У своїй роботі «На повернення» Анна Звягінцева звертається до казки Ганса Крістіана Андерсена «Дикі лебеді». У центрі цієї оповіді — головна героїня, що намагається врятувати братів-принців, яких перетворила на диких птахів зла мачуха. Подібно до неї, художниця вʼяже сорочку з кропиви, покликану захистити її близьку людину, яка наразі перебуває на фронті. Такий жест турботи, виражений у дбайливому плетінні нитки, з одного боку, стає способом полегшити стан чекання, а з іншого — можливістю відновити звʼязок з іншим, зберегти його життя, наділивши сорочку символічною силою за допомогою магічного замовляння. Розпочавши роботу над нею у 2023 році, Звягінцева поступово довʼязує нові фрагменти, перетворюючи процес на розтягнутий у часі ритуал. 

За сюжетом казки головна героїня не встигла закінчити сорочку для наймолодшого з братів, тож одна з його рук так і залишилася лебединим крилом. У контексті поточної війни представлений ескіз з малюнками художниці відсилає до трансформацій і втрат, які переживає тіло тих, хто захищає країну у війську.

Документальний фільм Олександри Несен і Микити Шклярука «Езотеричне життя України, або Ти просто знаєш, що це білий» занурює в таємний світ українського відьомства, магії та езотерики. Художни_ці спілкуються з українськими відьмами, які запрошують їх до власних домівок, діляться особистими історіями, розповідають про свою роботу й ритуали, а також про те, як війна змінила їхні життя та практики. Знятий у Києві влітку 2022 року, на тлі болісних переживань та надій перших місяців повномасштабного вторгнення, цей фільм передає атмосферу, де війна переплітається з багатими традиціями містичного світу.

Фільм складається з чотирьох частин — «Інтерʼєри», «Кохання», «Земля» й «Армія». Так, через серію розмов з героїнями оприявнюються наративні лінії, що висвітлюють особливості українського чаклунства, роль жінок у магічних практиках, сакральність землі, любовні ритуали, підтримку армії та почуття відданості, яким сповнений кожен ритуал.

Приготування ранкової кави для Тараса завжди супроводжується особливим ритуалом — перед тим як додати молоко, він наливає його в окреме маленьке горнятко, а вже потім додає до чашки кави. Він переконаний, що такі маніпуляції дозволяють молоку довше залишатися свіжим. У відео «В саду Тараса» художниця Катя Лесів документує цю щоденну звичку, де повторювана з дня у день дія перетворюється на жест турботи про себе. Хоча жодних наукових доказів чи власних спостережень, які підтверджували б ефективність цього способу, немає, він стає своєрідною опорою — маленьким звичаєм, що підтримує ритм повсякденності й утверджує її стабільність. У періоди невизначеності такі несуттєві, але віднайдені кожною людиною акти піклування набувають рис магічного ритуалу, де важливим є не результат, а сама повторювана послідовність рухів.

У серії «Як я можу пояснити Світ новонародженому (й гадки не маю)» художниця Люся Іванова створює уявний світ — яскравий, насичений, сповнений по-дитячому чистих образів. Утім, за уважнішого розглядання стає помітно, що тут маленькі тварини і фантазійні істоти, квіти та хмаринки поєднуються з елементами воєнної реальності — разом з іграшками у пісочницях тепер лежать міни, літак у яскраво-блакитному небі скидає боєприпаси, а гриби їстівні сусідять з грибами від ядерних вибухів. Це співіснування чарівного й загрозливого передає досвід дитини, яка щойно зʼявилася на світ. На відміну від тих, кому довелося адаптуватися до нових умов та сповненої викликів дійсності, ця реальність для новонародженого — єдина можлива, і саме вона формує його перші уявлення про життя. Звертаючись до досвіду материнства під час війни, художниця передає дисонанс між особистим щастям і колективною травмою, між захопленням від перших зустрічей зі світом та неможливістю відокремити їх від досвіду небезпеки.

У своїй художній практиці Оля Єрємєєва часто звертається до роздумів про тіло під час війни — вразливе, травмоване, що стає носієм болю та втрат. Так, відчайдушне бажання зберегти те, що ще не втрачено, спонукає до пошуку шляхів повернення до звичної реальності чи повернення життя — навіть після смерті. 

На малюнках художниці з серії «Спроби повернення тіла» зображені дерева, з яких проростають частини людського тіла. Грань між людською плоттю і деревом тут подекуди різка й болісно відчутна — вона кривавить, оголюючи свіжі шрами, ніби зрощення ще не завершене. Ці образи не романтизують перетворення, а радше фіксують його як процес зміни. У цьому злитті немає спокою — лише відчайдушна спроба повернути агентність тим, кого було втрачено, і знайти форму, здатну встояти перед насильством війни.

Робота «40 ромбів», створена Ксенією Білик на початку повномасштабного вторгнення, відсилає до напруження й невизначеності перших його місяців. Візуальною основою гобелена є ромб — дохристиянський символ землі, який художниця поєднує з чорним і червоним кольорами, підкреслюючи трагічність її долі під час воєнних дій. Назва роботи також відсилає до біблійних конотацій числа 40, що символізує і блукання людської душі, і 40-денний піст, відображаючи духовний шлях, сповнений випробувань, витривалості та, зрештою, очищення.

Через вимушені подорожі та переїзди у пошуках безпечного місця на початку повномасштабної війни художниця була позбавлена можливості працювати в майстерні та мати сталий робочий процес, необхідний для техніки плетіння гобелена. Окремі його фрагменти створювалися у різних містах і країнах, і з кожним поверненням додому вона додавала їх до єдиного полотна. Цей процес відобразився у візуальній структурі роботи — відсутності типової ритмічності, характерної для класичного килима, і різноманітності патернів та деталей, що підкреслюють множинність пережитих досвідів. Так сам процес плетіння і послідовного з’єднання фрагментів перетворився на ритуал — пошук стабільності й ритму там, де світ залишається непередбачуваним, та своєрідну обіцянку неодмінного повернення додому.

Нова робота Жені Степаненко «Твоя присутність замкнена, і я — єдиний вхід» заграє з формою прямої трансляції. Глядач_ки мають змогу спостерігати за кімнатами приватного будинку, де відбуваються паранормальні події. Відео спирається на низку попкультурних посилань — від естетики фільмів жахів до «фейкових» стрімів, — але свідомо уникає створення ілюзії справжнього надприродного явища.

Особистий вимір роботи повʼязаний із дитячими спогадами художниці. Спілкування з бабусею, яка займалась магічними практиками, суттєво вплинуло на формування її світогляду і сприйняття навколишнього світу. Будинок у Миргороді, де Степаненко проводила багато часу, сприймався нею як простір, наповнений таємницею. Тут звичні події набували магічного значення, а буденність зливалася з містикою. Повернувшись до нього невздовзі після смерті бабусі, художниця знімає відео, покликане оприявнити невидиму присутність близької людини в спорожнілому інтер’єрі — адже, за повірʼям, душа перебуває поруч із домом іще 40 днів після смерті. 

Поєднуючи віру в потойбічне з психоаналітичним поглядом на магію, художниця торкається теми непережитої втрати та спроб відпустити минуле. У пошуках і очікуванні «знаків» ми схильні створювати їх самі, аби відкласти неминуче зіткнення з горем. Несвідомі страхи та приховані емоції тут постають у вигляді напівіронічних інтерпретацій паранормального, перетворюючи сюжет на дослідження межі між реальністю, фантазією й особистою пам’яттю.

Обрядова випічка є важливою частиною української культури, що з давніх часів супроводжує свята та звичаї. Кожен її вид наділявся особливим символічним значенням у родинних, весільних, поховальних та календарних обрядах і мав на меті підтримувати звʼязок із природою та минулими поколіннями. Випічка зазвичай прикрашалася фігурками з тіста, які набували форм птахів, квітів або колосків та мали оберегове значення.

У своїй роботі «Незапечене оздоблення» Лада Вербіна звертається до цього виміру традицій. Зокрема вона цікавиться символічним значенням форм та орнаментів, що є неодмінною частиною цих виробів. Осмислюючи досвід перебування на Закарпатті на початку повномасштабного вторгнення та спостереженням за локальними традиціями, художниця неодноразово зверталася у своїй практиці до теми хліба й випікання. Зокрема, до важливості ручної роботи та тяглості традицій, що уможливлює передачу знань від покоління до покоління, де кожен візерунок чи патерн може зберігатися незмінним або набувати нових форм у сучасному переосмислені. Сам процес випікання тут перетворюється на ритуал, у якому кожна дія має вагу й священний сенс.

Фотографія «Лось на Нагірній» була зроблена Антоном Саєнком восени 2023 року на вході в Київський інститут автоматики, в якому знаходяться художні майстерні. Рятуючись від лісової пожежі, звір вийшов у міський простір і два дні блукав житловими районами міста. Пошук безпечного місця спонукає тварин до виходу із природного середовища — в часи екологічних криз така зміна поведінки не є винятком. Водночас, перериваючи звичний плин реальності, такі явища можуть сприйматися як знак, попередження, знамення, що віщує наближення визначних подій або змін.

На фотографії тіло лося постає фрагментованим. Видимою залишається тільки його частина: він ніби перебуває у проміжному стані між двома світами — містом і природою. У той момент своєю несподіваною появою він тимчасово зупинив рух цілої вулиці: все завмерло, засвідчуючи незвичайну, майже містичну присутність звіра.

Перформанс «Декілька вправ для народження» постає як ритуальна дія: серед руїн старого світу останні представни_ці людства вирушають у подорож, аби створити життя наново. У примарному танці на межі між надією і божевіллям вони співпроживають колективний досвід, де спогади про минуле переплітаються з мареннями про можливі сценарії постапокаліптичного світу. Тіла тут стають провідниками між особистою памʼяттю та спільним простором; перформер_ки взаємодіють між собою та навколишнім ландшафтом, звертаючись до пережитих історій, втрат і сподівань. 

У часи війни та вимушеного переселення цей перформанс набуває особливого прочитання. Він звертається до питання втраченого дому та покоління, розпорошеного світом і змушеного шукати нові місця для життя. Ритуал тут стає актом відмови від зникнення та можливістю опору. Через рух, дихання, взаємодію він закарбовує присутність, відновлює пам’ять і відкриває можливість нового майбутнього.

Чотири керамічні фігури зображують перетворення людини на метелика: від першої й до фінальної стадії — імаґо. У роботі «Метаморфоза» Єва Кафідова звертається до міфу, згідно з яким після смерті кожна душа отримує можливість безтурботно прожити свій останній день на землі у подобі метелика, перед тим як остаточно перейти у потойбіччя. 

У 2022 році початок українського контрнаступу в Херсонські області, де раніше проживала художниця, ймовірно, збігся з так званим масовим льотом метеликів — її балкон був усипаний їхніми мертвими тілами. Збираючи їх щодня, вона думала про тих, хто перетинає межу смерті на території її дому — як нагадування про нескінченну кількість смертей і втрат, звістки про які зʼявлялися щодня.

Робота «Ультразвукове дослідження коконів метеликів» є спробою спохопити проміжний стан, зазирнути в невловимий момент переходу від живого до неживого. Так, цей метод ультразвукового обстеження, який зазвичай асоціюється з очікуванням нового життя, тут стає інструментом споглядання його згасання.

Пара чорних очей спрямована в темряву виставкової зали — ця присутність погляду іншого пронизує, створює тривожне відчуття постійного спостереження. Живописне полотно «Очі» стало останньою роботою художника Олега Голосія, яку він створив незадовго до своєї трагічної загибелі. Воно так і не було завершене — майже схематичне зображення обличчя, що виринає з розводів і підтьоків фарби, надає йому особливої динаміки, та водночас викликає відчуття невловимості — образ поступово розчиняється і зливається з тлом. Звертаючись до екзистенційних страхів і тривог, художник наче відкриває простір потойбічного — погляд, що постає з безодні, несе відчуття невідворотної зустрічі з чимось більшим і непізнаним.