Костянтин Реунов. «Котлета по-київськи». 1989. Полотно, олія. 200 × 200 см

Костянтин Акінша про Костянтина Реунова та Олега Тістола — культура суржика

Що стосується Тістола та Реунова, то, попри певну формальну близькість їхньої творчості до «української хвилі», між ними існує принципова ідеологічна відмінність. Багато молодих київських колег ставляться до «постеклектистів» із настороженістю, підозрюючи їх у нещирості. Збоку їхня програма видається не більш ніж відмичкою, вдало підібраною до «московського замка». До того ж насторожує своєрідна життєва ситуація, яку Реунов і Тістол сформували вільно чи мимоволі. Вируванню «постеклектизму» вони протиставили метафізичний спокій безсумнівних лідерів і засновників «української хвилі» — А. Савадова та Г. Сенченка. Ба більше, мимоволі пародіюючи ситуацію, що склалася серед київської молоді, яка закономірно зазнала потужного впливу творчості й особистості Савадова, Реунов і Тістол почали вербувати прихильників. Можна сказати, що першу мобілізацію до лав «вольової грані» вже завершено. Я не беруся заперечувати звинувачення в едіповому комплексі щодо «батьків» — засновників «української школи», хоча зауважу, що едіпів комплекс може бути двигуном прогресу.

Що ж до першого звинувачення, то наважуся стверджувати, що воно безпідставне. Елемент «програмного цинізму», поза всяким сумнівом, присутній у теоретичних побудовах Реунова й Тістола, але вони цього ніколи й не приховували. «Трансцендентальному космополітизму» постмодерністів «національні постеклектисти» протиставили не лише актуалізований гротеск, а й власну «українськість», проголосивши її наріжним каменем своєї програми. Саме тоді й почалася «вольова грань». На практиці сутність «вольової грані національного постеклектизму» зводилася до використання набридлих національних (або регіональних) символів-стереотипів у гротескному контексті. Художники пояснювали це єдиним способом утечі від естетизації реальності, адже вони не просто оперують використовуваними знаками, а й поетизують їх. І все ж їхня творчість типологічно близька до соц-арту. Заради справедливості слід додати, що «нац-арт» виявився не таким прямолінійним, як його соцпрабатько, а суто живописні якості багато в чому пом’якшили його літературність.

І тут доведеться повернутися до декларативного «українізму» Тістола й Реунова. Боюся, що для художників, які сьогодні із жалем зауважують, що існує «украинская волна», але ще не відбулася «українська хвиля», діонісійський танець Тістола й Реунова може здатися значно небезпечнішою єрессю, ніж «безрідний космополітизм» постмодерну. Адже постеклектисти, виконуючи жигу на «могилах батьків», заважають подальшому процвітанню національного салону, такого милого серцю представників «хвилі», що лише зароджується.

Зрештою, Реунов і Тістол використовують не стільки штампи національної культури, скільки своєрідну субкультуру, характерну для Сходу України, яку можна визначити як культуру суржику. Цим словом називають суміш української та російської мов, якою розмовляє населення Києва, здебільшого навіть не підозрюючи про це. Але суржик — не лише мова. Це і сфальсифікована історія, переповнена штампами, і буйне цвітіння національного кітчу. Це і свічка каштана, і дівчина у вінку, і тисячі метрів полотна, витрачених київськими живописцями на зображення «Київських схилів», і пейзажі «Мальовничної України».

Попри всі відмінності, обидва художники єдині в тому, що втілили поетику суржику — можливо, навіть не замислюючись про це — у власній образотворчій мові, структура якої напрочуд нагадує лінгвістичний суржик. Адже і перший, і другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей матеріал безмежний і досі не осмислений творчо. А його комічна краса — запорука щирості намірів Реунова й Тістола.

• Левашов В. Другое лицо: украинский феномен (взгляд из Москвы) / Владимир Левашов // Декоративное искусство СССР. — 1989. — № 12. — С. 29.
• Акинша К. Поэтика суржика, или котлета по-киевски (Поетика суржику, або котлета по-київськи) // Декоративное искусство, 1989. — № 3. – 26 (перекладено з російської)