У «Битві за Мазепу» Микола Рідний, використовуючи коди хіп-хоп культури, зіставляє два великі твори світової літератури — «Мазепу» лорда Байрона 1819 року та «Полтаву» Алєксандра Пушкіна 1828–1829 років. У формі реп-батлу стикаються романтизовано-історичний і консервативно-імперський погляди на гетьмана Івана Мазепу, політичного та військового лідера Запорізької Січі та Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII століття. Для Байрона Мазепа — реальна політична й історична фігура, яка перетворюється на міфологічного, майже казкового персонажа. Байрон бачить Мазепу як романтичного героя, захопленого коханням, прагне відтворити в цьому образі себе. Через 10 років після Байрона Пушкін пише власну поему, де Мазепа, відповідно до російської імперської позиції, — негідник і зрадник. 

Байрон фактично вводить Мазепу в світовий культурний канон: той фігурує на полотнах Делакруа і Жеріко, у творах Рільке, Брехта та Ліста. Натомість імперське бачення Пушкіна домінує в російській та радянській культурі. Зокрема, його сюжет повторюється в опері Чайковського «Мазепа». 

Підкреслюючи протистояння цих двох текстів і двох бачень історії, Рідний запрошує чотирьох реперів з різних культурних середовищ, де сьогодні образ Мазепи вже практично невидимий, написати і виконати власні відповіді на вірші поетів. «Битва за Мазепу» складається із шести раундів реп-батлу та додаткового відео — інтерв’ю з виконавцями, де ті пояснюють свої прочитання цих творів і своє ставлення до історії.

Одеса посідає особливе місце в родинній історії Алевтини Кахідзе. Саме тут познайомилися її батьки. Мама художниці завжди хотіла жити біля моря, тому приїхала до Одеси з Донеччини працювати на Канатному заводі. Тато приїхав із Грузії, навчатися в Морському училищі (тепер — Морська академія). Згодом мама повертається додому, у Жданівку, де народжується Алевтина, а тато закінчує навчання і починає «ходити в море». На початку 2024 року художниця приїздить в Одесу, щоби пройтися місцями короткої спільної сімейної історії та поговорити в своїй уяві з татом, який останні роки мешкав у Батумі, де й помер доволі давно, ще 2005 року.

У знятому в Одесі відео «Все нормально?» та в серії родинних фотографій і документів, газетних вирізок, рисунків, речей із сімейного архіву, зібраних довкола тем моря, мови, смерті, історії, — які разом складаються в проєкт «Тату, я в Одесі!» — Кахідзе наче збирає колаж великої уривчастої історії своєї родини. Від Голодомору, який змусив її рідних тікати з Вінниччини на Донеччину, через Другу світову війну, радянське дитинство художниці, розпад Радянського Союзу, російську підтримку абхазьких сепаратистів у 1990-ті, смерть тата, російську агресію проти Грузії 2008 року й аж до окупації сходу України (включно зі Жданівкою) 2014 року, смерті мами на блокпосту, повномасштабного вторгнення. Родинна історія переплітається з історією країни, особисті історії оприявнюють те, про що не писали в історичних підручниках. Російська війна проти України загострює і робить нагальнішим розуміння того, як працювала і досі працює репресивна машина імперії, яка вириває людей із їхніх домівок, змінює мови, стирає культури, розриває сімейні та просто людські зв’язки. Боротися проти неї означає відновлювати і вирощувати ці зв’язки знову.

Ідея цього проєкту виникла у співпраці з кураторкою та дослідницею Поліною Байцим, значною мірою натхненна її роботою над культурою Трипілля-Кукутень (3–5 тисячоліття до н.е., територія сучасних України та Румунії). На різних етапах новітньої української історії відбувалися спроби вибудувати український національний міф на тому, що сучасні українці є нащадками трипільців, таким чином обґрунтовуючи стародавність та історичну тяглість української нації. Загалом, використання старовинних культурних артефактів для підміни історії міфологією не є новим. Утім, переважно до цього вдавалися і дотепер вдаються імперії.

У «Запрошенні обговорити, кому належить минуле» Катерина Лисовенко збирає на розмову в колі артефакти із російського музею «Ермітаж», які походять, зокрема, із півдня України, Криму, Казахстану, Дагестану, Молдови тощо й були вивезені російськими й радянськими військовими та дослідниками у XIX–XX століттях. Відбираючи частини історії у колись підконтрольних людей і культурних ландшафтів, російська, а згодом радянська імперія міфологізувала власну історію, часто стираючи межу між фактами і вигадками. Сьогоднішня російська війна на знищення культури в Україні та колосальна хвиля системного вивезення мистецьких творів і культурних артефактів з окупованих територій продовжують ці насильницькі практики.

Радянська пропаганда займала практично весь публічний простір в Україні тих часів. Пам’ятники, архітектурні елементи, назви міст і вулиць прагнули увічнити міф про спільну перемогу над нацистами та визвольну роль Радянського Союзу, підкреслювали дружбу народів і створювали образи діячів, які творили «спільну» культуру. Всі пам’ятники відігравали важливу роль у створенні єдиного образу світу, який безповоротно розпався після вторгнення Росії в Україну 2022 року.
«Мальовнича Україна» — серія, в якій Юрій Білей зосереджується на радянських листівках і фотоальбомах. Її назва відсилає до серії гравюр Тараса Шевченка із зображеннями народного життя, звичаїв, природи та пам’яток середини XIX століття. Білей вибирає з альбомів фото пам’ятників, які стосуються впливу Росії на Україну та зманіпульованої спільної історії. Він збільшує їх і створює власні роботи за допомогою ціанотипії — техніки фотодруку, коли завдяки сонячному світлу зображення проявляються в інтенсивно синьому кольорі. Вони виглядають, наче зроблені після заходу сонця або на світанку.
Затуманені, майже невидимі образи пам’ятників, з одного боку, підкреслюють фальшиві наративи радянської пропаганди, а з іншого — марні спроби агресивної декомунізації, здатні знищити об’єкти, але не історію, яка стоїть за ними. Вихід із цього туману — це свідомий вибір переосмислювати власну історію, не цензуруючи і не редагуючи її.
Серія складається із розділів «Визволителі» / «Сонце перемогло вічний вогонь» / «Велика вітчизняна війна»; «Дружба народів», «Батьківщина», «Батько нації», «Нав’язування чужої культури» і «Зруйноване / Пошкоджене / Недоступне».

«Щоб потім не казали, що ми не пам’ятаємо» — це документація перформансу, який відбувся у місті Мирноград на Донеччині за ініціативи художників Яреми Малащука і Романа Хімея. Як і навколишні міста, Мирноград виріс над вугільною шахтою, що відкрилася на початку 1950-х років. Художни_ці та куратор_ки разом із місцевими активіст_ками, учени_цями, студент_ками, інженер_ками, шахтар_ками, вчитель_ками та іншими мешкан_ками міста проходять на поверхні маршрутом, який відповідає одному з підземних коридорів шахти «Новатор». Процесія розпочинається біля колишнього входу в шахту і завершується біля пам’ятника, який позначає місце, де 1977 року внаслідок аварії загинули 17 шахтарів, причому тіла трьох із них лишилися під землею. Після цієї катастрофи шахту закрили.

Меморіальна хода є втіленим поєднанням топографії поверхні міста і його підземної карти, радянського минулого й українського теперішнього. Вона оприявнює важливість локальної пам’яті, адже пам’ять про жертв аварій на шахтах була елементом опору радянській владі, яка намагалася їх замовчувати. Також вона включає локальну історію в загальну історію країни, яка лише тоді й можлива, коли складається із багатьох таких історій. Проходячи маршрутом, яким рухалися колись шахтарі, — під власними будинками і вулицями, під степом за містом — учасни_ці перформансу віддають належну шану їм, навколишньому ландшафту, тим, хто пам’ятає, та самій пам’яті про те, що вже ніколи не повернеться.

Сімейний архів та особисті спогади раптом перетворюються на архів історії. Та, хто була просто близькою людиною, бабунею, — постає героїнею історії країни як та, що пережила Голодомор у віці 10 років, а згодом нацистську окупацію села, де опинилася молодою вагітною жінкою. Водночас пам’ять залишається інтимною. Вона може гріти, а може турбувати, коли відсутність дорогої людини викликає потребу матеріального її втілення, створення образу, на який можна дивитися, якого можна торкнутися.

Цикл текстильних колажів «Присвячено бабуні Галі» представляє образи бабусі художниці, Галини Кисіль, шкільної вчительки молодших класів у селі на Волині. Оксана Брюховецька вибирає з власної пам’яті спогади і фрагменти свого дитинства у селі, але, як і будь-які спогади, вони також сповнені уявою і фантазіями. На деяких із цих текстильних портретів вона задокументована на фото, на інших вона — художня героїня, іноді людина, а іноді дух. Ручна праця, вкладена в ці роботи, є важливим елементом історії, нагадуючи про нескінченну щоденну працю бабуні Галі, яка вчителювала, виховувала власних дітей, школярів та школярок і вела господарство.

Художниця згадує, що коли приїздила до бабуні в село, то поринала у запах корів, свіжовидоєного молока та пирогів із маком, сиром і ягодами. Також щоліта бабуня повторювала свою розповідь про те, як колись, коли вона була молода, почалась війна. «Добре, що бабуня не знає, що війна випала й на нашу долю. Вона б горювала разом з нами. Як та, що вижила, вона є знаком того, що життя продовжується», — каже художниця.

Художниця, дослідниця і науковиця Дарця Цимбалюк називає цю роботу відеоесеєм про власний зв’язок і близькість із мамою попри фізичну дистанцію та війну. Він заснований на їхніх розмовах і фотографіях Києва, якими мама Вікторія ділилася з Дарцею у WhatsApp між лютим 2022 і травнем 2023 року. На візуальному рівні війни немає, спочатку навіть здається, що на екрані певна ідилія: синє небо, вечірні вікна міста, квітнуть магнолії та півонії, тече ріка. Візуально місто відтворене яскравими фотографіями квітів із міських парків та палісадників. На цьому тлі голос художниці витворює разюче відмінну, майже абсурдну реальність, де є сирени, заклеєні скотчем вікна, смерть, страх — реальність війни.

Контраст між візуальним рядом і наративом підважує стереотипні зовнішні уявлення про війну та про те, як створюються історії війни. Попри те що війна глибоко врізається в повсякденне життя, в найінтимніші стосунки, спотворює звичне — мама художниці тримається за життя і залишається відкритою до його різноманітних проявів. Під час розповіді Дарця згадує, як колись удома, в Миколаєві, вони жили між двома річками, а тепер намагаються заохочувати одна одну ходити в басейн — триматися на плаву не лише фізично, а й насамперед метафорично. Відео «Ботанічна документація існування» мами художниці — про одночасне проживання всіх суперечностей, які несе в собі війна. А постійний зв’язок художниці з нею витворює глибоко інтимну історію багатошарових зв’язків людей, родин, міст, рослин і ландшафтів, яка пишеться щодня.

У своїй художній практиці Вікторія Розенцвейг працює з темами памʼяті, особистого досвіду та історії, досліджує поняття «дому» і те, що його формує. Від початку повномасштабного вторгнення розуміння і відчуття дому радикально загострилися, адже художниця родом із Нової Каховки, яка окупована від 2022 року і сильно постраждала після підриву Каховської ГЕС. Херсонська область, що дотепер частково перебуває в окупації, загалом є одним із епіцентрів бойових дій. Роботи художниці — це також певна автотерапія для прийняття та усвідомлення втрат.

Побудовані на протиставленнях і взаємодії протилежностей, грі світла, нашаруваннях і прозорості, її проєкти звертаються до відчуття невпевненості та розгубленості, невловимості відчуття «свого місця» та стирання того, що відчувалось «своїм». Робота з тендітними матеріалами — прозорі тканини, плівка, папір, пластик — створюють напругу між одночасними присутністю та відсутністю. Це стан на межі — коли підтримуєш звʼязок із родиною онлайн, але можливості зібратись усім разом немає.

«Декілька метрів моїх пригадувань» — це два шари плівки з фрагментарно зображеним херсонським пейзажем. Вони формують умовну межу між реальним і уявним. Ландшафт водночас є протагоністом цієї історії та простором відсутності. Його неможливо розгледіти повністю: він то проявляється, то зникає, наче горизонт, який завжди віддаляється, чи невловимий спогад. Нашарування, перекриття і рух матеріалу оприявнюють крихкість пам’яті, що розривається між спробою втримати минуле та неможливістю відновити його вповні.

«Декілька сантиметрів моїх пригадувань» складаються з чотирьох прозорих пластин із викарбуваними фрагментами херсонських пейзажів. Зображення нечіткі, розмиті, їхні деталі відсутні, між ними порожнеча, як і в реальному ландшафті, (майже) зруйнованому війною. Простір на пластинах і поміж ними — як поле між минулим і теперішнім, між домом і вигнанням, між тим, що було, і тим, що більше не є.

Книга «Колективні фантазії та восточные ресурсы» [«Колективні фантазії та східні ресурси»], або «Маленька червона книжечка», як її називали друзі авторок, зібралась наприкінці 2022 року, але насправді її написання почалося набагато раніше, від 2014 року. Кураторка Наташа Чичасова з Донеччини і художниця Катерина Алійник із Луганщини, обговорюючи одна з одною звʼязки з втраченим домом, ставлення до нього і ситуацію довкола, зрозуміли, що досі відчувають біль. Він може притупитися, ставати майже непомітним, але продовжувати блукати в тілі та прориватися в найнеочікуваніші моменти. 

Говорити було дуже важко, думки постійно застрягали та розповзались, розмова завмирала. Через цю неможливість говорити Наташа Чичасова та Катерина Алійник почали писати одна одній повідомлення в месенджері, адже письмо ніби давало можливість дистанціюватися і структурувати те, про що дуже тяжко думалось. Ділячись одна з одною текстами і думками, вони зрозуміли, що в той чи інший спосіб постійно говорять про красу Донеччини та Луганщини, їхніх ландшафтів та історій, власне глибоке вростання в цей регіон, яке, хай як парадоксально, стає дедалі сильнішим із кожним зруйнованим і захопленим селищем та містом. Виявилося, що це краса, до якої важко бути готовими, але якою так важливо ділитися з усіма, хто не може її побачити. 

Винесені на паперові рулони частини цих розмов обертаються навколо дому — невичерпної теми, до якої постійно шукаються нові підходи, образи і слова. Адже втратити дім — це не просто залишитись без «стабільного» і набутого. Це означає втратити цілий світ.

Книга «Колективні фантазії та восточные ресурсы» [«Колективні фантазії та східні ресурси»] вийшла в січні 2023 року, але багато із обговореного лишилося для авторок незмінним. Однак ситуація на фронті дедалі гостріше показує нові досвіди втрат і змінює їхній власний вектор думання про Донеччину і Луганщину як місця, пейзажі й дім. У колі знайомих, друзів і подруг з Донецької і Луганської областей Чичасова й Алійник вивели термін «переселенці першої та другої хвиль». Це стало певним маркером відмінних досвідів тих, хто був вимушений покинути свій дім в 2014 році, й тих, хто поїхав із початком повномасштабного вторгнення. Це була важлива частина внутрішньої розмови в переселенській спільноті, котра й далі намагається перезібрати власну ідентичність і відшукати нові способи працювати і з власним досвідом, і з темою Донеччини та Луганщини.

Ця аудіоінсталяція розширює діалог і включає в нього історії інших людей, демонструючи ширшу траєкторію досвідів вимушеного переселення і розуміння сходу України загалом.

Учасни_ці розмови:
Катерина Алійник
Софія Гєра
Настасія Лелюк
Віталій Матухно
Мілена Хомченко
Наташа Чичасова