Новий сайт PinchukArtCentre
Перейти
укр
рус
eng
ГоловнаВиставкиМинулі виставкиВиставка номінантів Премії PinchukArtCentre 2018

Виставки

Виставка номінантів Премії PinchukArtCentre 2018
24 лютого 2018 - 13 травня 2018

PinchukArtCentre представляє виставку 20-ти номінантів 5-го конкурсу на здобуття Премії PinchukArtCentre – загальнонаціональної премії для українських художників віком до 35 років. Спеціально для цього проекту молоді митці створили нові роботи за підтримки PinchukArtCentre.  

Виставка представляє твори молодих художників із усіх регіонів України та розкриває  широкий діапазон тем. Деякі з митців працюють із суспільно-політичними наративами України, як країни, де відбувається збройний конфлікт, і досліджують його вплив на її громадян. Інші черпають ідеї з дослідження самих себе, працюючи з матеріалом, формою та медіа. Третя загальна тема ряду робіт – пошук, спрямований у майбутнє, а також побудова утопій.

Бйорн Гельдхоф, арт-директор PinchukArtCentre: «П’ятим конкурсом ми відзначаємо 10-у річницю Премії PinchukArtCentre, що надає підтримку та створює можливості для нового покоління українських художників. Після багатьох років та великої кількості митців, з якими ми працювали, я можу лише з гордістю спостерігати появу радикально нового покоління художників, які з’являються на арт-сцені. Їх переживання, мова, теми – різні. Вони виголошують новий спосіб мислення та демонструють, яким може бути українське мистецтво у майбутньому».

До шорт-листа, сформованого незалежною відбірковою комісією з більш ніж 650 заявок, увійшли 20 номінантів: Михайло Алексеєнко (27, Київ), Юліана Голуб (27, Харків), Катерина Єрмолаєва (32, Донецьк/Київ), Анна Звягінцева (30, Дніпро/Київ), Тарас Каменной (32, Харків), Микола Карабінович (29, Одеса), Аліна Клейтман (26, Харків), Віталій Кохан (30, Суми/Харків), Юлія Кривич (29, Дніпро), Саша Курмаз (30, Київ), Ларіон Лозовий (29, Київ), Роман Михайлов (28, Харків/Київ), Олег Перковський (33, Кам’янець-Подільський/Львів), Сергій Радкевич (30, Луцьк/Львів), Євген Самборський (33, Івано-Франківськ/Київ), Іван Світличний (28, Харків/Київ), Дмитро Старусєв (32, Макіївка), Павло Хайло (29, Луганськ/Київ), а також групи: Ярема Малащук (24, Коломия/Київ) та Роман Хімей (25, Коломия/Київ), Ревковський і Рачинський (Даніїл Ревковський, 24, Харків; Андрій Рачинський, 27, Харків).

Куратором виставки 20-ти номінантів на здобуття Премії PinchukArtCentre 2018 є Тетяна Кочубінська, куратор Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

Переможці Премії будуть оголошені на церемонії нагородження в Києві в квітні 2018 року. Почесне міжнародне журі призначить Головну премію у розмірі 250 000 гривень, а також дві спеціальні премії – по 60 000 гривень кожна. Крім того, переможці зможуть пройти стажування у майстернях провідних художників світу. Володаря призу громадськості буде визначено голосуванням відвідувачів виставки номінантів Премії, і він отримає 25 000 гривень.

Володар Головної Премії буде автоматично включений до шорт-листа Future Generation Art Prize 2019 – міжнародної премії для молодих художників, заснованої Фондом Віктора Пінчука у 2009 році.

Виставка працює з 24 лютого до 13 травня 2018 року з вівторка по неділю включно з 12:00 до 21:00. Вхід вільний.

Премія PinchukArtCentre – загальнонаціональна премія у сфері сучасного мистецтва, започаткована у 2008 році, що присуджується українським художникам у віці до 35 років кожні два роки. Заснована Фондом Віктора Пінчука, це перша в Україні приватна премія, метою якої є формування, підтримка та розвиток нового покоління молодих українських художників.


Євген Самборський

У своїх роботах Євген Самборський тісно співпрацює з людьми з-поза мистецького поля та залучає їх до мистецьких процесів. Така практика дотична до естетики взаємодії, коли художник створює певну ситуацію, в якій він/вона постає медіатором та запрошує до співучасті інших людей.

В експозиції представлені досвіди співпраці Євгена Самборського з різними групами соціального ризику: дітьми із центру соціально-психологічної реабілітації, пацієнтами психіатричної лікарні, поселенням ромів. Результатом кожної взаємодії є спільне створення живопису, малюнків, скульптур. Процеси колективної роботи художник фіксує у своїх документальних фільмах. Кожен акт спільного творення для нього – це можливість дослідити самого себе та іншого, виявляючи крихкість людини.

Художник продовжує цю практику, запрошуючи до співтворчості свого батька, який уособлює напівмаргіналізовану людину, якій бракує спілкування. Разом з ним він створює скульптуру – портрет батька у молодості. Спільний досвід та мистецька практика, яку художник використовує як терапію для іншого, водночас допомагає долати власну дитячу травму.


Юлія Кривич

Назва серії «Зухвалість і молодіcть», над якою Юлія Кривич працює з 2015 року, походить від однойменного хуліганського угрупування, з яким художниця познайомилася кілька років назад. На фотографіях — молоді люди — футбольні вболівальники-хулігани, демобілізовані солдати-добровольці та активісти правого політичного руху, які водночас не відрізняються від типових юнаків глобалізованого світу (подорожують світом, відриваються на вечірках, їздять на велосипедах та формують свій образ у соціальних мережах, зокрема Instagram, який на сьогодні є інструментом самопропаганди).

В експозиції серію поєднано з артбуком, історія створення якого пов’язана зі знайденим у бібліотеці ДК Ільїча у Дніпрі звітного журналу про пропаганду ленінізму серед молоді. Беручи за основу цю книгу, художниця поєднує у своєму артбуці власні фотографії, знімки з Instagram «її героїв», а також гасла зі знайденої книги, співставляючи інструменти радянської пропаганди та сьогоднішнього дня.


Михайло Алексеєнко

Михайло Алексеєнко вибудовує свою мистецьку практику на принципах, близьких до естетики взаємодії, коли безпосередня участь глядача є важливою та невід’ємною складовою твору мистецтва.

Startup Troeschyna – це довготривалий проект, основною метою якого є збір коштів на підтримку культурних ініціатив, а саме розвиток незалежного мистецького простору «Квартира 14», що її створив художник у власній двокімнатній квартирі на Троєщині, де жила його бабуся та чия кімната залишилася недоторканою після її смерті. З 2016 року до сьогодні ініціатива живе за рахунок ентузіазму та фінансування самих художників. У проекті Startup Troeschyna художник пропонує зібрати разом 200 000 грн. як початкове фінансування для розвитку культурної ініціативи у спальному районі міста. Це сприятиме децентралізації мистецьких процесів, подоланню існуючих стереотипів навколо району Троєщина, а також допоможе налагодити добросусідські відносини між жителями району.

У створенні логотипу проекту художник використав скульптуру «Шпаківня» як символічний образ Троєщини, що у проекті виступає метафорою будівничої колективної дії.

Кожен глядач, що долучається до ініціативи, отримає сувенір.

Специфікація сувенірної продукції:

  • 20 грн. – унікальна листівка
  • 50 грн. – магніти, розроблені художником
  • 100 грн. – набір листівок виставок простору «Квартира 14»
  • 250 грн. – авторський начерк Михайла Алексеєнка
  • 600 грн. – авторська акварель Михайла Алексеєнка
  • 1000 грн. – Ваш унікальний портрет від Михайла Алексеєнка, який висітиме в експозиції (деталі – у медіатора)

Віталій Кохан

Художню практику Віталія Кохана визначає особлива поезія, тактильність, робота з матеріалом, який водночас стає і темою творчості, і засобом виразності. Художника цікавить питання того, як зображення стає вираженням та навпаки, коли стихійна випадкова річ набуває зображувальних якостей. Експозиція складається з об’єктів, в яких Кохан застосовує прості «біля наукові» експерименти, що нагадують досліди з уроків фізики. У цих об’єктах зафіксовано «поведінку» стихійних природніх процесів. Поряд із масивними панно, в яких художник демонструє відбитки дії світла, вогню, води, Кохан виводить на екран процес зростання кристала у реальному часі, ще раз зосереджуючи нашу увагу на моментах плинності, неможливості цілісного сприйняття та оприявненні невловимого.


Микола Карабінович

У своїй практиці Микола Карабінович часто поєднує особистий досвід та дослідження різних музичних жанрів, зокрема, фольклору, а також провокує інших митців на нову творчість. 

У своїй роботі «Голос тонкої тиші» Карабінович звертається до трагічної історії репресій, переселення, смутку, скорботи та жертовності, спираючись на особистий досвід своєї родини. Прадід художника був греком, 1949 року його було репресовано та вислано до Казахстану, де він помер через п’ять років.

Розшуки інформації та спогади батька художника про діда нагадали Карабіновичу «рембетіку» – жанр грецької пісні, який склався в Афінах у 1930-ті роки та передусім пов’язаний із переселенцями з Малої Азії. У роботі «Голос тонкої тиші» художник запропонував музиканту Юрію Гуржи створити пісню за мотивами жанру рембетіки та здійснив подорож до Казахстану до поселення Челік, де встановив символічний монумент всім репресованим. Монумент являє собою простий гучномовець, з якого сьогодні серед мовчазного казахського степу лунає прониклива пісня про смуток.


Сергій Радкевич

У своїй мистецькій практиці Сергій Радкевич випробовує комунікативні можливості сакрального мистецтва, зокрема, іконографічного живопису, у сучасному світі.

У роботі «Монумент жертвам» на основі викрійок із військового одягу художник створює об’ємно-просторову форму, позбуваючи її першопочаткової функції та атрибутів агресії. Доводячи її до абстрактної емблеми, що символізує людську плоть, — Радкевич маніфестує абсурдність насильства.


Тарас Каменной

Робота «Етична пляма» бере свій початок від «виставки», яку художник організував на будівництві, де він працював, у вільний від роботи час. Глядачем виставки стала тамтешня робітнича бригада. Художнику дали завдання прибрати територію, яка була надана сусідами у тимчасове безкоштовне користування, від будівельного сміття. Каменной скопав ту територію, таким чином оприявнивши реальні, до того часу невидимі, кордони сусідських територій. Лінія межі свіже скопаної землі утворила нову ділянку, що стає метафорою «нової», нічийної території.

У своїй роботі в PinchukArtCentre Каменной створює монументальну інсталяцію, яка у плані повторює форму тієї території. Разом з тим в експозиції представлено рисунки художника, що відтворюють його побут та відлюдний спосіб життя на будівництві, креслення та фотодокументацію.

Жест художника на будівництві (як данина поваги одного громадянина іншому громадянину) та інсталяція разом складають роздуми художника щодо понять про територіальну цілісність.


Катерина Єрмолаєва

У своїй новій роботі «Я, ще раз я і я сама» Катерина Єрмолаєва продовжує працювати над розробкою різних персонажів – жіночих та чоловічих, в яких вона перевтілюється. Для кожного образу художниця створює певний сценарій поведінки та зовнішній вигляд. У цих образах переплітаються особисті страхи та переживання художниці, та водночас вони втілюють типізовані людські характери. Змотивована пошуками alter ego, Єрмолаєва створює дев’ять історій різних героїв – своїх субособистостей, які разом утворюють ідеальну спільноту, бездоганний світ із різних себе – від пай-дівчинки чи відважного захисника до відірваних завсідників вечірок.


Павло Хайло

«Перегляд правил» — це ігрова модель самої гри. Гра в гру. У ній учасники (працівники нематеріальної праці) диктують глядачам правила ігор економічної тематики, запрошують глядачів ці правила обговорювати, але не змінюють. При цьому їхні власні дії у просторі підпорядковані правилам, які вони встановлюють один для одного.

Згода дотримуватися правил — базова умова успіху будь-якої гри. Власне, можливість обговорити правила і відрізняє простір гри від повсякденності, де умови вгадуються інтуїтивно і розчинені в процесах, а фактично, — винесені за межі зони обговорення. До того ж саме ігрова взаємодія стає одним з ключових алгоритмів залучення і мотивації в сучасних економічних і політичних реаліях. Гейміфікація розмиває кордони між грою і не-грою, перетворюючись з визвольної практики в ще один інструмент економічного підпорядкування.

Творці таких інструментів — працівники нематеріальної праці (рекламники, комунікаційники, айтішники і т.д.) або, за визначенням Франко Біфо Берарді, когнітаріат. У сучасній економіці від них вимагається виробництво творчого продукту, але такого, що не порушує статус кво. За межами видимості завжди залишається ряд умов, які не підлягають проблематизації. У підсумку, енергія і думки когнітарських працівників перенаправляються на створення нових елементів у вже заданих межах, виключаючи можливість використовувати знання для радикальної зміни ситуації.

У «Перегляді правил» учасники зважуються на експеримент — зіграти в самих себе, але відсторонених виставковим простором. Сам термін перформанс тут знаходить економічне звучання — він відсилає більше до продуктивності і ефективності, ніж до видовища. Для учасників все це одночасно і гра (можливість нового досвіду — позбавитися рутини іншої діяльності), і праця як елемент повсякденного робочого графіку, джерело доходу.


Роман Михайлов

У роботі No Game — No Hero Роман Михайлов продовжує працювати над образом із живописної серії «Страх». З цієї серії викристалізувався центральний герой — чоловік, що біжить. В новій роботі Михайлов концентрується на образі героя в сучасному світі, де тренди замінені хайпами і необхідність герою чи то пак пророку піддається сумнівам. Художник долучає глядача до дослідження цього питання, пропонуючи йому спробувати себе у ролі героя або антигероя. Але сценарій гри припускає тільки два варіанти дії — або втікати, або доганяти.


Ларіон Лозовий

У своїй практиці Ларіон Лозовий приділяє особливу увагу зв’язку мистецьких та історичних явищ. У роботі «Бурякова революція» він продовжує розробляти методологію художнього дослідження. Звертаючись до матеріалів, пов’язаних з революційними процесами 1917 року, він конструює архів уявної події. Задовго до більшовицького перевороту, Лютнева народно-демократична революція уособила сподівання мільйонів громадян. Втім, вже вона показала, як результат революційного діяння може привласнюватися силами, протилежними визвольному наміру. І показала приклади масового споживання революційного образу, що створювався на замовлення Тимчасового уряду, нової влади. Обслуговувати це замовлення мали мистецькі спільноти, які намагалися пристосуватись до змін. В цих умовах, художній авангард виявився залежним від волі політиків та великого капіталу, а критика – нейтралізованою контекстом, в якому вона поставала. Відтак, автор пропонує розгледіти в уявному конструкті «бурякової революції» обриси явищ, що визначають нашу добу, – культурної індустрії та політичного популізму. Зробити це можна, ознайомившись з рядом архівних об’єктів, змонтованих кінохронік та звуковим повідомленням, що слугує провідником по залу.


Дмитро Старусєв

У своїй художній практиці Дмитро Старусєв звертається до аналогових фотографічних процесів, які несуть в собі відчуття непередбаченості, тактильності і рукотворності та дозволяють глядачу сприймати роботу на фізичному рівні. Для автора передусім важлива фіксація емоційної складової реальності, яку він знаходить в абстрактних композиціях та втілює за допомогою фотографічного медіуму.

Художник створює великоформатні аналогові фотографії та заключає їх у музейні рами, актуалізуючи дискусію про сутність самого медіума фотографії, її автономії та звільняє її від канонів та стереотипів, якими вона жила раніше. Ніби утверджує прогнози з «Лексикону прописних істин» Гюстава Флобера щодо дагеротипа, який «замінить живопис». Тут фотографічне полотно сприймається як живопис, а можливості аналогової фотографії звільняють її від функції документування дійсності та натомість створюють чуттєві пограничні образи, усуваючи об’єкт зображення та виводячи на перший план саме досвід.

Ідея серії «Три сестри» виникла у момент перебування на кордоні трьох держав — України, Росії та Білорусі. Ці роботи поєднують у собі відчуття водночас низького, плотського досвіду (від пошматованих тіл, подрібнених внутрощів, на тлі яких з пустотного та винищеного проростає нове життя) та відчуття релігійного трепета — піднесення, благоговіння, а також страху, неприступності, невимовного, що містить у собі щось важливе та величне. Ці образи викликають асоціації із біблійним «Розверзлася сльота небесна» та містять в собі розміркування над початком та кінцем, небуттям та позачасовістю. Великоформатні фотографії складаються з двох частин, що є технологічним обмеженням, однак утворені шви сприймаються як пошрамована людська плоть, роздерта вагіна, стик кордонів та територій.


Саша Курмаз

Назву роботи Саші Курмаза «Хроніка поточних подій» запозичено з однойменного радянського правозахисного інформаційного бюлетеня, який розповсюджувався через самвидав. Робота Курмаза являє собою тотальну інсталяцію, насичену різними медіа та посиланнями. Заходячи до простору, глядач стикається із твердженням «Ваші жертви були марними» — результат акції, що її художник провів 22 січня 2018 року на одному із занедбаних цвинтарів Києва. Далі експозиція розгортається навколо політичних та соціокультурних протиставлень.

Так, у залі представлено серію фотографій «12 місяців», яка складається з 12-ти робіт, що відображають щомісячну хронологію втрат українських військових на сході України впродовж 2017 року. В експозиції її поєднано з фотографією знищеного пано «Наша мета — комунізм» на стіні загальноосвітньої школи в селі Володькова Дівиця (раніше — Червоні Партизани) на Чернігівщині, 4-х канальним відеоколажем «Надзвичайний стан», утвореного зі знайдених та авторських відео, та закільцьованим відео «Мені більше не сняться сни».

Поряд з цим представлено тираж книжок «Рай», в яких задокументовано нічне життя міста — техно й хаус вечірки, які на тлі політичної та економічної кризи, мабуть, стали єдиним місцем у Києві, що змогло об'єднати молодь незалежно від політичної позиції та національності. Рейв став альтернативним світом, в якому люди формують принципово інший тип відносин, та водночас закликають до миру.


Даніїл Ревковський / Андрій Рачинський

Даніїл Ревковський та Андрій Рачинський у своїй мистецькій практиці звертаються до соціальної проблематики та впроваджують стратегії журналістського розслідування. Їхні роботи базуються на переосмисленні побачених та зібраних матеріалів, взятих із міського середовища та соціальних мереж.

Відправною точкою роботи стала електротранспортна трагедія, що сталася 1996 року у місті Дніпродзержинськ (нині – Кам’янське). Трамвай КТМ-5 слідував за звичайним маршрутом № 2а. На крутому спуску у трамвая відбулася відмова систем гальмування, що призвело до трагедії, внаслідок якої загинуло 34 особи та постраждало понад 100 осіб. Ця історія наштовхнула художників на розслідування, яке призвело до виявлення більш глибоких соціальних проблем. Локальна трагедія оприявнила здатність та звичку людини до пристосування.


Юліана Голуб

Робота Юліани Голуб «Алгоритмічна родина» – це відео-симуляція у реальному часі. Художниця розробила алгоритм, якому підпорядковується симуляція. Алгоритм аналізує новини, що надходять у реальному часі з новинних сайтів, а персонажі «Алгоритмічної родини» реагують на них. Їхні реакції передаються через рухи, звукові вигуки (бурчання, сміх, сльози), текстові репліки та мелодії. Персонажі здатні зображати вісім базових емоцій (гнів, страх, радість, смуток, роздратування, пожвавлення, натхнення, байдужість). Все їхнє життя підпорядковано новинам, випадковостям і схемам.

Художниця поміщає родину у кухню – місце, яке з радянських часів уособлювало простір приватної непідцензурної бесіди. У цій роботі Голуб демонструє вплив медіа на звичайну родину, але у сьогоднішній ситуації безперервного інформаційного потоку, коли споживання медіа доводиться до абсурду. Вільний доступ до інформації не гарантує її правдивості, а реакції на неї не виходять за межі особистого простору.


Аліна Клейтман

У своїй роботі «Спроси у мамы» Аліна Клейтман звертається до дитячих страхів, фобій та переживань. Художниця занурює глядача у ситуацію саспенсу, коли він змушений пройти лабіринти почуттів: від страху до докору. У численних відеопроекціях Клейтман монументалізує частини тіла та підкреслює жести, які несуть у собі вказівний, менторський та пригнічуючий характер, та пропонує глядачу наново пройти кола пекла дитячих страхів та спогадів.


Ярема Малащук / Роман Хімей

Назва роботи Яреми Малашука та Романа Хімея «На кого ти нас покидаєш, батьку наш?» цитує рядок із хорової партії «Народу» першої картини прологу опери Модеста Мусоргського «Борис Годунов». Саме образ «народу» є ключовою темою фільму. Його головними героями є хористи Чернігівської обласної філармонії, які приходять на роботу. Художники зобразили їхні робочі будні, час перед репетицією. Камера слідкує за діями, вихоплюючи окремі буденні сцени, які більше нагадують монотонне життя роботи заводу. Це враження підсилює дзвінок, що час від часу лунає впродовж фільму.

У фінальній сцені фільму герої ніби сповідуються, співаючи разом хорову партію опери. Звернення до «послання» минулого проектується на сьогоднішню політичну реальність, демонструючи, в яких «декораціях» сьогодні перебуває країна, а сам фільм пропонує критичний погляд на вічний образ знедоленого народу.


Анна Звягінцева

У своїх роботах Анна Звягінцева часто акцентує увагу на невловимих непомітних моментах з нашого повсякдення. В експозиції представлено три роботи, поєднані ідеєю автоматичного письма. Колективний рисунок, що з часом утворюється від несвідомої колективної дії (сліди, що залишаються від доторків до поручнів, погашених недокурків на стіні тощо), приваблює художницю як колективний твір мистецтва та водночас здатністю до вираження за відсутності використання будь-якого медіа. У мистецькій практиці Звягінцевої загалом рисунок посідає одне із центральних місць, вона піддає його трансформаціям, використовуючи різні матеріали та виводить його із двомірної площини до просторових об’ємних об’єктів. Повторюваність одноманітних дій, розтягнених у часі, сприяє постійному зміненню твору. Так, в експозиції біла площина, що слугує «основою» для об’ємного графітного рисунку, постійно трансформується – стирається, забруднюється, змінює фактуру поверхні безпосередньо за участі глядача.


Іван Світличний

Робота Івана Світличного «Сценарій» є першою частиною трилогії. У реальному часі відбувається формування алгоритмічного сценарію для майбутнього перформансу, а також закладається основа для його візуального і звукового оформлення. Основою створення сценарію є обробка даних, отриманих через аналіз низових протоколів Інтернет за допомогою серверів, локалізованих у різних точках світу. Отримані дані виступають узагальненим зліпком соціальних взаємозв’язків між людьми і візуалізуються за допомогою віртуальної реальності.

Вибудовування сценарію базується на глибинному дослідженні природи людини: біохімічної, фізичної, технологічної, соціальної. Біоматеріальна «складова» людини уособлюється через культивування колоній мікроорганізмів за допомогою чашок Петрі. Природа нової антропології виражається через аналіз даних. Потоки даних, трансформація та розвиток колоній візуалізуються на екранах в реальному часі. Рухомі зображення, отримані від колоній, трансформуються у звук.

Констатуючи, що на даному етапі перед людством постають непередбачені задачі, у цій роботі художник замислюється над тим, що визначатиме статус твору мистецтва у майбутньому, яким буде наше сприйняття навколишнього середовища, які будуть пріоритети, що становитиме нову візуальність у майбутньому, та пропонує глядачу зануритись у гіпервізуальність.


Олег Перковський

У роботі «Синхронізувати теперішнє» Олега Перковського турбує питання часу, можливості фіксації моменту. Він втілює цю ідею через образ «недобудови». У центрі експозиції слайд-проекція із фотографій незавершених будівель Ужгорода та його околиць, які постають перед глядачем завершеними об'єктами в контексті архітектурного ритму вулиць чи місцевостей. Художник позбавляє зображення недобудов будь-якого соціального чи політичного контексту, ставлячи на перший план роздуми щодо позиції індивідууму у Всесвіті у період постійного оберту швидкостей. Спостерігаючи недобудови, він ніби пропонує уповільнитись чи синхронізуватись із земною та навколоземною актуальною природою.

23 червня 2018 - 6 січня 2019

Масштабна групова виставка за участі Франсіса Аліса, групи Аллора та Кальсаділья, Олафура Еліассона, Мауріціо Кателана, Зо Леонард, Гошки Мацуги, Такаші Муракамі, Сондри Перрі, Паскаля Мартіна Таю, Люка Тюйманса, Рейчел Уайтред та Деміена Хьорста.

23 червня 2018 - 9 грудня 2018

Виставка розповідає про перспективні викривлення, які виникають у певній точці спостереження. В даному випадку ця точка – майстерня художниці, яка знаходиться на колишній вулиці Перспективній в Києві, і перенесена до інституції – на територію публічності.