Творчість Влади Ралко легко впізнати. Вона увійшла в українське мистецтво завдяки своїм «щоденникам» — серіям, що розкривають глибокі соціальні та політичні теми. Плоть і кров, незручне минуле й складне сьогодення, тіло і влада — усе це проявляється у сюжетах, образах і колориті робіт Ралко.
Людина без людського
Одна з найважливіших серій художниці — «Київський щоденник» — була створена під час Майдану. Події та образи, чутки й переживання від історії, «яка творилася сьогодні», Ралко зобразила майже у 400 малюнках формату А4. «Нашим людям було все зрозуміло, вони дивилися на малюнки буквально моїми очима, а за кордоном говорили про те, що малюнки похмурі, запитували: невже це реальність, невже не знак, не метафора? Там були фрагменти відірваної руки — це ми читали в новинах про те, що якомусь хлопцеві відірвало руки. […] Це, з одного боку, символічна реальність, а з іншого — чиста й буквальна», — коментувала Ралко.
Попри те, що в багатьох малюнках художниці є документальна основа, їх не варто розглядати як документи часу — радше це документи переживань про час. Сучасні медіатехнології часто звертаються до емоційної складової: новини намагаються шокувати й збуджувати. Роботи Ралко не менш емоційні за своєю суттю: вони є результатом глибоко пережитих почуттів як самої художниці, так і її оточення або сторонніх людей, за якими їй довелося спостерігати.
Одного разу Влада Ралко зізналася, що, створюючи роботи, боялася прикрасити одну зі сторін — адже художниця не була неупередженою. Але її малюнки виявилися далекими від глорифікації: у них є страх і біль, але немає відваги й радості. Якщо свого часу Борис Михайлов створив свою «історію хвороби», яка апелює до радянської дійсності, то Ралко зафіксувала історію хвороби сьогодення — точніше, процес «зараження»: відчаю та спотворення реальності. Тому й герої її «спотворені», їхня плоть часто зображена потворною та шокуючою. Як влучно висловилася мистецтвознавиця Оксана Баршинова, «Київський щоденник» — це візуальний досвід «Українського Апокаліпсису».
У деяких роботах цієї серії художниця розмістила цитати німецького філософа Іммануїла Канта, якого вона читала в той момент і для якого найвищою цінністю є людина. Ралко зізнавалася, що її цікавить саме природа цього «людського». «Я цікавлюся людським — у ті моменти, коли воно полишає людину або повертається до неї», — говорила художниця.
Центральний і перший образ, з якого почалася серія, — людина в костюмі ока. Ця реальна людина, яку Ралко зустріла під час Майдану, втілює в собі безліч контекстів: диктат медіа, нездатність бачити самостійно, державний контроль над суспільством.
У владі хрущовок
Одна з останніх серій Ралко — «Привид свободи» — присвячена публічному простору. Сходові майданчики й отвори радянських часів у її роботах «з’їдають» особистий простір, де людина може бути вільною. Її тіло змушене підлаштовуватися, стискатися, згинатися і звиватися, щоб відповідати обстановці. Під цим архітектурним тиском тіло й сама людина стають сюрреалістичними та девіантними.
Назва серії нагадує одразу про кілька творів. З одного боку, це пряме відсилання до однойменного фільму Луїса Бунюеля 1974 року, з іншого — до «Комуністичного маніфесту» Карла Маркса, де привид комунізму бродить Європою.
Зображений у Ралко простір — переважно радянська архітектура; її привид свободи — невідрефлексоване минуле й сьогодення, що тиснуть на людину стінами хрущовок, зруйнованими дитячими майданчиками й поганою інфраструктурою. Таке минуле не піддається декомунізації, його не можна знести, як пам’ятники радянським лідерам, бо воно залишається малопомітним.
Зяючі вагіни
Мистецтвознавиця і критикиня Аня Баздирєва зазначає, що своїми малюнками Ралко «викликає огиду або навіть фізіологічний і психологічний дискомфорт», і пропонує розглядати її творчість крізь призму abject art — огидного мистецтва. «У роботах Ралко є весь набір: відразливе членування тіла, зображення якого має конкретні конотації ідентичності, вторгнення в неї і порушення її символічного порядку. Ба більше, гіпертрофовані жіночі тіла, на яких величезними кривавими ранами зяють вагіни, — це і є abject — досвід становлення/руйнування ідентичності через розрив із матір’ю або буквально вихід із неї», — пише Баздирєва.
Справді, жіночі образи домінують у роботах Ралко. В українській мистецькій традиції вони переважно були пов’язані з пригнобленим началом: скажімо, образи селянок відсилали до трагічної історії українського народу. Жінка завжди уособлювала землю чи країну, а чоловік — владу над нею. У Ралко жінка виступає в обох позиціях — і пригнобленої, і пригноблюваної; у ній невлаштоване і є владою.
Свою художню практику Влада Ралко розвиває із середини 1990-х. Це час, коли багато художників були змушені йти в комерцію та суміжні професії, залишаючи мистецтво — хто на деякий час, хто назавжди. Опинившись у цьому складному історичному моменті, Ралко у своїх роботах передає людський біль, переживання і трагізм часу — так само болісно й трагічно.
