Електричне безсмертя

"Крафтверк" (назва перекладається як "Електростанція") - це ціла глава у літописі масової культури. Двоє інженерно обдарованих музикантів Ральф Хуттер і Флоріан Шнайдер-Эслебен, що майстрували синтезатори у себе вдома у Дюсельдорфі, створили щось набагато більше, аніж просто легендарна група. Для сучасних музикантів вони є кимось на кшталт живих богів. Пояснення тут - у передбачливості та естетичній самодостатності. "Крафтверк" почали грати електронні, наскрізь синтезовані композиції ще наприкінці 60-х. Вибух діджейської музики 1990-2000 рр., розквіт всього того рейву, техно, хаусу та інших подібних розваг має своїм джерелом саме напрацювання "Крафтверка". Однак у дюсельдорфських самородків музика була частиною ширшої, ретельно продуманої естетики: музиканти пропагували деіндивідуалізацію, виступали в однаковому одязі, з однотипними зачісками, нерухомо стоячи за пультами, ставили на сцені схожих на них манекенів; одне слово, це був справжній театр, укорінений знов-таки не в русі рок-спротиву, а в експериментах авангардових художників першої третини ХХ століття - недарма Ральф і Флоріан на початку спільної діяльності нарікали на передвоєнну еміграцію з Німеччини - мовляв, не лишилося людей, здатних адекватно оцінити їхню творчість. Однак слухачі знайшлися, і не тільки у ФРН.

Я, як і багато моїх однолітків, захопився "Крафтверком" на самому початку 80-х. Платівок не було, тож слухали касети і бобіни на радянських магнітофонах з жахливо неякісним звуком; я, наприклад, підключав свій "бобінник" до старовинної лампової магнітоли "Рігонда" ризького виробництва, - однак і того вистачало, щоб зрозуміти, що цей німецький "ансамбль" цілковито не схожий ні на який інший. Їхні композиції з альбому "Людина-машина" ("Die Mensch-Maschine"), особливо "Роботи", стали на той час надпопулярні - під них танцювали на всіх дискотеках; кмітливі шанувальники навіть склали власний "переклад" тексту тієї композиції - "Мій батько - робот, мамка - робітниця", хоча для решти рефрену, що виконувалася російською, і перекладу не треба було: від мовленого з деяким акцентом, але чітко "Я - твой слуга, я - твой работник" народ просто зомлівав. Влада групу офіційно не забороняла, але ставилася підозріло - по-перше, тому що німці, по-друге, тому що роботи, по-третє, через оті слова; пам'ятаю, як син одного з правовірних комуністичних культуртрегерів палко доводив мені - ось, мовляв, "Крафтверк" співає російською "Я - твой слуга, я - твой работник" тому, що вважають російську, тобто радянську людину, прислугою і робітником для них, німців. Хоча це насправді доводило лише добру освіченість артистів (можливо, інтуїтивно)- адже слово "робот" має цілком слов'янське походження.

Так чи інак, незважаючи на таку напівскандальну славу, особливого фанатизму серед молоді щодо німецьких "електриків" не спостерігалося. Їх слухали, любили, але сприймали як таку собі несерйозну електронщину, надто простеньку і компромісну, майже попсу. В їхніх чітких, математичних ритмах, у феєричності створюваних ними звуків не було нічого від року як такого, вони і здобули популярність як такі собі диваки, що удають з себе роботів, і лише згодом стало зрозуміло, що вони випередили свій час як мінімум на десятиліття. Згодом про них майже забули, в тому числі не без участі самого гурту, адже коли тисячі епігонів у всьому світі заграли нарешті те, що дюсельдорфці виконували ще з часів війни у В'єтнамі, "Крафтверк" взагалі припинив записувати нові альбоми. Весь цей розгул ді-джейства і клубної індустрії, що паразитував на їхніх знахідках, Ральфа і Флоріана, здавалося б, не обходив.

В будь-якому разі, вже сама звістка про їхній приїзд схвилювала багатьох. Що важливо - "електрики" прибули у майже оригінальному складі, з Хуттером, що вже саме по собі - велика рідкість для груп з такою довгою історією. Особисто в мене були побоювання інакшого плану: що матимемо зістарену, втомлену копію, або що уся та музична "математика" не дуже прозвучить у живому виконанні. Однак те, що відбулося у внутрішньому дворі комплексу "Арена", інакше ніж сенсацією назвати не можна.
Сцена була закрита глухою сірої завісою. Зсередини спалахнув величезний червоний прямокутник з чотирма однаковими тінями на ньому, залунали перші такти, лаштунки розсунулися.

Вони не помилилися з оцим напівзабуттям - зберегли не тільки статус легенди, а й не розтратили себе, експлуатуючи старі розробки і загрузаючи у самоповторах. Ба більше. Виявилося, що структура їхніх пісень є надзвичайно пластичною і придатною для вдосконалення, що речі, знайомі до останньої ноти, можуть звучати радикально по-новому, лишаючись при тому впізнаваними. Та головне - ніхто навіть близько не міг передбачити, яке без перебільшень фантастичне видовище на нас очікує. Всі ті ж таки чотири безпристрасних оператора в темному одязі, за однаковими пультами, творили справжню симфонію, в якій в одне ціле зливалися музика і потік візуальних образів. "Крафтверк" грали композиції, відомі вже більш ніж чверть століття, але звучали вони сучасніше, аніж те, що нині затопило ефір. Для кожного нового номера на екрані-заднику демонструвався свій ряд - підібраний ідеально і за ритмом, і за кольоровою гамою, і за тематикою; описувати цю феєрію з окремих чисел і літер, цілих формул, фраз і текстів, уривків кінохроніки, анімаційних образів, комп'ютерної графіки не вистачить жодних барв, для цього самому в голові треба мати маленьку "електростанцію".

Незважаючи на позірну статичність, для кожного нового номера знаходився свій спосіб подачі. Наприклад, композиція "Калькулятор" (1981) частково була виконана російською - вочевидь, зробили переклад спеціально для концерту; знамениту "Радіоактивність" (1975) перетворили на справжній антивоєнний, природоохоронний гімн, додавши згадку про Чорнобиль і слово "стоп" перед приспівом "радіоактивність - це в повітрі для тебе і мене". Але, без перебільшень, кульмінацією концерту стало виконання отих славетних "Роботів". Завіса перед цим закрилася. Зал почав скандувати - "Ро-бо-ти!", і коли сцену знову відкрили, то замість музикантів там дійсно стояли... чотири справжнісіньких андроїди. Враження було майже потойбічне. Машини рухалися, ворушили головами, робили руками-маніпуляторами складні паси, а на радісну авдиторію з динаміків линули знайомі слова про "слугу" і "работника".

Цього було більш ніж досить, аби закінчити концерт, однак "крафтверки" виконали ще кілька чудових композицій, перевдягшись у спеціальні костюми, через які самі стали схожі на комп'ютерних привидів. Останньою була "Musique Non Stop" - музиканти по одному покидали сцену, і зрештою пішли всі, а над розбурханою від захвату юрмою ще довго лунало "М'юзік нон-стоп..."

Насправді, унікальність "Крафтверку" навіть не в їхній винахідливості, не у вмінні сполучати технологію з музикою. Фактично, вони єдині з усіх відомих поп- і рок-груп, хто опрацьовує сучасну цивілізацію як естетичний і навіть романтичний об'єкт. Вони справжні поети цієї химерної реальності з її жагою швидкості, машинізації, раціонального обрахунку, прогресу; вони, по суті, оспівують те, що востаннє надихало хіба що безкомпромісних футуристів майже сто років тому, знаходять красу там, куди жодні артисти не забрідають, вони - єдині, хто у запеклому і давньому двобої цивілізації та культури змогли знайти свою зону замирення - над сутичкою і водночас глибоко всередині її.

І саме тому вони приречені на вічне життя.