Текст за мотивами 11-го проєкту простору PAC-UA — виставки українського художника Саші Курмаза «Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки й безтурботно сміялися над смертю». Матеріал публікується в рамках співпраці KORYDOR і «Дослідницької Платформи» PinchukArtCentre.
— Скажіть, а виставка така ж весела, як і назва?
— Трохи веселощів у ній є від асоціацій із різнокольоровими конфетті на фотографіях і зображеннях у тих самих місцях, які можуть збентежити, заінтригувати, спричинити скандал, залишити байдужим, збудити.
— А що це за місця?
— Я впевнена: щойно я назву ті місця спокійним голосом, ви будете абсолютно вільні у тому, як до них ставитися… Але якщо я відмовлюся вам їх називати, ухилятимуся від запитання, то питання про те, що ж це за місця, неодмінно зацікавить вас і не даватиме спокою.
— Тобто ви скажете, що це за місця?
— Безумовно, скажу — я збираюся описати виставку з усіма важливими деталями.
Дві кімнати однієї виставки
Отже, у першій кімнаті виставки лише дві скляні вітрини. У них — фотографії, цифрові зображення, кілька каталогів, сторінки з друкованих видань — журналів і газет, відеоматеріали. Деякі фотографії та зображення неможливо роздивитися повністю: статеві органи, жіночі груди, обличчя, частини оголених тіл прикриті різнокольоровими круглими мітками, схожими на конфетті або шматочки кольорового паперу. На інших фотографіях щось зафарбовано фарбою або замальовано кульковою ручкою. Треті подаються без втручання. Усе, що виставлено у тих вітринах, ретельно пронумеровано й підписано. Стає зрозуміло: потрібні час і зусилля, щоб розібратися, як усі ці матеріали пов’язані з назвою виставки «Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки й безтурботно сміялися над смертю». Але ви залишаєте це на потім… У виставки є ще одна кімната! А раптом там щось простіше для сприйняття? «Усе ж таки це властивість людської природи — уникати складних завдань!» — говорите ви собі, прямуючи в іншу кімнату виставки, і не досягаєте мети. На вашому шляху — охоронець у бездоганному костюмі й з бездоганною виправкою. Ви ставите йому запитання: «Не можна пройти?»
Він: «Ні».
— Чому?
— Я не даю жодних пояснень…
— А пізніше можна?
— Ні.
— Ще не готове до експозиції?
— Там немає нічого цікавого…
Вам вдається, стаючи навшпиньки або присідаючи навпочіпки, розгледіти за спиною охоронця якісь картини й відеопроєкції на стінах кімнати. У просторі немає ремонту, немає ознак зміни експозиції. Світло в кімнаті вимкнене, вам не розібрати, що ж на картинах, але відеопроєкції подивитися вдається. Але дивитися їх незручно. Охоронець не спускає з вас очей. І вам згадується його остання фраза, сказана кілька хвилин тому: «Там немає нічого цікавого!» Ви відчуваєте, що з вами відбувається те, що описує герой фільму Inception («Початок», режисер Крістофер Нолан. — Прим. ред.): «Якщо вам скажуть — не думайте про слонів, про що ви будете думати? Безумовно, ви будете думати про слонів». Тобто, безумовно, ви будете думати, що в тій кімнаті є щось цікаве!
Ті картини? Ви згадуєте, що ви на виставці. Що там на картинах — не має жодного значення, художник спроєктував механізм дії заборони! Ви його помітили. Наступний ваш крок — співвіднести його зі своїм минулим досвідом. Ви згадуєте радянську школу і свою класну керівницю: «Якщо ви потрапите в Сохо, ніколи не повернетеся звідти колишніми — будете розбещені назавжди. Сохо — це лігво загниваючого Заходу. Туди ні ногою!»
Через деякий час ви потрапляєте до Лондона, уже із сучасної України. І куди ви не забуваєте з’їздити? Безумовно, ви їдете в Сохо. Ви завжди будете прагнути до об’єкта заборони.
Один з етапів огляду виставки пройдено — одна з кімнат стає вам зрозумілою. На цьому етапі зрозумілою! Ви повертаєтеся до вітрин, щоб зануритися у вивчення матеріалів, поміщених у них. Ви розглядаєте фотографії, звертаючись до підписів до кожної, читаєте тексти газет, знайомитеся з відеоматеріалами, і через деякий час, не менш ніж через сорок хвилин, ви розумієте різницю між двома кімнатами: кімната з вимкненим світлом, захищена охороною, ілюструє заборону, а матеріали, виставлені у вітринах, ілюструють акти цензури та вандалізму.
Відеоматеріали зберігають портрети тих, хто вчинив акти цензури над зображеннями. У своїх інтерв’ю вони пояснюють, чому заборонили доступ до тих зображень. Ті, хто вчинив акти вандалізму, представлені цитатами. До вандалізму рідше вдаються ті, хто представляє владу, тому що в них є можливість цензурувати.
Ви знаходите певний зв’язок із місцем, у якому відбувається ця виставка, — у відеоматеріалах ідеться про художників, які були тут показані. Ви відволікаєтеся на спогади про ці проєкти («Секс, лікарське, рок’н’рол» Анатолія Бєлова в рамках Премії PinchukArtCentre 2013 року, «Якби я був німцем» Групи швидкого реагування на виставці «Провина» в рамках Дослідницької Платформи PinchukArtCentre — Прим. ред.).
Але все ж таки робите висновок: цензура — це не зовсім заборона. Цензура — це контроль, отже, завжди є місце фактору випадковості! Щось із тих місць на світлинах має шанс залишитися відкритим для перегляду, як ті круглі мітки, схожі на конфетті, яке спустилося на світлини у вітринах: десь забагато, десь неточно. Цензура — це почасти й зона невизначеності, навіть випадковості, доки справа не дійшла до заборони.
Ще один етап перегляду виставки добігає кінця: художник показав вам механізм дії цензури. Для цього йому навіть знадобилося зіграти роль цензора: він сам наклав мітки на статеві органи, жіночі груди, обличчя, частини оголених тіл на фотографіях і зображеннях, що імітують акти цензури, тобто «безтурботно сміючись».
Ви похвально уважні, ви помічаєте, що у вітринах також розташовані матеріали, запозичені в когось або знайдені, — підписи до матеріалів у вітринах дають вам відповідь на запитання, де роль цензора зіграв художник, а де — хтось інший… Вас не полишає думка: акти цензури — інколи випадкові кроки. А іноді щось може здатися актом цензури: а раптом випадково розлилася фарба якраз на те місце?
Простір за межами двох кімнат виставки
Ви збираєтеся йти — у вас уже немає більше рефлексій про «Мармурових янголів…». Але розумієте, що дві кімнати виставки, а точніше, їхня черговість мають щось означати. Ви знаходите відповідь: від цензури до заборони — кілька кроків, як до тієї кімнати, яку сторожить охоронець.
Ви виходите на вулицю. Структурований і вже ясний вам простір двох кімнат виставки змінюється складною реальністю. Перед вами місто, у якому живуть не янголи. Ви критикуєте свій колишній спокій: але хіба немає речей, які необхідно забороняти, чи не так?! І переводите погляд на вивіску виставки, яку щойно відвідали, — «Саша Курмаз. Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки й безтурботно сміялися над смертю».
Ви відповідаєте самі собі: на сьогодні важливо було визначитися з пісюнами. Ви згадуєте, що в одному з відеоматеріалів обговорюється розмір пісюна, зображення якого згодом потрапляє під акт цензури. Ви смієтеся. Хтось проходить повз вас і закурює сигарету. Ви згадуєте свої слова психотерапевту: «А я палю?!» — і його відповідь: «Паліть, якщо хочете!»
Відсутність заборони — означає бути сам на сам із тим, що є вашим особистим дискомфортом. Це вже точно остаточний висновок на сьогодні в контексті художньої виставки — висновок робите ви.
Через деякий час після двох кімнат виставки
Ви згадуєте, що в роботі Девіда Ползіна «Відділ з обміну інформацією», представленій на 6-й Московській бієнале, використано схожий метод, як і на виставці художника Саші Курмаза «Мармурові янголи». І Курмаз, і Ползін влаштовують простір цих виставок так, щоб проілюструвати певні механізми систем. Ползін розгортає перед глядачем панораму бюрократії, Курмаз — цензури та заборони.
У роботі кожного з них має бути перформер. У виставці «Мармурові янголи» перформативну роль відіграє охоронець, у виставці «Відділ з обміну інформацією» — той, хто перебуває в закритому просторі й через вузьке вікно приймає інформацію з таким текстом: «Почекайте трохи. Ще почекайте. Наступний!».
- Фотографії надані PinchukArtCentre © 2017