У київському PinchukArtCentre пройшла виставка Анни Звягінцевої «Недоречні доторки». Анна розповіла Bird In Flight, чи можуть художники сформувати єдиний фронт, як материнство впливає на творчість і чому всім нам варто відчувати свою присутність на війні або поруч із війною.
Анна Звягінцева — київська художниця, лауреатка Спеціальної премії PinchukArtCentre Prize 2015 і фіналістка PinchukArtCentre Prize 2017. Її новий проєкт «Недоречні доторки» (кураторка — Тетяна Кочубінська) — це художнє дослідження природи доторку. Він про те, якими бувають дотики люблячих людей; людей, які опинилися у воєнних умовах або конфліктному суспільстві; знайомих і тих, хто випадково зустрівся. Любов і ненависть, війна й мир, дружба і ворожнеча відображаються в тілесній практиці. Через малюнок, фотографію, скульптуру та анімацію Звягінцева переносить зіткнення у виставковий і дискусійний простір.
Говорячи про твою виставку, українська художниця Влада Ралко відзначила одну важливу рису — стерильність. Мені здається, це дуже вдалий опис відчуття, яке виникає під час перебування у твоїй експозиції. Можна провести паралель із лікарняним простором, де лікар діагностує проблеми в тілі людини й лікує їх. Чи відчуваєш ти себе лікарем, який втручається у суспільну тілесність?
Я часто використовую метод вичищення: прибираю все зайве, оголюючи й виявляючи тему, яка мене цікавить. Беру різні матеріали, шукаю різні точки зору, а потім доводжу все до стану, коли залишається лише необхідне.
Виставковий простір можна назвати лабораторією з яскравим світлом, де художник або художниця створює певні умови для зустрічі глядача з твором, запускає роздуми за допомогою встановлених у цьому місці правил гри. Але я сама не до кінця розумію тему, за яку беруся, а працюю, щоб її зрозуміти — тому й глядачів я не можу «вилікувати», показуючи їм певний хід речей. Радше в нас із ними спільна «гра розуміння», у якій мені дісталося завдання придумати правила.
Тема доторків, про яку я говорю на виставці, — неявна, багатозначна, й оголити її — хірургічно відповідальне завдання.
Думаю, у створенні ефекту стерильності зіграла свою роль і виставка «Анонімне суспільство», що розташована в PinchukArtCentre прямо перед моєю. Це виставка фото- і відеоробіт із безліччю проєкцій у темних кімнатах — тож моя експозиція стає сліпучим простором для глядачів, які пробралися крізь темряву. Коли готувалася моя виставка, я не знала, що буде їй передувати, але коли побачила дві виставки разом, мені сподобався цей ефект.
Як у твоїй практиці виникла тема доторку?
Уперше я зловила себе на особливій увазі до цієї теми під час участі у вуличних протестних акціях. Коли ти виходиш у простір протесту, то думаєш про свою безпеку: чи не завдадуть шкоди твоєму тілу. Ти не ставиш це на чільне місце, але все одно відчуваєш співприсутність в одному просторі з джерелами небезпеки. Коли ти фізично присутня на вулиці, на площі, то ніби артикулюєш свій протест через тіло, повідомляєш, на що готова піти. Під час підготовки до протестів між учасницями та учасниками поширюється інформація про те, як себе захистити й що робити, якщо зіткнення не уникнути.
Вуличний протест не існує без тіла, без його присутності на вулиці у спільній дії з іншими тілами. І мені було цікаво спостерігати й розвивати тему того, як ти взаємодієш з іншими людьми на протесті. Майдан загострив мою увагу: серед натовпу — анонімного, велетенського, що заповнює весь осяжний простір, — виникає ейфорія й відчуття, що ви всі — єдине тіло. Цей аспект неявного дотику тіл — один із тих, які мені хотілося розкрити у виставці.
Ще одна причина, чому ця тема спливла в моєму мистецтві, — мій новий досвід материнства, у якому тілесності дуже багато.
Коли говориш про дотики, про тіло, начебто всі розуміють, про що йдеться. Але це суто індивідуальне переживання. Досвід артикуляції тілесних відчуттів у нашому суспільстві й у нашому мовленні невеликий — тому часом може здаватися, що цей досвід невимовний.
Як ти поєднуєш ці два досвіди — бути і матір’ю, і художницею?
Найочевидніше — це брак вільного часу.
Далі говорити про це складніше. Материнство — це унікальний, невимовний досвід. Один досвід материнства не тотожний іншому, хоча кожен окремий материнський досвід складається з рутини, однакових дій. Ти ніколи не знайдеш достатньо точних слів для опису тілесного досвіду — у материнстві це проявилося для мене особливо яскраво.
Я створювала роботу, у якій спробувала говорити про подібне, — «Одиничні записи». Вихідним матеріалом у ній був аркуш із канцелярського магазину з розчерками ручок і маркерів, які я вишила на білому полотні. Автоматизм цих розчерків робить їх схожими один на одного, хоча кожен — справа рук окремої людини. Колективний орнамент — продукт типологічно єдиних, але неузгоджених дій. В’язь каракулів — продукт схожості в різному. Це був скромний монумент неповторним рутинним діям.
В онлайн-журналі «Простори» ти ведеш рубрику «Малюнок воєнного часу», де публікуєш роботи своїх колег. Що ти маєш на увазі під поняттям «малюнка воєнного часу»?
Зараз мій авторський поділ у затишші, але це тимчасово. У самій назві «Малюнок воєнного часу» закладено два смисли: це не тільки, а подекуди й не стільки малюнок, зроблений під час війни, — але насамперед те, який малюнок створюється через війну.
Грубо кажучи, це про те, як війна впливає на характер зображення — причому і на його створення, і на сприйняття. Я можу брати роботи художниць і художників, які абсолютно не говорили про війну, але це буде моїм поглядом як кураторки й людини з країни, що живе в умовах війни. Через цю призму я дивлюся на роботи своїх колег і намагаюся вибудувати певну послідовність зі створених ними образів, які показую в цьому розділі. У майбутньому, можливо, цей проєкт отримає розвиток у виставковому просторі або у формі книги.
Часто там немає моїх коментарів — здебільшого я беру коментарі художників і художниць із їхніх інтерв’ю, які, на мій погляд, найточніше відповідають роботі. Іноді я дозволяю собі дати невелике пояснення — наприклад, чому в роботах Романа Уранека постійно присутні хрести. Але текст — тільки підказка, я віддаю перевагу візуальній мові.
Ти казала, що тему війни не обирають — обирають тільки кут зору. Наскільки художнику буває складно його знайти?
У тих своїх роботах, які прямо пов’язані з цією темою, я говорю про те, що таке погляд художника або художниці і як він або вона може про неї говорити. Є й інші близькі мені авторки, які говорять про війну більш детально: вони розбирають основи поняття «війни», намагаються говорити про термінологію, повертаються до сутності війни, прибираючи деталі.
Важливо розуміти, що всі ми — учасниці та учасники подій. І хотілося б, щоб усі ми відчували свою присутність на війні або поруч із війною, не заплющуючи очі на те, що відбувається. Мій мистецький підхід у цьому випадку полягає в тому, що я розглядаю, як війна забарвлює собою мирні процеси, як відлуння війни долинає до кожної людини й завдяки цьому здатне впливати на повсякденність.
Чи здатен художник впливати на суспільство під час війни й наскільки?
Мені здається, не варто плекати ілюзій, що хтось тут внесе практичні зміни за допомогою мистецтва — хіба що досить скромні, на рівні пропаганди.
Якщо ти відчуваєш, що для тебе ця тема важлива, ти не можеш про неї не говорити. Безумовно, я шукаю можливість робити й говорити те, що я хочу, шукати однодумниць і однодумців — і просто людей, яким цікавий мій погляд.
Чи можливе сьогодні існування «єдиного мистецького фронту»?
Художниці й художники формують «фронт» не мистецтвом, а своєю громадянською позицією. Те, яке вони мистецтво роблять, можливо, у цьому випадку не настільки важливо. Важливо, щоб вони іноді збиралися разом заради артикуляції політичних позицій і могли щось сказати.
Швиденько об’єднатися навколо якоїсь кон’юнктури, щоб показати «роботи на тему», мені здається неправильним — хоча це може на короткий час привернути увагу публіки.
Якби в історії з Мистецьким Арсеналом і роботою Володимира Кузнєцова всі художники й художниці визнали, що так не можна чинити, то ситуація склалася б інакше, й українська мистецька сцена була б сьогодні зовсім іншою. Але в реальності протест підтримала лише невелика частина спільноти. Я не ставлю ефективність протесту на місце його етичного сенсу, але «єдиний фронт» — це те, що визначається кількістю тих, хто бере участь.
Відповідно, це викликає питання про те, чим вони готові пожертвувати заради цієї єдності.
У своїй практиці ти звертаєшся до малюнка як до теми і як до методу. Наскільки він гнучкий?
Малюнок — дуже гарна тема: саме тема, не тільки засіб. Я часто препарую саму ідею лінії, що малює, як лінії, що мислить, і мені все далі й далі хочеться це розвивати у своїй практиці. Для мене ідея малюнка пов’язана з тим, як людина мислить.
Останнім часом будь-яка тема, яка мене цікавить, так чи інакше знаходить своє відображення саме в малюнку. І мені цікаво, до якої стадії я дійду, коли вже зовсім нічого не залишиться від малюнка — чи зможу я його вичерпати для себе.
Як на тебе вплинуло академічне середовище? «Київська школа» знайшла відображення у твоїй практиці?
Коли я навчалася живопису в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, тільки самоосвіта могла дати більш-менш цілісну картину навіть місцевої історії мистецтва. Лише нещодавно про цей період і цих художників почали говорити в Академії — але подекуди ця розмова просто неадекватна: це прикривання порожнечі гучними іменами на кшталт Казимира Малевича.
Насправді я не знаю, що таке «київська школа» і чи існує вона.
Безумовно, темі Академії зараз приділяється чимала увага, бо вона відзначає сторіччя. Але відбувається це на тлі дедалі очевиднішої кризи української пострадянської системи художньої освіти.
Я художниця в третьому поколінні: мій дідусь, батько й мама — художники. Перебування в такому середовищі, серед художників і книжок, було моїм знайомством із мистецтвом, із тим, як живе і працює художник. Однак я займаюся зовсім іншими речами, ніж мої батьки й дідусь.
У проєкті, який я зробила зі «скульптурами» батька (насправді скрученими ним у моменти роздумів фігурками з цукеркових фантиків), я хотіла звернути увагу на те, що батько робить не тільки на мольберті, а й у житті. Я назвала це мистецтвом, хоча він це так не називав. Це було таке «начебто-мистецтво», яке я привласнила собі, переводячи «мистецьке» у сам акт вибору й називання.
