Гурскі, Крафтверк і трохи Р.Е.П.у

В PinchukArtCentre відкрилася нова експозиція — роботи німецького фотографа Андреаса Гурскі, відео-арт з колекції Джулії Стошек та пересувний проект українського гурту Р.Е.П. Патріотизм. Мистецтво як подарунок

На вулиці Басейній знову є за чим постояти в черзі: до Києва приїхали 24 монументальні фотографії авторства Андреаса Гурскі. Для преси постать Гурскі спокуслива своїми нуликами: на сьогодні він вважається найдорожчим фотографом світу. Для критиків важливі образи, з якими працює автор. Біржі, неозорі краєвиди, холодні вітрини, готичні вітражі, мегамаркети, нічні клуби, масові спортивні свята, аеропорти — саме ці об’єкти надихають майстра на зйомку. Як розповів пан Андреас на прес-конференції, яка передувала відкриттю виставки Рейн на Дніпрі, до свого статусу він ставиться спокійно. За словами Гурскі, за 25 років професійної діяльності ціна його фотографій змінювалася поволі. А колись фотограф упродовж шести років працював таксистом, потім — у рекламному бізнесі.

Мінімум — максимум

Робота над однією світлиною іноді може тривати майже рік (що включає перемовини з урядом, власниками об’єкта, установку складної техніки, роботу з командою помічників, професійну обробку знімків). «Я не пригадую, щоб мені відмовили у дозволі на зйомку. Хіба що не вийшло з місцем паломництва мусульман, там заборонено знімати іновірцям. Але я вже працюю над цим зі своїми друзями із Саудівської Аравії», — зізнався фотограф.

Світ Андреаса Гурскі вражає масштабністю, яку пересічна людина з позиції звичайного глядача не помічає. Для фотографії знаменитого німця характерні незвичний ракурс, висота, з якої фіксується об’єкт, складна застигла геометрія деталей, горизонтальний формат. Якщо уважно придивитися до фотографій, можна помітити ще одну особливість робіт Гурскі — у них немає фокусування на певній деталі, всі елементи однаково чіткі і важливі для загальної композиції, але при цьому не виникає ефекту плаского зображення. На фотографіях Гурскі асортимент супермаркета може нагадувати картину абстрактного експресіоніста, а знятий триптих картин в галереї — навпаки, схожий на вітрину меблевого магазину.

Прес-показ виставки Андреаса Гурскі

Гурскі вміє передавати внутрішню структуру і зовнішню симетрію об’єктів, у скупченнях людей він бачить чіткі закони мурашиного суспільства. Втім, на питання Новинаря про спільність прийомів з роботами Спенсера Туніка, який фотографує тисячі оголених тіл на тлі міських та природних ландшафтів, Гурскі відповідає: «Ні, я не люблю його фотографії». Для Гурскі однаково цікаві пасовища з коровами і нічні клуби мегаполісів. «Років тринадцять тому я почав знімати світ музики. Мене привабила ідея знімати концерти, клуби», — каже фотограф. Для відкриття виставки у Києві він недарма запросив своїх приятелів — легендарний гурт Kraftwerk: на думку фотографа, ця революційна команда є дуже мистецькою. Справді, раціональні експерименти Kraftwerk перегукуються з високою технологічністю знімків Гурскі. І якщо глядач останнього вишукує сліди фотошопу на фотографіях, то аудиторія батьків електронної музики часто запитує себе — чи коректно говорити, що Kraftwerk грають наживо? Роботи-манекени, що з’являються замість учасників гурту в другій частині концерту, лише вказують на те, що питання це — риторичне.

Характерна для ранніх робіт Гурскі любов до природного порядку і структурованості з початку 1990-х років поєднується із обробкою знімків, комбінуванням відзнятих елементів, корекцією зображення. Тож якщо раніше глядача просто вражала абсолютна тиша фотографій, заморожений час і простір, то сьогодні його більше цікавить питання – де саме фотограф підрихтував реальність?

Втім, Гурскі заперечує свою залежність від технічного прогресу: «Зараз у Німеччині я готую виставку зі 150 знімків розміром 24х30 см, там концентрація уваги не на ціні і не на обробці. Сьогодні робота над фотографією мені більше нагадує малювання картини. Це розробка концепції, генерального плану. Для мене це медійна передача змісту, метарозповідь», — говорить автор.

Як розповів Новинареві арт-директор мистецького центру Петро Дорошенко, роботи Гурскі везли до Києва у великих контейнерах уночі, щоб не створювати заторів у місті. А щоб занести експонати в приміщення, працівники розібрали одну зі стін будівлі. 9 фотографій експозиції належать PinchukArtCentre, решта привезені з приватних колекцій Великої Британії, Бельгії, Польщі.

Руйнація — творення

Разом з Андреасом Гурскі на відкриття виставки завітала приятелька фотографа, колекціонерка Джулія Стошек. Вона привезла до Києва 18 відеоробіт з приватного зібрання, яке на сьогодні налічує 374 одиниці. Стошек відома своїми меценатськими проектами та підтримкою молодих художників у Дюссельдорфі, фінансуванням виставок у Нью-Йорку та Берліні. Для київської експозиції Стошек відібрала колекцію під назвою Руйнуй, сказала вона. Серед авторів відео-арту — Роберт Бойд, Моніка Бонвічіні, Клара Ліден, Брюс Науман, Матільда тер Хейне, Маріна Абрамовіч.

«Я народилася у 1975 році, в той час усі знімали своє життя на відео. Відео стало ключовим видом мистецтва для мого покоління. І хоча в моїй колекції присутні також інсталяції та фотографії, думаю, що відео незабаром буде присутнє у кожній пристойній колекції», — каже Джулія Стошек.

Робота, яка чи не найбільше привертає увагу глядачів — Цибуля авторства Маріни Абрамовіч. Стошек розповіла, що має багато відео цієї мисткині, але саме Цибуля — улюблена робота колекціонерки. Абрамовіч жартома називає себе бабусею мистецтва преформансу: у 1970-х років вона ставила небезпечні експерименти над собою, досліджувала реакцію суспільства на публічне жертовне тіло, вивчала різні аспекти болю і насолоди. Згодом Абрамовіч побувала у чотирьох найбільших пустелях світу. Основна ідея цих мандрівок — пересвідчитися, що набагато важливішим є те, як ти мислиш в момент випробувань, ніж те, як реагує твоє тіло на зовнішні подразники.

Цибуля – розповідь про один з різновидів болю, про пік відчаю жінки перед великим містом, виснажливим людським спілкуванням. Ближче до кінця історії розумієш, що поїдання пекучої цибулини – ніщо у порівнянні з внутрішнім болем героїні, яка говорить: «Я хочу нічого не хотіти. Я стомилася вирішувати кар’єрні питання, стомилася від приступів мігрені, міжміських розмов по телефону, від поганих новин. Хочу туди, де мене не діставатимуть факси. Хочу розуміти і чітко бачити».

Відеоінсталяція Бомба самовбивці Матільди тер Хейне висвітлює тему самогубства як комунікативної проблеми. На двох екранах можна побачити жінку, яка готується вкоротити собі життя за допомогою вибухового пристрою, в іншому варіанті героїня має намір стрибнути з моста в річку. В обох випадках замість героїні гине манекен з ідентичною зовнішністю. Голос за кадром повідомляє статистику самогубств та пояснює їхні причини. Ми бачимо самогубство як публічне висловлювання жінки. Джулія Стошек на питання Новинаря про тему жіночої істерії в колекції відповіла: «Немає якоїсь провідної теми, просто ці 18 робіт об’єднує конструкція і деконструкція. Я як колекціонер цікавлюся жіночою творчістю, серед моїх подруг — багато жінок-мисткинь, але тематичного пріоритету немає».

Джулыя Стошек

Особливо несподіваний об’єкт експозиції — чотириканальна відео-інсталяція Роберта Бойда Занаду. Це відео побувало на багатьох престижних світових майданчиках сучасного мистецтва. На афіші, яка представляє роботу Бойда, зображений дзеркальний дискобол у вогні. Цей образ насправді передає суть проекту: під оптимістичну пісеньку з мюзиклу Занаду у виконанні Олівії Ньютон Джон на чотирьох екранах розгортається кривава історія другої половини ХХ століття. Бойд зібрав уривки теленовин і документальних кадрів, розгорнувши перед глядачами оповідь про силу масової істерії. Згуртованість, колективні самогубства, тисячі мертвих тіл, трясуни, сектанти-збоченці та зловісна усмішка телепроповідника — реальність, у якій згоріло покоління диско.

Мова шістьох

Кожного разу критики наголошують, що центр Пінчука вже мусив би завершити гру з іменами найдорожчих персонажів арт-ринку і перейти до безпосередньої підтримки власних творчих ресурсів. Новий сезон в PinchukArtCentre ставить жирну галочку навпроти рядка «Підтримка молоді». Цього разу мистецька формація Р.Е.П. підготувала двомовну газету-прес-реліз власної творчості та зайняла окремий поверх центру, зали якого містять малюнки-тексти. Для їхнього розуміння можна скористатися спеціальним словничком візуальних символів, або ж спробувати прочитати послання самотужки. Так, поняття «конкуренція» відповідає зображенню сперматозоїда, «чистота» — це туалетний папір, «приватність» — труси, «мода» — вішак, «контроль» — камера спостереження.

На думку «репівців», сьогодні українські митці відгукуються на ринковий запит того, хто платить, обслуговуючи, таким чином, приватні території. Вони ж пропонують вийти в соціум і відкинути ролі «фокусника» та «лоха». Шестеро учасників гурту Р.Е.П. пояснюють концепцію мистецтва як подарунку, коли публіка сприймає твір некритично, без належного рівня теоретизувань. Що ж, самі художники з гурту Р.Е.П. на відсутність теорії не страждають: за допомогою піктографічного письма молоді митці примушують глядача напружуватися, а не просто споживати продукт, а їхня публікація-маніфест пересипана фразами на кшталт «простір автономії та його стосунки з різними ділянками художньої інфраструктури».

Прості повідомлення (прогрес можливий завдяки спільним зусиллям інтелектуалів, проституйовані митці живлять суспільство споживацтва тощо), які часом дуже нагадують візуальну поезію Мирослава Короля, Івана Іова, Миколи Мірошниченка, покликані створювати спільний мовний простір — митців і глядачів. Чи це справжній акт комунікації між ними, який формує поле порозуміння, чи однобічний виховний процес — покажуть наступні проекти Р.Е.П.у.