3 листопада в Музеї сучасного мистецтва Одеси відкрилася виставка Стаса Волязловського. Сам він не дожив до цього моменту — Волязловський помер 8 січня 2018 року в рідному Херсоні. Мистецтвознавиця Галина Глеба розповідає про художника, який витончено кепкував із навколишньої реальності й подарував нам пеніс-арт, шансон-арт і хер-арт.
Пенісом у мистецтві нікого не здивуєш, але є ті, хто перетворює форму на стиль. Так Стас Волязловський подарував нам пеніс-арт, шансон-арт і хер-арт (від слова «Херсон»). Він зображував члени, вагіни, статеві акти, одіозних політичних діячів у вигляді тюремних татуювань, нагромадження орнаментальної символіки й самого себе. Впізнати мистецтво Волязловського легко: воно завжди візуально виразне, а його провідна тема — побутовий кітч, що переходить у сарказм.
Більше пекла
На екрані — молода пара. Оголений чоловік — сам художник — стоїть навкарачки, його зад прикрашений штучними квітами та гірляндами. Жінка біля фотоапарата — вірна співавторка, операторка й реквізиторка художника, його третя дружина Юлія. «Йо*не сучасне мистецтво! Як воно мене заї*ло, б*дь», — лається Стас, але зйомка триває.
У наступні сім хвилин на екрані буде великий план ануса художника в ореолі вогників і з «вампірськими» зубами — часом сором’язливо прикритий штучною трояндочкою. А далі — літаючий фалоімітатор, божі корівки в газовій колонці, супермен, що ширяє, юна вагітна діва у вінку — усе це під читання віршів Тараса Шевченка й народні пісні. І, найважливіше, — безліч китайських сувенірних котів. Бо назва цього твору — «Cats проти китайскої підэрсії» («Коти проти китайської хріні». — Прим. ред.). З 2010 року він перебуває в колекції галереї «Арсенал» у Бялистоку, Польща.
«Йо*не сучасне мистецтво! Як воно мене заї*ло, б*дь», — лається Стас, але продовжує працювати.
Усю гротескність провінційного побуту — від бездарної зовнішньої реклами до гомофобії — Волязловський умів вербально й візуально зібрати в цілісний, яскравий художній твір. Його мистецтво живлять явища, що суперечать здоровому глузду, і концентроване міщанське мислення.
Казки для дорослих
Волязловський був більше поетом, ніж художником, — він умів артикулювати себе набагато образніше, ніж будь-хто з мистецтвознавців та арткритиків. Його тексти не перевантажені концептуальністю, надуманістю чи складністю: вони хоч і пишномовні, але гранично зрозумілі будь-якому читачеві.
Поетичними є і саркастичні відеороботи автора, де експлуатується естетика огидного. І «ганчірки» — малюнки кульковою ручкою на пошарпаних наволочках, простирадлах, скатертинах, фартухах. І безліч робіт на папері, цикли «рефератів» і «стінгазет». І чоловіча гоп-глем-група «Рапани». І яскраві та натуралістичні фотопроєкти. Уся провінційна поетика Волязловського об’єдналася в його віршах, що рясніють ненормативною лексикою.
Він писав есе й казки для дорослих — і в них Волязловський завжди був гранично чесний і серйозний. Але в приватному житті його серйозність і відповідальність, «плутанина із сьогоднішнім артринком і мистецтвом загалом», могли доводити художника до глибокого відчаю.
Бідне мистецтво
Стас усе життя прожив у Херсоні. Родовід, за його словами, був «каламутний» — суміш осетинської знаті та херсонської могутності. А прізвище й зовсім західноукраїнське. «Моя мама каже, що в роду в нас були двірники і дворяни. І пролазять із мене то одні, то інші». З освіти у Волязловського — незакінчені 10 класів. Потім він дев’ять років викладав важким підліткам кераміку, а заодно ліпив сам, прикрашаючи твори стилізованими зображеннями гомосексуальних актів.
У той час як Київ жив політичними та кримінальними пристрастями, Херсон жив побутовими. Але навіть у маленькому провінційному місті на півдні країни було своє життєдайне середовище: андеграундна музична й поетична тусовка на початку 1990-х та Центр культурного розвитку «ТОТЕМ», що створював відеоарт на зламі 1990–2000-х.
Наприкінці 1990-х із Херсона поїхали люди, з якими Волязловський провів молодість, зате в його житті з’явилися В’ячеслав Машницький, який на початку нульових показав перші персональні виставки Волязловського, і художник Юрій Соломко. Через 15 років Стас Волязловський зізнавався: «Подивившись на мої роботи, Юра сказав, що вони “розпадаються на частини” й нагадують йому малюнки шизофреніків. І тут я зрозумів: у своїй творчості я весь час чогось боюся, вічно щось недоговорюю. І якщо дійсно мої малюнки як у шизофреніків, то, у принципі, можна розслабитися, бо, як у Ільфа й Петрова, — “один товариш здався в дурдом, щоб лаяти радянську владу”».
Насправді Волязловський, людина неймовірно недовірлива й тривожна, спочатку був розбитий критикою. Але дуже швидко перезібрав своє мистецтво — так виникли його перші «ганчірки». Він запозичує ідею малювання кульковою ручкою на тканині з тюремної «марки» — поетичних листів «із зони», які ув’язнені надсилали рідним як нагадування про себе і знак каяття. Поступово розмальовування ганчірок стало домінувати у творчості Волязловського. І раптом — втіленням херсонського бідного мистецтва.
Насправді Волязловський, людина неймовірно недовірлива й тривожна, спочатку був розбитий критикою.
Їбемося, як раніше
У нульових Волязловський співпрацює з московським галеристом Володимиром Овчаренком і паралельно — з дніпропетровським журналом «НАШ». Художник пізнає смак комерційного успіху й стає однією з висхідних зірок пострадянської артсцени. Потім — нова херсонська колаборація, проєкт «Рапани». «Побутовий чоловічий гей-гоп-глем-дует» іронічно боровся з гомофобією, використовуючи її ж страхи, штампи та упередження. За п’ять років «Рапани» зняли кілька домашніх кліпів і записали CD-альбом «Ми не півні!» («Мы не петухи!»), який одразу ж став колекційним раритетом.
«Побутовий чоловічий гей-гоп-глем-дует» іронічно боровся з гомофобією, використовуючи її ж страхи, штампи та упередження.
У будь-якій ініціативі Волязловський бичував суспільство за його вади, мистецьке середовище — за його імпотентність, себе — за слабкодухість. І все це він робив мистецтвом. В українському й ширше — східноєвропейському контексті він був симптоматичний і своєю позицією, і творами, і насамперед образом художника в мистецтві.
Але, незважаючи на брутальність картинки, ницість сюжетів і художнє паскудство, Волязловський був заслужено обласканий: лауреат премії імені Казимира Малевича, учасник основного проєкту 3-ї Московської бієнале в Центрі сучасного мистецтва GARAGE, резидент симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY, багаторічний учасник українських та міжнародних резиденцій і виставок. Art Basel Miami Beach (США), Frieze Art Fair (Велика Британія), Art Basel (Швейцарія), Armory Show (США, Нью-Йорк), Art Moscow (Росія) — усі йому були раді.
В одній з автобіографій Стас писав, що мріє за життя стати класиком українського мистецтва. Майже через рік після його відходу стало до снаги й необхідно говорити про нього — згадувати не тільки як близького друга, а насамперед як непересічну особистість. Як художника, який, як і хотів, ще за життя посів своє місце в історії українського мистецтва, хоча не встиг цього усвідомити й відчути.
— Ти знаєш, я дуже дивувався, коли знаходив знаки, які нібито винаходжу, — у роботах первісних племен. А вони мали неху*ський сенс уже 10 000 років тому. Ще був мною зроблений простий висновок: людський мозок працює однаково як 10 000 років тому, так і зараз.
— Тобто еволюція ніяк не позначилася на нас?
— Та що там тієї еволюції. Так само їб*мося, як і раніше. А як щось трапиться — підемо в печери. Ми боїмося смерті — постійно винаходимо нові релігії. У цьому сенсі людині час позаздрити собакам: живуть недовго, звісно, але, принаймні, не думають про свою смертність.
«Та що там тієї еволюції. Так само їб*мося, як і раніше».
