Синдром Кандинського

Виставки

СИНДРОМ КАНДИНСЬКОГО. КОНЦЕПЦІЯ — ДІАГНОЗ

Синдром психічного автоматизму [1], названий на честь російського психіатра Віктора Крисанфовича Кандинського [2], який уперше його описав, проявляється відчуженням або втратою належності до власного «Я» власних психічних процесів, усвідомленням стороннього впливу невизначеної або конкретної сили. Розрізняють три види такого психічного автоматизму — асоціативний (ідеаторний, або вищий психічний); сенестопатичний (сенсорний, або чуттєвий); кінестетичний (руховий, або моторний).

Клінічна картина асоціативного автоматизму охоплює передсиндром і власне синдром. Для передсиндрому характерні такі симптоми:

– раптові зупинки та затримки думок або ж їхнє прискорення;

– у свідомості хворого з’являються дивні склади, абсурдні думки, незвичайні бажання або спонукання;

– мислення ускладнюється спонтанно виникаючими паралельними або перехресними думками, чужими всьому складу особистості — вони то зникають, то виникають напливом, то набувають безперервного перебігу (лонгізм);

– такого самого характеру набувають мимовільні спогади, що мають нав’язливий відтінок із невиразним відчуттям беззвітного примусу (відтворення давніх спогадів, розмотування спогадів, нав’язлива вимушеність пам’яті);

– власні психічні прояви ніби походять ззовні (випереджувальні думки, уявлення, бажання);

– відлуння думок, упевненість у тому, що думки та бажання, часом найінтимніші й найпотаємніші, немов відбиваються й стають відомими оточенню;

– діалоги являють собою телепатичні або гіпнотичні контакти з іншими.

Усі ці феномени, позбавлені сенсорно-акустичного відтінку, називаються неповноцінними галюцинаціями або автохтонними ідеями.

Власне синдром характеризується таким:

– відчужено-насильницькі думки набувають вербально-акустичного відтінку, причому спочатку хворі відчувають ніби шелест, шурхіт думок, які перетворюються на шепіт, потім на звук, на внутрішні голоси. Від цього моменту починається галюцинаторно-параноїдальний період асоціативного автоматизму, тобто власне синдром Кандинського—Клерамбо, характерною особливістю якого є вербальні псевдогалюцинації;

– до асоціативного автоматизму належать також мимоволі й насильно виникаючі зорові феномени, які з подальшим прогресуванням патологічного процесу перетворюються на зорові псевдогалюцинації у формі виразних видінь, специфічних картин, що сприймаються як надзвичайно живі образи перед внутрішнім зором. І хоча іноді вони проєктуються у зовнішній простір, проте не ототожнюються з дійсними об’єктами, а усвідомлюються як суб’єктивно-внутрішні явища, примусово викликані ззовні;

– проявляється також ціла низка афективних порушень:

зроблений настрій, хвилювання;

наведений страх, гнів, радість;

викликані хтивість, огида;

навіяне натхнення, емоційна спустошеність або екстаз.

Ці стани відносять до сенсорного (або чуттєвого) автоматизму, який, по суті, збігається з асоціативним. За сенсорного автоматизму раніше ніколи не пережиті відчуття важко піддаються опису — хворі вдаються до порівнянь і допоміжних слів («ніби», «начебто», «немов», «схоже на»). У низці випадків відчуття набувають наочно-образного відтінку, і хворі пов’язують їх із конкретними зовнішніми предметами або істотами. Галюцинаторно-параноїдальні ускладнення цього відчуття набувають химерно-гротескної форми — діагностичного галюцинозу. До сенсорного автоматизму належать різноманітні збочення апетиту, смаку, нюху, статевого потягу, потреби у фізіологічних відправленнях, які хворі оцінюють як спеціально створені, особливим чином викликані. Для кінестетичного автоматизму характерні аналогічні ознаки, пов’язані з рухом і мовленням.

Отже, центральною ланкою синдрому Кандинського є псевдогалюцинації, що являють собою надзвичайно живі, гранично чуттєві, відчужені суб’єктивні сприйняття, які відрізняються від справжніх галюцинацій лише відсутністю характеру об’єктивної дійсності.

Зазвичай синдром Кандинського супроводжується тим, що всі явища мотивовані систематизованим маренням переслідування та впливу. Іноді при цьому виявляється транзитивізм марення, коли маревні переживання переносяться хворими й на оточення в тому сенсі, що не лише вони, а й їхні рідні та близькі зазнають тих самих сторонніх впливів. Іноді хворі переконані, що хворі не вони, а їхні родичі, лікарі, персонал відділень, усі люди навколо.

Існує також поняття зворотного синдрому Кандинського, коли людина відчуває в собі здатність керувати думками, діями та відчуттями оточення.

Симптоматика синдрому Кандинського характерна для сучасного стану масової свідомості, яка активно оперує поняттям зомбування, де в ролі ворожих простій людині всемогутніх сил почергово виступають КДБ, НЛО, ЖМЗ (жидо-масонська змова), ЦРУ, СНД тощо, і т. ін. Ці сили активно використовують для впливу на людську психіку характерний арсенал — від міфологізованих масмедіа до колективного гіпнозу та психотропної зброї. Тотальність синдрому Кандинського підтверджується зростанням привабливості попрелігій («Біле братство», «Аум Сінрікьо»).

Починаючи із сюрреалістів, які проголосили психічний автоматизм основою свого методу, ті чи інші симптоми синдрому Кандинського накопичуються в культурологічній проблематиці ХХ століття. Здається, у сучасному мистецтві неможливе автентичне висловлювання. Художня мова перевантажена нав’язаними ззовні кліше. Ці кліше, немов безсоромні хабарі (Е. Тронсі), у редімейдних конвертах підсовують йому буття, що протікає за межами культивованої території культури, та досвід попередніх художніх практик. Зроблене натхнення художника відмовляється задіювати у сфері безпосереднього переживання навіяні настрої, наведені страхи, штучно викликане статеве збудження. Свіжість поняття інновації перероблена сучасною художньою свідомістю на харчові напівфабрикати, де доведення страви до готовності — запрограмований процес із гарантованим результатом, процес, що не потребує акту творчості.

Предмет туги та ностальгії сучасного мистецтва — інноваційний потенціал героїчної епохи авангарду початку століття, одним із найвизначніших представників якого був одеський художник Василь Васильович Кандинський [3]. Ідеологія класичного авангарду побудована на пафосі освоєння мовної цілини, яка залишала простір для спонтанного художнього жесту (як, наприклад, створення В. В. Кандинським першої абстрактної картини). Потребою компенсувати дефіцит такого роду спонтанної креативності зумовлена сьогоднішня актуалізація інтересу до псевдоспонтанного жесту у квазівільному просторі креації. Так зване неоварварство «makes-believe» — «вірить для вигляду» — у регенерацію життєвих сил мистецтва через симуляцію провалу пам’яті та нехтування умовностями при кокетливо афішованому праві на помилку.

Синдром Кандинського діагностовано не задля його лікування. Аж ніяк — відхилення від нормативних параметрів психіки константно супроводжують імідж художника, гарантуючи неможливість його соціальної та естетичної ангажованості. У вбивчо-раціональному світі прогресуючих технологій і цінностей нового суспільства споживання, що нівелюють будь-яку індивідуальність і виникають на руїнах радянської імперії, художникові не залишається нічого іншого, окрім як знову спрямуватися на завоювання ірраціонального. Озброєний асоціальністю та імморалізмом, захищений тотальним скепсисом і розчарованістю, художник знову робить ставку на висунутий В. В. Кандинським принцип «внутрішньої необхідності», що є непорушною умовою творчості, — поняття, яке, на жаль, перейшло з активного інструментарію сучасної культури у сферу ідеальних уявлень.

ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД
МИХАЙЛО РАШКОВЕЦЬКИЙ
ОЛЕНА МИХАЙЛОВСЬКА
1995

Варіант назви: Синдром Кандинського, Синдром Кандинского

Офіційна назва у вітчизняній психіатричній літературі — синдром психічного автоматизму Кандинського—Клерамбо. Можуть траплятися й інші назви цього синдрому: синдром зовнішнього впливу, впливу, вторгнення, відчуження, оволодіння. Відкритий В. К. Кандинським 1885 року. 1925 року — класифікація Клерамбо.
Віктор Крисанфович Кандинський (1848–1888). Закінчив Московський університет. У 1877–1878 роках брав участь у російсько-турецькій війні (флот), з 1881 року — психіатрична лікарня св. Миколая в Петербурзі. Дотримувався матеріалістичних поглядів і підтримував прогресивні напрями І. М. Сєченова. Монографія «Про псевдогалюцинації». Обґрунтував виокремлення індофренії (збігається із сучасним розумінням шизофренії). Обґрунтував проблему осудності у сфері права.
Ми не знаємо, чи перебував художник В. В. Кандинський (1886–1944) у родинному зв’язку з психіатром В. К. Кандинським (1848–1888). Судячи з дат життя, Віктор Крисанфович Василю Васильовичу годився у батьки, але, судячи з імен та по батькові, батьком не був. Міг, утім, бути дядьком, у чому ми також не впевнені. У будь-якому разі збіг прізвищ дає підстави позначити В. К. Кандинського як «дядька-в-мові» В. В. Кандинського. Нам відомий принцип пріоритетного духовного успадкування по бічній лінії, іншими словами, духовна традиція передається не стільки від батька до сина, скільки від дядька до племінника. Однак теза В. В. Кандинського про «внутрішню необхідність», що лежить в основі мистецтва, та його прихильність до деміургічної позиції художника не лише ніяк не стикаються із симптоматикою синдрому Кандинського, а й прямо заперечують можливість її присутності в культурологічній проблематиці. Очевидно, ми маємо справу з типовим випадком бунту проти батька, де в ролі батька виступає «дядько-в-мові». Ми навмисно не розглядаємо рольові відносини психіатр—художник у зв’язку з ієрархічними відносинами дядько—племінник.
Modern Art Museum of Odesa. [Фотографія / публікація у Facebook] [Електронний ресурс] (перекладено з російської)