Частиною виставки «Свій простір» у PinchukArtCentre стала робота «44» української художниці та перформерки Алевтини Кахідзе, присвячена репродуктивному насильству над жінками. Катерина Яковленко поговорила з нею про те, яку свободу вибору мають чоловіки й жінки у питанні народження дітей і чи може тіло жінки бути її власним простором.
Алевтина Кахідзе, 44 роки. Художниця-перформерка. Народилася в Донецькій області в українсько-грузинській родині. Навчалася в НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури) та Академії Яна ван Ейка (Маастріхт, Нідерланди). Лауреатка Премії Малевича для українських художників (2008). Співзасновниця приватної резиденції для іноземних художників у селі Музичі, де вона живе і працює.
Художниця Алевтина Кахідзе займається осмисленням питань ідентичності, фізичного та символічного насильства, «жіночої історії». Саме з її перформансу «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряжений, з’явись мені в дзеркалі» (2006), створеного за підтримки Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві, критикиня і філософиня Тамара Злобіна починає відлік українського феміністського мистецтва. Сьогодні Кахідзе більше відома своїми роботами, пов’язаними з війною: у них вона описує побут територій, що опинилися в окупації.
У новій роботі «44» художниця порушує не менш гостру для українського суспільства тему репродуктивного насильства. Відео та малюнки серії можна побачити на виставці «Свій простір» у PinchukArtCentre до 6 січня 2019 року.
Відеоперформанс побудований на 44 відповідях «ні», які Кахідзе дає на запитання «чи є у вас діти?». У малюнках ця тема продовжується. Фрази на кшталт «простіше отримати „Золотого лева“, ніж народити дитину» розміщені на стінах інституції і ніби ненароком продовжують «насильницьки» переслідувати глядача, коли той виходить із виставки.
У багатьох своїх роботах ти виступаєш у ролі доньки, але тепер уперше заговорила про прийняття гіпотетичної ролі матері. Як виникла ідея роботи про репродуктивне насильство?
Раніше я не звертала уваги на репродуктивне насильство. Але в якийсь момент ця тема виникла — можливо, це пов’язано з моїм особистим розвитком або, як модно зараз говорити, таймінгом.
Жінці складно відповісти на запитання «ставати чи не ставати матір’ю?», коли навколо стільки голосів, які переконують її в правильності того чи іншого варіанту. Для кожної жінки це питання звучить по-різному — залежно від того, чому вона не має дітей: вона не може народити за станом здоров’я, або сумнівається, або боїться, або не хоче. У першому випадку тиск не слабшає, бо їй кажуть: усинови!
Це питання ми можемо адресувати й чоловікові, який фізично не здатний народити, але навколо батьківства не виникає стільки суперечок і соціального тиску, як навколо материнства.
Репродуктивне насильство — одна з найскладніших проблем, і вона не розв’язана навіть у найпрогресивнішому суспільстві. Узяти на себе відповідальність за маленьку істоту складно будь-кому.
Я зазначила для себе: для багатьох дітей — це не бездоганна любов, а бездоганна влада. Якщо жінка в жодній іншій сфері не почувається важливою і незамінною, дитина дасть їй цю можливість. Це важливий аспект, який я у своїй роботі «44» не досліджую, але відзначаю як один із голосів репродуктивного насильства: стань матір’ю, і ти отримаєш цю владу — «реалізуєшся».
Світ мистецтва патріархальний, вимагає постійного виробництва робіт. Жінці-художниці, художниці-матері складніше вбудуватися в цю систему, складніше їй відповідати.
Згодна — у тебе й так ні на що немає часу, а якщо ти станеш матір’ю, тобі доведеться працювати ще більше, щоб мати можливість комусь на час передоручити свою дитину, щоби працювати. Це драма сьогоднішнього світу або нерозкритий сенс: жінка сама не може виростити дитину. Є, звісно, голоси жінок: мовляв, усе можливо! Але ти ніколи не знаєш, наскільки ти в змозі виробити свій практичний спосіб материнства, не побувавши в ньому. Дитина — це ризик.
У твоєму відео — 44 відповіді, записані з різними інтонаціями. Ти приміряєш на себе ролі героїнь із різними історіями. Наскільки складно було приміряти кожну з ролей?
Я перформерка, а перформери мають пам’ять інтонацій, своїх і чужих. Цю свою здатність я використала у відео. Це було нескладно — не так складно, як коли відео в PinchukArtCentre стало публічним.
Зйомки зайняли один день, ми радше експериментували, а не знімали за сценарієм. Була тільки ідея — безліч відповідей «ні» на запитання «чи є у вас діти?». Можна сказати, що я приміряла на себе «героїнь із різними історіями», але це також репетиція однієї жінки, яка говорить слово «ні».
Мистецтво — це привілей художників: вони можуть із будь-якими своїми проблемами працювати засобами мистецтва, щоб звільнитися від них. Я не кажу, що мистецтво — це тільки арттерапія, але в ньому є ця складова. Як є і втручання людини-дослідника, яка все ускладнює, включає в роботу більше, ніж самотерапевтичну функцію.
Якщо ти станеш матір’ю, тобі доведеться працювати ще більше, щоби мати можливість комусь на час передоручити свою дитину, щоби працювати.
На виставці «Свій простір» твоя робота завершує політичний зал і починає розповідь про чуттєве, про особисте переживання. Водночас репродуктивне насильство — сильний політичний важіль, особливо в нашій країні, де матері-домогосподарки стають окремою політичною аудиторією, необхідним електоратом. У твоїй роботі закладена ця соціальна критика?
Тексти, якими я вирішила доповнити відео, я називаю коміксами про насильство, яке походить від жінок і спрямоване на жінок. У цих розмовах чоловіків немає, але вони, чоловіки, виникають як відлуння разом із цілим клубком інших соціальних проблем.
Наприклад, в одному з діалогів героїні пропонують донорські яйцеклітини від анонімних жінок. Вона замислюється, чому це робиться анонімно, і допускає думку про «свого» донора. Але їй відповідають, що в майбутньому будуть проблеми: «Свій донор — така „Санта-Барбара“!» Героїня каже: «А ви що, профспілка анонімних донорок яйцеклітин чи міністерство праці?» Я вигадала цю «різку» жінку, яка без зволікання вказує на проблеми іншої сфери, тісно пов’язані з репродуктивним насильством. Вивчаючи політику клінік репродуктивної медицини, неможливо не звернути увагу на те, що для жінок-донорок непроста й ризикована процедура донації яйцеклітин є єдиним заробітком.
Я думала й над тим, чому чоловіки-політики та інші чоловіки — люди, які, як показує практика, меншою мірою залучені до процесу народження і виховання дитини, — так хочуть, щоб жінки народжували. Але я поки що не знайшла чіткої ознаки репродуктивного насильства таких чоловіків. Робота «44» — про жінку: про те, наскільки вона може дозволити собі «у відповіді» бути різними жінками, і про те, що для цієї свободи вибору сьогодні мало місця.
Мені здається, репродуктивне насильство щодо чоловіків у таких країнах, як наша, може бути ще більш домінуючим. Адже в нас не заведено чоловікові не хотіти дитину.
Мені зустрілися тільки двоє чоловіків в Україні, які дуже спокійно говорили про те, що не хочуть дітей. У той момент вони налякали мене, але пізніше я зрозуміла, що вони сильні особистості, раз запросто можуть про це сказати.
У моїх грузинських родичок ці запитання викликали сміх. Для них слова чоловіка, що він не хоче дітей, означають, що він нарешті ставить питання про дітей: мати чи не мати? І додали: грузинських чоловіків, які не хочуть дітей, не зустрічали. Тому не дивно, що я ніколи не бачила в Грузії чоловіків із візочками. У нас таких теж мало. Пам’ятаю, коли я вперше приїхала до Швеції, мені впало в око, що чоловіки там ходять із візочками.
Коли я вперше приїхала до Швеції, мені впадало в око, що чоловіки там ходять із візочками.
Повертаючись до відео: хто твоя аудиторія, до кого ти звертаєшся?
Це розмова із собою, але водночас і з усіма — можливо, навіть із дітьми. Але діти інакше ставлять запитання. Донька моїх друзів нещодавно мене запитала: «Ти мама?» Я сказала: «Ні!» А вона: «Ти вже повинна, тобі вже 30 чи 40!» Мене це розсмішило. Звісно, я запитала її: «Чому?» А вона: «Не знаю, повинна і все!»
Чому саме відео й текст? Адже ти могла відтворити все на публіку як живий перформанс?
Тут точно потрібна була камера. Коли я знімала свою роботу «Я можу бути дівчиною з блакитними очима», я одягала кольорові лінзи й запам’ятала, яка чутлива камера: моргнеш — і картинка оживає.
Коли мені стільки разів ставили запитання про дітей і я відповідала «ні», я намагалася запам’ятати, як я це сказала. Одного разу я реконструювала свої відповіді перед дзеркалом, намагаючись згадати інтонації. З режисерами Катею Горностай і Ніконом Романченком (вони автори цього відео, я виступаю авторкою ідеї та перформеркою) я зробила те саме перед камерою. Пам’ятаю, що з Катею і Ніконом ми написали на папері всі ті емоції, які я хотіла проговорити. У відео є багато довгих дублів, де практично всі емоції — одним кадром.
У тебе є окрема майстерня, у якій ти кілька років проводиш резиденції. Але якщо говорити про ширше розуміння цього терміна, що є твоїм простором?
Свою майстерню я віддаю під резиденцію, і вона не належить мені два місяці на рік. Для мене це цікава практика — позбавлятися свого простору.
Відео знято не в майстерні, а в моєму будинку, на тлі стіни найбільшої кімнати. Це було важливо — де знімати: мене лякала ідея йти в якусь невідому студію для зйомок. Я подумала саме про ту стіну, бо на ній «намальоване» світло — світлий чотирикутник фарби. Коли справжнє світло з вікон зникає, світла пляма залишається, і здається, що лампа увімкнена.
Навіть якщо «свій простір» існує, ти не можеш контролювати його до кінця. Ось власне тіло може бути тим «своїм простором», але якщо говорити про нього в контексті роботи «44», то вже точно воно не належить жінці. В ідеалі весь світ має бути тим «своїм простором». Але цього не виходить.
Чому у своїй роботі ти говориш російською?
Ось бачиш: де цей «свій простір»? Там, де ти можеш говорити російською і не переживати, що хтось відчуватиме із цього приводу дискомфорт? Якою мовою я повинна була робити цю роботу? З одного боку, я говорю із собою, і якби я говорила українською, то це б не відповідало правді. Можливо, ніхто б не відчув підміни, що це вивчена мова, а не рідна. Але це був би додатковий ступінь контролю для мене, додаткова складність, але ж я і так говорю про речі, про які складно говорити.
Якби я була адвокаткою своєї власної роботи перед ще не ухваленим законом 5670-д, я стверджувала б, що для мене робота — про інтонації і про мову тіла, а слова становлять лише 5 % відео або менше. Навіть так: українська у відео — це мова мого тіла, а російська — лише слово «ні».
- Фотографії надані PinchukArtCentre © 2018