Анатоль Степаненко опинився в історичному проміжку між шістдесятниками та художниками буремних 90-х — і тому залишився поза увагою. Таня Жмурко переконана, що це несправедливо. Вона розповідає про художника, який одним із перших на українській артсцені почав активно звертатися до фотографії, інсталяції та перформансу.
Про Анатоля Степаненка можна сказати, що він існує в проміжку «між». Формально не належачи ані до покоління шістдесятників, ані до незалежних художників 1990-х, він незаслужено загубився в галасі популярних проєктів і виставок останніх років. Попри це, мистецтво Степаненка гостріше й чуттєвіше за багато інших передає складну атмосферу епохи застою, в’язкості й крихкості кінця 1970-х — початку 1980-х: підкреслено безпросвітних і нескінченних днів та ночей пізньої радянщини, з притаманними їй постчорнобильським флером, розгубленістю й відчуттям безглуздості того, що відбувається.
У творчому арсеналі Степаненка — живопис, графіка, фотографія, просторові інсталяції, а також кураторські проєкти й повнометражні фільми. У ньому дивовижним чином співіснують кілька іпостасей, подекуди взаємовиключних. Це і напівбожевільний художник-ботанік, який вирощує у своїй майстерні дивні біоморфні об’єкти, і методичний художник-колекціонер, який збирає на вулиці всілякі предмети — пташине пір’я, сухе листя, газетні вирізки, старі банкноти, випадкові фотографії, — щоб ретельно інтегрувати їх у свої інсталяції.
Його творчість стоїть біля витоків українського сучасного мистецтва. Як згадує Влодко Кауфман, Степаненко реалізовував свої проєкти тоді, коли саме слово «перформанс» «ще не увійшло в український лексикон і нікому нічого не говорило». До таких перформансів можна зарахувати викидання з вікна гуртожитку у Львові радіоприймача, з якого лунав радянський гімн, або стояння на одній нозі з квіткою в зубах. Щоправда, тоді це було радше протестом проти одноманітності буднів, ніж свідомими художніми жестами.

«Лібертуха» студентства
Навчання й формування Степаненка припали на кінець 1960-х, коли в повітрі ще не розвіявся флер хрущовської відлиги, а разом із ним — обіцяна, проте й досі недосяжна свобода. У 1967 році художник закінчив Київський художньо-промисловий технікум, розташований на території Києво-Печерської лаври. За спогадами художника, «навчання відбувалося в атмосфері цілковитої свободи, заряду від якої вистачило на все життя». Сам Степаненко називав її «лібертухою» і марно шукав її вже в зовсім інший, змінений час.
Після навчання була служба на флоті, яка давалася художникові особливо важко й здавалася йому цілковитим абсурдом і безглуздям. Саме там Степаненко почав вести щоденник, вигадавши для нього особливий шрифт — «тайнопис». Каліграфічні символи, схожі на ієрогліфи, з часом стануть невіддільною частиною творчості художника: він наноситиме їх на оголені людські тіла, саморобний папір і живописні полотна.
Продовжуючи творчі пошуки, які довелося перервати, Степаненко вступає до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Після його закінчення вирушає до Москви, де навчається на Вищих курсах режисерів і сценаристів у майстерні Андрія Тарковського. Наприкінці 1980-х як режисер знімає на Київській кіностудії імені Олександра Довженка кілька фільмів, серед яких — «Повний місяць» за мотивами роману Валерія Шевчука «Панна сотниківна» та «Годинникар і курка» за мотивами п’єси Івана Кочерги.
Режисерський досвід справив значний вплив на творчість художника й згодом відобразився у просторових інсталяціях, створених для конкретного місця. Для українського мистецтва того часу це було беззаперечним ноу-хау. Водночас художник згадує, що без можливості продовжувати займатися режисурою почувався «ніби з відрізаними кінцівками».

Сутінки й руїни
Паралельно з роботою в кіно Степаненко захоплюється фотографією. Активно експериментуючи з формою та кольором, художник накладає кілька експозицій на один слайд, досягаючи несподіваного ефекту. Серед його ранніх робіт особливо запам’ятовуються серії «Глибока синь» і «Юлія в печалі», об’єднані спільним задумом. Послуговуючись естетикою нуару з домінуванням синіх і лілових відтінків, художник тонко вловлює атмосферу тягучого, тужливого й в’язкого часу кінця 1980-х.
Химерні ракурси, силуети, що розпадаються при детальнішому розгляді, та фрагменти вулиць просякнуті похмурою меланхолією. Звичайні радянські будні, випадково зафіксовані на плівку, в об’єктиві Степаненка перетворюються, набуваючи дивної поетичності. Його роботи зовсім не про соціальні норми й побутові ілюзії (хоча вони тут, безперечно, присутні), а про дивне безчасся, застрягання, відсутність чітких координат, які дозволили б визначити час і місце. Це історії про місто й людину, яка заблукала в його лабіринтах.


На початку 1990-х Анатоль Степаненко активно пробує себе в ролі куратора, відшукуючи нетипові й на перший погляд непридатні для виставок приміщення. Зокрема, він перетворює на виставковий простір занедбане приміщення київської фортеці «Косий капонір», яке за радянських часів слугувало то політичною в’язницею, то Музеєм революції. А в приміщенні Староакадемічного корпусу, колишнього монастиря XVIII століття, організовує гучну триденну акцію «Києво-Могилянська академія». Згодом ця будівля перетвориться на відому київську галерею — Центр сучасного мистецтва Сороса.
Пошуки й освоєння альтернативних просторів для презентації мистецтва відповідали настроям 1990-х. У такий спосіб виявлялося прагнення відійти від новомодних «стерильних» галерей, що з’являлися за європейським зразком, а також від державних виставкових залів із притаманним їм формально-ідеологічним забарвленням. Натомість архітектурні руїни, на які перетворилися історичні будівлі, якнайкраще характеризували нову епоху — з її занедбаністю, забутою історією, боротьбою за пам’ятки та стиранням пам’яті.
До цієї теми в українському сучасному мистецтві художни_ці масово звертатимуться дещо пізніше, однак Степаненко був одним із перших, хто почав приділяти увагу цим складним історичним переплетенням і розвивати в Україні енвайронментальне мистецтво.

Чорнобильські гени
У середині 1990-х Степаненко розпочинає, мабуть, одну з найнеординарніших своїх серій — «Аккадські песиголовці». Це органічні скульптури, вирощені з бджолиних стільників методом біосинтезу. Напівтварини-напівбоги, химери Степаненка нагадують собачі морди з гігантськими вухами. Їхні зооморфні форми та назви відсилають до шумеро-аккадської міфології, у якій богів зображували в образах тварин, наділяючи їх химерними рисами та надприродною силою.
Вирощені у звичайній майстерні, монстри Степаненка нагадують про експерименти в галузі генної інженерії, особливо популярні в 1990-х (достатньо згадати гучну історію вівці Доллі та низку інших скандальних експериментів, якими ряснів інформаційний простір того часу). Водночас «Песиголовці» викликають асоціації з чорнобильськими химерами, що стали невіддільною частиною колективного несвідомого пострадянського суспільства.

Творчість Анатоля Степаненка, безперечно, справила значний вплив на сучасне українське мистецтво, визначивши чимало напрямів і тем для майбутнього. Але, можливо, вона виявилася надто крихкою та чутливою до нових реалій.
З часом «лібертуха», до якої так наполегливо прагнув художник, поступилася місцем загальній розгубленості. У новій пострадянській реальності діяли вже зовсім інші правила, розвіявши останні сподівання на те, що її вдасться спіймати.
У статті використано фотографії, надані автором, і матеріали Дослідницької платформи PinchukArtCentre.
Джерело: Жмурко Т. Вкус свободы и дух застоя: «Либертуха» Анатоля Степаненко. BirdInFlight. Почему это шедевр. 10.08.2020. URL: https://birdinflight.com/ru/pochemu_eto_shedevr/20200810-anatoly-stepanenko.html (дата звернення: 20.11.2026).