Фармакон Яна Фабра

Ян Фабр, митець, який відкидає будь-які табу, минулого тижня прибув у Київ з новою виставкою “Данина Ієронімусу Босху в Конго (2011–2013) Данина Бельгійському Конго (2010–2013)”, в якій естетизує жахи колонізаторської історії своєї країни. Перед відкриттям проекту ART UKRAINE підготувавневеличку пам’ятку, в якій розповів, чому найбільш успішного фламандського митця ненавидять співвітчизники та не можуть забути глядачі. Наразі пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з художником, у якому він розповів про функції мистецтва та пошуки катарсису, порівняв Воргола з Рубенсом та поділився своїми правилами життя.  

Ася Баздирєва Перша реакція, що виникає під час знайомства з виставкою: роботи дуже гарні з естетичної точки зору. Тому почнемо з дуже простого запитання: що для вас означає краса і наскільки вона важлива для вашої мистецької практики?

Ян Фабр Звичайно, для мене важлива краса не тільки на естетичному рівні, інакше це буде мейк-ап. Тому для мене суттєвим є поєднання естетичних та етичних принципів. В моїй роботі я використовую естетичне аби спокусити глядача: як тільки його погляд торкнеться поверхні роботи - він буде на гачку закладених в ній етичних принципів.

Ви якось сказали про красу жорстокості та жорстокість краси. Розкажіть більше про цю формулу, а також про дуальності, що завжди присутні у вашій роботі.

- Якщо говорити про дві серії робіт, що наразі представлені тут, в PinchukArtCentre, вони стали продовженням цілого дослідження, яке присвячено красі жорстокості та жорстокості краси. Я ставив питання до себе або своїх бельгійских, а точніше - фламандських генів: чому, наприклад, для живопису того ж Босха є характерною вічна амбівалентність прекрасного і потворного, доброго та жорстокого? Він грається цими парадоксами, перетворюючи рай на пекло і навпаки. І, так само, ми можемо побачити відображення цієї ж мови і в соціальному, і у політичному контекстах. У нашій, тобто бельгійській, новітній історії історії, у XIX-XX століттях, ми в буквальному сенсі робили усі ті речі, що їх змальовує Босх. Мою виставку присвячено саме цим питанням.

Мені здається, що ваше дослідження протилежностей є також певним пошуком катарсису…

- Так, ви дуже влучно згадали про катарсис, адже вже понад два роки я працюю над театральною виставою, у якій я намагаюся знайти відповідь на питання: чим сьогодні є катарсис - на сцені та у повсякденному житті? Чим є сучасний фармакон - ми лікуємо людей, чи робимо хворими? (За Жаком Дерідою слово “фармакон” набуває подвійних значень: те, що лікує, може бути отрутою - прим.ред.) Виставу побудовано на давньогрецькій матриці світосприйняття через міфологію, а також на класичній грецькій трагедії.  Вона триватиме двадцять чотири години. ЇЇ прем’єра відбудеться у червні цього року.

Чи може мистецтво може бути таким фармаконом? Наприклад, у виставі “Оргія толерантності” ви портретуєте занепад суспільства та його хворобу, що має назву “споживання” - чи здатне мистецтво лікувати її?

- Я думаю, що ми - митці - здатні лікувати рани в розумі окремого глядача. Я вірю в силу та могутність краси. Знову ж таки - за умови поєднання етичного та естетичного. Ми можемо змінювати свідомість глядача, його почуття та світосприйняття. Так, я в це вірю. Інакше припинив би свою мистецьку практику.

Говорячи про виставку в PAC, ви постійно наголошуєте: “МИ бельгійці”, “МИ вбивали”, “МИ завдавали тортур”. А що саме для вас означає бути бельгійцем?

- Чесно кажучи, більшість свого часу я не так багато рефлексую щодо своєї національності. Коли мене запитують, звідки я, відповідаю, що з Антверпену, де народився і виріс. Потім кажу, що я з Бельгії, адже якщо сказав би, що я фламандець - це мало би певне націоналістичне забарвлення. І хоча мені подобається моя країна, відзначу, що фламінгани, тобто прибічники ідеї незалежної Фландрії, є екстремально правими і, я думаю, дуже небезпечними. З цим рухом я не можу себе асоціювати. Тому зазвичай спочатку кажу про Антверпен, потім про Бельгію і аж тоді - про Фландрію. 

Хоча для мене як для візуального митця дуже важливо розуміти своє фламандське коріння. Мій тато з дитинства водив мене у місцеві музеї і з творчістю Ван Ейка, Ван Дейка та інших великих майстрів я познайомився вже у десятирічному віці. Я - карлик у країні гігантів. Я виріс там, де жили і працювали визначні для історії мистецтва люди. Тому так, я фламандець, але не в політичному сенсі. 

Коли я подорожую, часто чую, що Бельгія - це така маленька і дуже мила країна на Північному морі, а ми - такі маленькі та милі бельгійці. Щось у цьому таки є, адже у нас не виникає жорстоких протестів, зокрема, країна більше року жила без парламенту, і люди не перебили один одного. Але реальність сильніша, і ми маємо щось на кшталт почуття провини щодо нашого колоніального минулого, про яке ми починаємо говорити лише зараз. Коли я навчався в школі, підручники історії не розповідали про наші колоніальні “звитяги”. Лише три роки тому ми офіційно визнали, що вбили Патріса Лумумбу. А він був видатним борцем за свободу, людиною, яка чинила супротив колонізаторам та вела країну до незалежності, а також - комуністом.

 Ви сказали про відчуття колективної провини. Це щось на кшталт того, що є у німців щодо Другої світової?

- У бельгійців у цілому такого немає. Але митці, поети, письменники, журналісти - так, вони цим переймаються.

Ця тема також присутня в роботах із серії “Данина бельгійському Конго”?

- Ні, принаймні не для мене. Я більше цікавлюся дослідженням: що можна вивести з розуму, з розмови, з дії; як можна перевернути цінності, коли добро стає злом, а зло - добром; які піктографічні та візуальні ефекти перевертання цих парадоксів.

А як щодо політичного контексту ваших робіт?

- Я не думаю про свою роботу з такої точки зору. Я думаю про неї з точки зору внутрішньої потреби та цікавості: що зачіпає мій мозок, що я хочу вивчати. І ніколи не опікуюсь тим, чи набуватиме мій твір політичного значення.

Що для вас є більш важливим - спровокувати глядача, чи пробудити його?

- Я ніколи не пишу текст чи сценарій, не роблю скульптуру абощо з думкою про провокацію. Але вона часто трапляється і це може означати, що людина, напевне, не розуміє, що саме я роблю. І водночас, слово “провокація” може набувати позитивного значення - саме в контексті пробудження. Я вважаю, що завдання митця - пробуджувати розум глядачів. За останні роки мене стільки разів запитували, як мені вдалося зробити стільки нового в мистецтві. Та я ніколи не мав на меті робити щось нове в мистецтві! 

Вас вважають авангардним митцем, який постійно порушує правила. Проте ви залишаєтесь всередині традиції і насправді ж продовжуєте її. Як ви ставитесь до традиції?

Не може бути ніякого авангарду без традиції. Я розповім вам історію. Мій батько брав мене малого в зоопарк аби робити замальовки з тварин, потім брав мене в будинок Рубенса, аби я копіював малюнки майстра. Тоді я не міг зрозуміти, навіщо мені потрібно перемальовувати нудного Рубенса. Коли мені було двадцять, я опинився в Нью-Йорку, познайомився з Енді Ворголом, потрапив на його Фабрику - я вважав його фантастичним митцем. Повернувшись додому, я почав хизуватися перед батьком і той знову відвів мене в будинок Рубенса. І тоді я зрозумів, що Рубенс - це Воргол, але на п’ять століть раніше. Рубенс був чудовим живописцем, письменником, куратором, працював на королів та, як незалежний митець, мав свою власну студію та асистентів, що малювали пташок на його монументальних полотнах. Мандрівка в Нью-Йорк допомогла мені зрозуміти глибину традицій моєї країни, а також свободу, що її віднайшов Рубенс в мистецтві вже п’ятсот років тому. 

Або інша історія. Мене було запрошено зробити велику виставку в паризькому Луврі. Це дозволило мені провести там близько трьох років - стільки ми готували цей проект. Увесь цей час я придивлявся до невеличкої роботи Ієронімуса Босха “Корабель дурнів” - вона настілки потужна, сповнена уяви та субверсії, вона руйнує усі академічні системи живопису. Ця маленька картина видається більш аванградною ніж багато сучасних робіт. 

Ви вже багато років працюєте над темою колоніального минулого Бельгії і, наскільки мені відомо, нинішня виставка є фінальним етапом вашого дослідження...

- Коріння цієї серії в роботі “Небо насолоди”, яку я зробив дванадцять років тому для Королівського палацу в Брюселі. Навколо неї було багато політичної метушні , адже я був єдиним митцем, запрошеним до такої роботи Королевою. Можете уявити, коли в країні, де співіснують фламандська, французька та німецька частини, єдиним запрошеним митцем стає фламандець. Було багато інших розмов: що не можна використовувати жуків замість живопису і таке інше. Але коли я її закінчив, здебільшого говорили про те, яка вона гарна. І чомусь ніхто не хотів говорити про її зміст. Я поглибив тему, коли в Брегенці виготовив інсталяцію “Мені довелося розібрати частину стелі в Королівському палаці, бо з неї щось росло”: це була перевернута копія частини стелі, з якої ніби виростало тіло чорного чоловіка, спина якого була вкрита шрамами від ударів батогів. Серія панно, які ви бачите на цій виставці - це ланка, якої бракувало. Було б логічно спочатку створити панно, а потім стелю, але вийшло навпаки. Тепер проект закінчений.  

Питання щодо іконографії в цих панно - зображення вигадані чи запозичені?

- Частина моєї родини була серед тих колонізаторів, які повернулися з Конго у 1962 році. Десятирічні діти з нашої сім’ї ще довго чекали, що у школі хтось буде начищати їм взуття, адже вони звикли, що все за них робили чорношкірі раби. За однією дитиною приглядало семеро рабів! Я маю величезний фотоархів, з якого роблю висновки, що багато членів моєї родини та їхні друзі пишаються тим, що зробили. Вони пишаються, що були білими босами. Тож для мене ці світлини, історичні книги про Конго та велика репродукція “Саду земних насолод” Босха, яка висить у моїй студії, стали відправною точкою. Я робив дуже багато малюнків та колажів, з яких потім розробляв іконографію цих панно.

Яке місце займає релігія у ваших роботах? Ви постійно посилаєтеся на Босха, який був завзятим католиком, у ваших роботах також є притаманна релігії ритуальність, два окремих простори в межах цієї виставки ви називаєте капличками...

- Релігія має значний вплив на мою практику, адже так само є невід’ємною частиною мого коріння. Моя мати була багатою буржуазною католичкою. Мій тато був бідним комуністом. Анархія любові звела їх разом, утворивши дуже сексуальну пару. Через тата ми не могли ходити до церкви, але мати завжди читала Біблію і переповідала мені історії з неї. Так само як і поезію Бодлера та Рембо. Вона навчила мене любити мову, в той час як батько навчив любити зображення. Це такий типовий бельгійський шлюб, в якому зустрічаються мова та зображення та наповнюють одна одне. І ви можете це побачити в традиції фламандського живопису. Від матері я перейняв філософську та релігійну модель Христа - це дуже важливо для моєї роботи, так само як і хрест як символ дерева життя. Прийняття певної моделі є дуже важливим для створення нової моделі. 

Наостанок питання, що не стосується безпосередньо вашої художньої практики. Як вам вдається скрізь встигати: адже, окрім виставкової та театральної роботи ви багато подорожуєте, вивчаєте, професійно займаєтесь кендо та регулярно берете участь у бігових марафонах…

- Пристрасть. Це все вона.

Інші секрети?

- Багато води, інколи вино і ніколи кава, пиво чи віскі. А також секс, наркотики та рок-н-рол у великій кількості. Це ви також можете побачити у фламандській традиції живопису. Подивіться на Брейгеля - усі танцюють, п’ють та їдять - cтільки екстазу та задоволення, постійне свято. В італійському живописі того часу, наприклад, - демонстрація влади. А бельгійці ніколи не мали влади, тому жили за рахунок багатої уяви.