим у межах легального поля та мистецтва. Так робота виявляє парадокс: дорослий контент вільно циркулює онлайн, але стає табуйованим, щойно з’являється у фізичному просторі. Дискусії про легалізацію такого контенту точаться в Україні вже кілька років. Один і той самий образ визначається як порно чи мистецтво, товар чи перформанс — залежно від контексту, способу показу та інституційної рамки. Це підкреслює формат QR-коду, вміщеного в рамку, яка зазвичай позначає мистецтво.
Важливим у роботі є і те, що Гогатадзе ставить за мету заробити більше, ніж його гонорар за участь у виставці. Так він порушує питання про цінність мистецької праці в економіці уваги, де сексуалізований образ та інтимність потенційно мають вищу ринкову вартість, аніж художня практика. Водночас робота звертає увагу на умови, в яких молоді ми_сткині змушені шукати альтернативні способи заробітку, що часто конфліктують із творчістю. Тут виживання стає художньою практикою.
Володимир Прилуцький
2026 ,*سموم
CCTV, відео, 4’51’’
Надано художником
Створено за підтримки PinchukArtCentre
Із сусіднього з PinchukArtCentre ресторану «Dubai» до будівлі інституції потрапляє виконавиця східних танців. Вона танцює у приміщеннях артцентру, зокрема на виставках «Радість» і «Не питаючи дозволу». Усе дійство зафіксоване на камери спостереження.
Створюючи абсурдну ситуацію, Володимир Прилуцький впускає бурхливе життя Бессарабської площі в артцентр. Хепенінг (від англ. happening — випадок, подія), що переносить популярну культуру на «чужу територію», виглядає тут майже непристойно і тому, як не дивно, освіжаюче.
Танець живота, костюм і музика випромінюють вітальну енергію тіла. Створюючи видовище, вони водночас відтворюють стереотипне уявлення про Близький Схід. Ця гримуча суміш у строгому просторі, структурованому за допомогою писаних і негласних правил, оприявнює конфлікт.
З одного боку, інституції, які репрезентують сучасне мистецтво, усвідомлюють його розважальний потенціал і борються за увагу з популярною культурою. Та з іншого, вони рідко допускають її легковажність і нестримну тілесну присутність. Стіни мусять залишатись білими, приміщення — стерильними, а шоу — складнішим, ніж воно є насправді.
Робота показує, як камери спостереження, що є очима інституції, спостерігають за танцівницею та відвідувачами зверху. Вони зчитують будь-який рух як потенційну загрозу. Чого, зрештою, боїться сучасне мистецтво? Що воно прагне контролювати: тіло чи образ іншого?
*Самум (سموم) — жорстокий, сухий буревій, що виникає в Сахарі та на Аравійському півострові. Його назва походить від арабського кореня س-م-م (s-m-m), що означає «отрута». Вітер несе щільні стіни піску й пилу, температура сягає 54°C (130°F), а видимість може впасти до нуля за лічені хвилини. Зазвичай він триває лише 20–30 хвилин, але у відкритій пустелі вважається смертоносним
Подяка: Хулуд Альхарті, Микита Герасимов, алік дарман, Роза Карімова, Настя Колодка, Ірина Лоскот, Ніколай Трунов, Роман Хімей, Семен Цивільов, Антон Черняк, recrental
Христина Новикова
Вдень мій замок порожній, 2026
килим, липкі стрічки з мухами, люстра, музика вітру, тканина, цифровий друк, пластикові бутлі з водою
Надано художницею
Створено за підтримки PinchukArtCentre
Робота «Вдень мій замок порожній» Христини Новикової знайомить глядач_ок зі світом Лафи та Віки — пари, яка обрала незвичний спосіб життя. Вони не працюють, живуть у хаті в селі разом зі свинями та козами, а по телевізору в них постійно — «Світ навиворіт». Лафа певною мірою відомий в інтернеті завдяки участі у відеоблогах на YouTube-каналах-мільйонниках. Він обсесивно накопичує та інколи продає речі, металобрухт і антикваріат, а ще грає на гітарі та любить мотоцикли. Вікуся, як її називає Лафа, родом із Сибіру. Їй подобається фарбуватися й робити манікюр, але не подобається виходити з дому.
У «пристойному суспільстві» таких людей називають маргіналами чи фріками (від англ. freak — дивак, псих). Новикова ж показує їх як людей, які відрізняються від більшості, втім не прагне підвести їх під суспільні очікування. Робота створювалася за згодою та у співпраці з героями. Фотографії, де пара позує у спільно обраних костюмах, доповнені короткою аудіоп’єсою, у фіналі якої Лафа виконує важкий метал. Гротескні вбрання та романтичні рядки, не до кінця зрозумілі через вимови, підкреслюють химерний побут пари та їхні характери. Ці лицар і панна постають кумедними персонажами, та водночас щирими і щасливими людьми.
Тісний простір комори PinchukArtCentre підкреслює рідкісне представлення образів таких людей у популярній візуальній культурі, але запрошує побути з ними “в тісноті, та не в образі”.
