Виставки

Виставка «Анонімне суспільство» представить роботи Сергія Ануфрієва, Євгенії Бєлорусець, Сергія Браткова, Леоніда Войцехова, Жанни Кадирової, Євгенія Павлова, Віктора Пальмова, Сергія Попова, Кирила Проценка, Романа Пятковки, Лариси Резун-Звездочетової, Олександра Ройтбурда, Василя Цаголова, Олександра Чекменьова, Оксани Чепелик.

Виставку «Анонімне суспільство» присвячено періоду аномії, у якому опинилося й досі перебуває українське суспільство після розпаду Радянського Союзу. Термін «аномія», запроваджений французьким соціологом Емілем Дюркгеймом, означає кризовий період переходу для суспільства після політичного струсу і зміни ціннісних норм, коли «колишні боги старіють або мертві, а інші ще не народилися». 

Відправною точкою виставки стала акція одеського художника Леоніда Войцехова «Вони нам за це відплатять» (1984), під час якої учасники пронесли вулицями Одеси плакат із таким самим написом. Це було реакцією на стихійне лихо, у результаті якого місто залишилося без електроенергії та водопостачання. Коли міліція затримувала учасників акції, на питання «Хто відплатить, хто такі “вони”?», їм відповідали: «Сили природи». Цей жест у контексті виставки символізує метафоричний поділ суспільства на дві протилежні сили — «ми» і «вони». 

Виставка складається з кількох розділів. У першому йдеться про буття особистості в ідеологічному протистоянні від створення героїв до їх поступового  знецінення, про існування серед подвійних стандартів, про особистість, яка розвивається на тлі зміни політичних декорацій. Другий розділ присвячено осмисленню себе, внутрішній боротьбі, колективному полю спогадів і переживань. Останній розділ стосується тілесного, інтимного світу, звернення до якого — це маніфестація спротиву контролю за особистим життям.

По своїй суті «анонімне суспільство» в контексті виставки — це метафора відсутності суспільства як такого, у якому індивід успадкував недовіру до влади, що вже втратила авторитет, і за інерцією живе під незримим оком Великого Брата. Виставка будується навколо намацування й оприявнення «я». Вона виводить на перший план індивідуальність, оприявнює її голос в анонімному полі в деформованій соціально-політичній дійсності, в царині особистих спогадів та інтимних переживань.

Куратор виставки – Тетяна Кочубінська.

Робота Євгена Павлова «Затемнення», що представлена в першій залі, сприймається як передмова. На фотографії група людей виділена в квадрат і на кожному наступному зображенні квадрат стає темнішим, а фон світлішим, до стану, коли утворюється лише сліпа пляма. Так і ми сприймаємо фотографії наших батьків, які були зроблені «на пам'ять» про поїздку до Москви на екскурсію або в колгосп на практику, наприклад, - пам'ять поступово затирається і спроби задокументувати свої стани не мають сенсу.

Починається експозиція з фотодокументації акції "Вони нам відповідять за це!" Леоніда Войцехова. У 1984 році в Одесі стався ураган, який зруйнував частину інфраструктури міста. Зреагувавши на нього, художники провели акцію, закликаючи абстрактного "Когось" відповісти за руйнування. Ця загроза, націлена в порожнечу як усвідомлення власного безсилля і нездатності керувати своєю долею, коли за всі біди повинні відповідати "вони" - абстрактна субстанція, яка живе в свідомості людини, як щось протилежне їй.

Поряд - серія фотографій Олександра Чекменьова як один з варіантів відповіді на питання хто ж такі Вони, - ті люди, яких ми практично ніколи не помічаємо в реальності. Серія "Паспорт" була створена в Луганську в середині 1990-х, під час зміни радянських документів на нові українські зразки. Фотограф відобразив процес фотозйомки людей, які не можуть вийти з дому за станом здоров'я. На знімках видно жахливі побутові умови, в яких вони живуть, і гидливість соціальних працівників, які, насправді, знаходяться на тому ж соціальному щаблі. Ставши частиною незалежної демократичної країни, ці "вони" все одно залишаються в гетто, яке формується природним шляхом в будь-якому суспільстві.

Далі глядач зустрічає дошку пошани - місце, куди удостоюються потрапити тільки лідери, ті, хто зміг перевершити юрбу в певних уміннях і стати впізнаваною Особистістю. За радянських часів можливість побачити своє фото на дошці пошани могла служити сильним мотиватором до дій. При чому, для старшого покоління цього було достатньо, аби відчувати власну успішність. Але в роботі Жанни Кадирової на всіх знімках одна і та ж людина - сама художниця. Кадирова, з притаманною їй самоіронією, перевтілюється в різні типажні образи. Це дійсно завжди виглядає смішно, коли дивишся, з якою поважністю прості люди хапаються за можливості піднятися над іншими і прожити свої 15 хвилин слави. З одного боку, художниця показує як безглуздо виглядаємо ми в цій гонитві, а з іншого, як знецінилися атрибути успішності минулого.

У роботі "Подяка" Сергія Ануфрієва триває тема невизначеності, відсутності самоідентифікації. Такі листи подяки давали як заохочення, а зараз ці грамоти виглядають як мовчазний докір. "Невимовна" і "Незвичайна" подяка - слова ні про що, які не несуть в собі ані якісних, ані кількісних визначень.

У першій частині виставки ми бачимо, що спроби зробити всіх рівними привели до тотального знеособлення. Це історія, де неможливо побачити різницю між тим, що було, і тим, що стало. Анонімність викликає відчуття аморфності, і картина Віктора Пальмова "За владу Рад" (1927), де на червоному прапорі зображений мертвий революціонер, сприймається як ствердний знак, і в ній смерть - неминучий результат і єдине, що не викликає сумнівів.

На відео Сергія Попова, де протестуючі руйнують пам'ятник Леніну, відбувається смисловий поворот, коли натовп перемагає старих ідолів, розбираючи його на сувеніри. Яку загрозу несе в собі кам'яна брила, оформлена скульптором? За своєю суттю така дія абсолютно раціональна, але, очевидно, що цей спільний ритуал має силу впливу на маси, пробуджуючи глибинні інстинкти людини.

Триканальне відео Олександра Ройтбурда "Балканська ритуальна музика" створює містичну і дещо моторошну атмосферу - те саме відчуття, які викликають забобони і релігійні обряди. Тут знову розкриваються первісні інстинкти людини, від яких неможливо позбутися. Залишається лише сублімувати. Образ людини з головою мавпи влучно характеризує сучасне суспільство, думки якого спрямовані на задоволення тваринних потреб, не зважаючи на всі інтелектуальні і технологічні досягнення людства.

Після "Балканської ритуальної музики" - зала з роботами Сергія Браткова, Кирила Проценка і Василя Цаголова сприймається такою просторою і світлою, - що викликає відчуття полегшення. Ця зала як апендикс в загальній експозиції, вона нагадує засіки, де зберігаються щемливі спогади про дитинство, про рідних і близьких, про місця, де колись було добре. Серія фотографій Браткова "Немає раю" присвячена саду батьків автора. Знімки супроводжуються спогадами про життя їх сім'ї в заміському будинку. Сонячні відблиски в сепії, затишні інтер'єри, портрети батьків, короткі записки про події, які мають цінність лише для членів цієї родини - в такому вигляді існують наші спогади про минуле. Але в найбільш зворушливі моменти завжди вторгається руйнування, смерть, поламані долі - сувора реальність, від якої неможливо сховатися.

Робота Кирила Проценка "Білі плями" символізує якусь "соціальну консумацію". Червоний колір штампів викликає аналогію з кров'ю на простирадлах під час першої шлюбної ночі, форма плям - на радянські штампи на білизні, текстилі і всьому, що було комунальним.

Суспільство має унікальну властивість залишатися незмінним по своїй суті, але при цьому перебувати в стані постійних змін. У своєму відео Оксана Чепелик «Улюблені іграшки лідерів» піднімає основні питання, що хвилюють наше покоління: гендер, сексуальність, тоталітаризм, веб-технології, науковий прогрес, політика. Художниця перевтілюється в Леніна, Гітлера і Ейнштейна, використовуючи "запчастини" м'яких іграшок як завершальний елемент своїх образів, наприклад, вухо ведмедика для вусів Гітлера або скальп песика для зачіски Ейнштейна. Відео супроводжується цитатами про дитячу сексуальність з "Трьох нарисів" Зигмунда Фрейда - адже, як відомо, все пристрасті формуються в дитинстві. Друга частина роботи - відеофіксація інтерактивної інсталяції "Piece of Shit", де художниця виклала слово "Policy" (політика) лосиним послідом - метафора того, що політика - брудна справа. Коли учасники змінили одну букву, у них вийшло слово "Police" (поліція). Між цим миготять різні слова на букву W, але ключові - war і web. Тепер можливий новий формат війни в умовах всесвітнього павутиння і ця війна не менш згубна. Робота була створена у 1998 році, і в ній зібрані всі страхи суспільства, яке через 20 років все так же перебуває в стані фрустрації.

У наступній залі представлені дві фотографічні серії - Романа П'ятківки "Адюльтер", в якій зображено полігамний союз двох жінок і одного чоловіка і "Своя кімната" Євгенії Білорусець, присвячена життю ЛГБТ пар. Демонстрація інтимних сторін життя людини дає можливість розглянути "анонімне товариство" ніби під мікроскопом, виявляючи всі його складові.

Коли починається обговорення питання допустимих видів взаємин, то це лише ознака того, що насправді не існує особистого простору. Навіть зачинені двері квартири не можуть відокремити вас від соціуму. Так чи інакше, життя протікає в суспільстві, різниця лише в тому, як відбувається це взаємодія, - в запереченні чи прийнятті.