Надія, страх, надія

Точніше, експозицій дві. «Страх та надія» — груповий вернісаж переможців Премії PinchukArtCentre Артема Волокітіна, Микити Кадана, Жанни Кадирової. Художниця того ж покоління — Алевтина Кахідзе — показує персональний проект «TV Studios/Кімнати без дверей» у спеціальній залі PAC-UA.

«Експонат. Нероздільне» Кадана (2014) — величезний скляний куб, заповнений  попелом. Поруч, накриті склом, — «Робочі матеріали. Провина зображень» — зібрана Микитою добірка зображень авангардових будівель і скульптур з радянських та польських видань комуністичної доби в поєднанні з підпільною радянською порнографією; найсильнійший тут образ — вицвіле фото з оголеними чоловіком та жінкою — жінка дивиться просто в об’єктив, і цей тривожний погляд, дуже далекий від гаданої пожадливості, промовляє про час і обставини набагато більше, ніж навіть викладені поруч пропагандистські брошури.

Кадирова вирізала з обгорілої цегляної стіни карту України: лицьовий бік вкрито кіптявою, а тильну сторону обклеєно старими радянськими шпалерами; поруч на підлозі окремим уламком лежить такий само чорний фрагмент, обрисами схожий на Крим.

Нарешті, у Волокітіна на відео «Сестри» (створено 2006-го і відредаговано 2014-го) — чотири жінки в жалобному одязі оплакують свою матір — без звуку, без титрів.

Цим список експонованих робіт не обмежується, але, власне, саме згадані композиції, в яких все зрозуміло без слів і розлогих прес-релізів, запам’ятовуються найбільше. Решта творів — які, ймовірно, здавалися б цікавими чи оригінальними за інших обставин — виглядають непотрібним кокетством стилю, перебиранням затертих, вицвілих прийомів.

Але це не персонально чиясь проблема. Наразі, наприклад, у «Мистецькому арсеналі» так само триває виставка сучасного мистецтва — доволі масштабна, із залученням авторів останньої чверті століття. Так ось переважна більшість опусів як ветеранів, так і молоді просто блякне на тлі невеличкої добірки фотографій з Майдану, що висить при вході. Для мистецтва, яке самоідентифікується як актуальне, — ситуація  не дуже приємна.

Революція кинула виклик усьому суспільству, і найбільша його частина якраз випала на долю митців. Не їхня вина, що вони, за рідкісними винятками, поки так і не спромоглися дати гідну відповідь. Мабуть, потрібна часова дистанція. Або — поява нових талантів.

Але щось має змінитися. Обов’язково. Бо робити вигляд, наче нічого не відбулося і продовжувати розважати себе комфортними іграми з заздалегідь відомим результатом, більше не можна.